Вірнопідданий

Цього, очевидно, ніхто не сподівався. Постачальники перші закричали «браво», потім наважились і християни, і воїни, але без належної твердості, бо знову залунали крики: «Вульков!» та ще під акомпанемент пивних кухлів, якими вибивали такт об столи. Дідеріх зрозумів, що це було підготовлено заздалегідь і стосувалося не тільки його, але й значно вищих персон. Він тривожно озирнувся — і справді, лейтенант поліції вже знову взявся за каску. Дідеріх зробив йому знак, що справиться сам, і заревів:

— Не Вульков, а зовсім інші особи! Вільнодумний притулок для немовлят! Під нього я повинен був віддати свій будинок, от на що мене штовхали, можу потвердити це під присягою. Як націоналіст, я енергійно опирався вимогам обдурити місто і поділити здобич з безсовісним радником магістрату.

— Ви брешете! — крикнув старий Бук, схоплюючись і весь палаючи від обурення.

Але Дідеріх запалився ще сильніше, свідомий своєї правоти і своєї високоморальної місії. Він засунув руку до нагрудної кишені і в обличчя тисячоголовому драконові, який вивергав: «Брехун! Дурисвіт!», безстрашно змахнув аркушем паперу.

— Ось доказ! — ревів він і махав до того часу, поки його стали слухати.

— Зі мною це не вийшло, зате в Гаузенфельді… Так, громадяни! В Гаузенфельді!.. Яким чином? Зараз. Двоє добродіїв з вільнодумної партії відвідали власника і домагалися купчого листа на певну ділянку — на той випадок, якщо притулок вирішено буде споруджувати там.

— Імена! Імена!

Дідеріх ударив себе в груди, поклавши ні в якому разі не відступати. Клюзінг виказав йому все, за винятком імен. Блискучим поглядом обвів він членів комітету; один начебто зблід. «Чи пан, чи пропав», — подумав Дідеріх і заревів:

— Один з них — власник універсального магазину, Кон!

І він покинув трибуну з виглядом людини, що спевнила свій обов’язок. Унизу його прийняв у свої обійми Кунце і несамовито розцілував в обидві щоки під оплески націоналістів. Усі інші кричали: «Доказів!» або «Обман!» Але «Хай Кон говорить!» — цього хотіли всі, Кон не міг знехтувати цією вимогою. Старий Бук нерухомо дивився на нього, щоки його помітно тремтіли; потім сам надав йому слово. Кон, виштовхнутий Гейтейфелем, знехотя волочачи ноги, вийшов з розгубленим виглядом з-за довгого столу президії і справив несприятливе враження ще перед тим, як заговорив. Він посміхнувся винуватою посмішкою.

— Панове, ви, звичайно, не повірили попередньому промовцеві, — сказав він так тихо, що майже ніхто не дочув. Проте Кону здалося, що він зайшов уже занадто далеко. — Я не хочу рішуче спростувати попереднього промовця, але все це було зовсім не так.

«Ага! Він зізнається», — і тут вибухнув такий ураган, що Кон від несподіванки перелякано відскочив назад. Вся зала розмахувала кулаками і шаленіла від люті. Тут і там супротивники вже кидались один на одного. «Слава!» — верещав Кюнхен; його волосся маяло, він бігав між лавами, розмахуючи кулаками, підбурюючи до бійки… На трибуні також усі були на ногах, крім лейтенанта поліції. Старий Бук покинув місце голови і, відвернувшися від зборів, до яких даремно полинув останній крик його совісті, один і осторонь усіх звернув очі туди, де ніхто не бачив, що вони плачуть. Гейтейфель обурено переконував у чомусь лейтенанта поліції, який не зрушив з місця і заявив, що тільки службова особа ухвалює, чи припинити збори і коли саме. Нема потреби робити це якраз у той момент, коли вільнодумні потрапили в скрутне становище! Потім Гейтейфель підійшов до столу і почав дзвонити. При цьому він кричав: «Друге ім’я!» — І тому, що всі на трибуні кричали разом з ним, то кінець кінцем у залі почули, і Гейтейфель міг провадити далі.

— Другий з тих, хто побував у Гаузенфельді, — член окружного суду Кюлеман! Ну, певно. Сам Кюлеман. Той самий Кюлеман, на спадщину якого має бути збудований притулок для немовлят. Чи стане хто твердити, що Кюлеман обкрадає свою власну спадщину? От бачите! — І Гейтейфель знизав плечима, на що зала відповіла схвальним сміхом.

Але утишка тривала недовго, пристрасті вже знову розпалювалися. «Докази! Хай Кюлеман сам скаже! Злодії!» Гейтейфель пояснив, що Кюлеман тяжко хворий. До нього пошлють, його вже викликають телефоном.

— Ой-ой! — шепнув Кунце своєму другові Дідеріху. — Якщо це був Кюлеман, тоді ми програли і можемо наперед забиратися звідси!

— Нічого подібного! — з шаленою відвагою кинув Дідеріх.

Що стосується пастора Цілліха, то він покладав надії тільки на перст божий. Дідеріх у зухвальстві своєму сказав:

— Обійдемось і без нього! — і почав розмову з одним із скептиків, намагаючись його переконати. Добромисних він підбурював до рішучих дій, соціал-демократам стискав руку, щоб зміцнити їхню ненависть до буржуазної корупції, і всім тикав в очі лист Клюзінга. Він так люто бив долонею по аркушу, що ніхто нічого не міг прочитати, і кричав:

— Хіба тут написано Кюлеман? Тут написано Бук! Якщо Кюлеман ще ворушить язиком, він муситиме визнати, що це був не він. Це був старий Бук!

При цьому він усе ж таки стежив за трибуною, де стало незвичайно тихо. Члени комітету метушились, але розмовляли пошепки. Старого Бука вже не було.

— Що трапилося?

В залі також стало спокійніше, хоч ніхто не знав чому. Нарешті хтось сказав:

— Кажуть, Кюлеман помер.

Дідеріх скоріше відчув це, ніж почув. Він раптом перестав переконувати і надриватися. Від хвилювання він мимоволі скривив обличчя. На звернені до нього запитання не відповідав, чув навколо безглуздий хаос звуків і погано усвідомлював, де він. Потім прийшов Готліб Горнунг і мовив:

— Що ви скажете, він помер. Я був нагорі, вони викликали його по телефону. Саме в цей момент він помер.

— В слушний момент, — сказав Дідеріх і з подивом озирнувся, ніби прокинувшись.

— Перст божий знов себе виправдав, — вирішив пастор Цілліх, і Дідеріх не міг не визнати, що цим перстом як-не-як нехтувати не слід. Що було б, коли б він указав долі інший шлях?..

Партії в залі розпалися, втручання смерті в політику обернуло членів цих партій на мирних людей; вони розмовляли півголосом і розходилися додому. Уже опинившися на вулиці, Дідеріх дізнався, що старий Бук знепритомнів.

«Нецігська газета» повідомила про «трагічне закінчення передвиборних зборів» і присвятила «високозаслуженому громадянинові Кюлеману» почесного некролога. Коли й сталися речі, які потребують роз’яснення, то на покійного, в усякому разі, не лягала пляма… Дальші події розгорнулися по тому, як Дідеріх і Наполеон Фішер поговорили віч-на-віч. Напередодні перебалотування відбулися збори «партії кайзера», на які були допущені й супротивники. Дідеріх виступив і полум’яними словами затаврував продажність демократії та її голову в Нецігу, назвати якого — обов’язок кожного монархіста, — проте він усе ж таки визнав за краще не називати його.

— Бо мої груди, панове, гордо здіймаються від свідомості того, що я роблю послугу нашому блискучому кайзерові, зриваючи машкару з його найнебезпечнішого ворога і доводячим вам, що цей ворог так само думає лише про зиск. — Тут його пройняла думка, або йому пригадалося, він і сам не знав. — Його величність зволили мовити високі слова: «Мої африканські володіння за ордер на арешт Еугена Ріхтера!» Я ж, панове, віддаю до рук його величності найближчих друзів Еугена Ріхтера! — Він дав одшуміти бурхливим оплескам, потім трохи стишив голос. — І тому, панове, у мене є особливі підстави гадати, чого сподіваються від «партії кайзера» у високих, дуже високих колах. — Він схопився за кишеню, начебто в ній і цього разу лежали вирішальні дані; і раптом на весь голос: — Хто й тепер ще віддасть свій голос вільнодумним, той не вірнопідданий!

Збори були з цим згодні, і тому Наполеон Фішер, що був тут приявний, зробив спробу вказати на логічні наслідки такої точки зору. Дідеріх відразу втрутився.

— Виборці-націоналісти з прикрістю спевнять свій обов’язок і оберуть менше зло. Але я перший з обуренням відкидаю будь-яку змову з крамолою!

Він до того часу стукав кулаком по кафедрі, поки Наполеон Фішер не щез. А на доказ щирості Дідеріхового обурення в день перебалотування на шпальтах соціал-демократичного «Голосу народу» можна було прочитати, під іронічні вихватки на адресу самого Дідеріха, все, що він сказав про старого Бука, — тут уже ім’я було назване.