Вірнопідданий

Пастор Цілліх зблід, Дідеріх перейшов до Кюнхена.

— Шахрайські маніпуляції з громадськими грішми…

Кюнхен підскочив.

— Ну, тепер стережися! — перелякано крикнув він.

Але Кунце заревів:

— До мене на груди! — і схопив Дідеріха в обійми. — Я простий солдат, — повторював він. — Хай шкаралупа груба, але ядро добре. Доведіть шахрайство цих каналій, і майор Кунце — ваш друг, так ніби ми стояли разом у бою під Марс-ла-Тур!

У майора були сльози на очах, у Дідеріха також. І хвилюванню, що пойняло їхні душі, нічим не поступався настрій в залі. Вже з порога видно було крізь синій дим, як з усіх боків підіймалися руки, а то тут, то там з чиїхось грудей виривався вигук: «Ганьба!», «Цілком слушно!» або «Це підлість!» Виборчий бій був у повному розпалі. Дідеріх кинувся в нього з нечуваною запеклістю, бо перед столом президії, на чолі якої сидів власною персоною старий Бук, хто стояв скраю трибуни і говорив? Сетбір, відставлений Дідеріхів вірник! З почуття помсти Сетбір виголошував підбурливу промову, в якій найнесприятливіше характеризував ніби доброзичливе ставлення деяких фабрикантів до робітників. Це, мовляв, не що інше, як демагогічний викрутас, за допомогою якого, заради певних особистих вигод, хочуть порізнити громадян і перетягти виборців на бік крамоли. Раніше такі добродії, навпаки, говорили: «Хто народився рабом, рабом залишиться».

— Ганьба! — крикнули робітники, члени професійних спілок.

Дідеріх, працюючи ліктями, пробився до трибуни.

— Це підлий наклеп! — крикнув він Сетбірові в обличчя. — Посоромтеся! Відколи вас відставили, ви перейшли до критиканів.

За командою майора Кунце, Товариство воїнів дружно заревіло: «Підлість!» і «Слухайте, слухайте!» Робітники свистіли, а Сетбір показував тремтячого кулака Дідеріхові, який погрожував, що запроторить його до в’язниці. Тут старий Бук підвівся і подзвонив.

Коли запанувала тиша, він заговорив м’яким голосом, що дедалі більше набирав звучності й теплоти:

— Громадяни! Не давайте поживи честолюбству окремих осіб, приписуючи їм надмірне значення. Що тут особи? І навіть класи? Ідеться про долю народу, до нього належать усі, за винятком можновладців. Ми повинні діяти спільно, ми, громадяни, не повинні повторювати тієї помилки, якої допускалися за днів моєї молодості, не будемо шукати порятунку в багнетах, як тільки й робітники зажадають своїх прав. Те, що ми ніколи не хотіли визнавати за робітниками їхні права, дало можновладцям змогу позбавити і нас наших прав.

— Цілком слушно!

— Тепер, коли від нас вимагають збільшення армії, народові і всім нам випадає, може, остання нагода захистити нашу свободу від можновладців, які озброюють нас лише для того, щоб закріпачити. «Хто народився рабом, рабом залишиться», — кажуть не тільки вам, робітникам: юнкерство, влада якого обходиться нам усе дорожче, говорить це всім нам.

— Цілком слушно! Жодного рекрута і жодного пфеніга!

Бук сів під вигуки палкого схвалення. Дідеріх, готуючися до рішучої сутички і заздалегідь умиваючися потом, ще раз окинув поглядом залу і помітив Готліба Горнунга, який командував постачальниками на пам’ятник кайзерові Вільгельму. Пастор Цілліх крутився серед християнських юнаків. Товариство воїнів скупчилося навколо Кунце. Тут Дідеріх витяг з піхов меч.

— Заклятий ворог знову підіймає голову! — знехтувавши всіма небезпеками, крикнув він. — Зрадником батьківщини є той, хто відмовляє нашому блискучому кайзерові в тому, що він…

— У-у! — закричали зрадники батьківщини, але Дідеріх під дружні оплески добромисних далі кричав, хоч голос його уривався:

— Один французький генерал зажадав реваншу!

З-за столу президії хтось запитав:

— А скільки він одержав за це з Берліна?

Залунав сміх, тимчасом як Дідеріх підняв руки, наче збираючися злетіти догори.

Блискуча рать! Кров і залізо! Мужні ідеали! Могутнє єдино державство!

Ці міцні вирази з бряжчанням вилітали з його уст під рев добромисних.

— Тверда влада! Тверджа проти брудних хвиль демократії!

— Ім’я вашої тверджі — Вульков! — знов крикнув той самий голос з-за столу президії.

Дідеріх різко обернувся, він пізнав Гейтейфеля.

— Ви хочете сказати, що уряд його величності…

— Також тверджа! — сказав Гейтейфель.

Дідеріх простяг палець у напрямку до нього.

Ви образили кайзера! — з незвичайною різкістю крикнув він. Але за його спиною хтось заверещав:

— Шпиг!

Це був Наполеон Фішер, і його товариші хрипкими голосами повторили те ж саме слово. Вони посхоплювалися зі своїх місць і оточили Дідеріха грізним кільцем.

— Він знову провокує! Він хоче ще одного загнати до в’язниці! Геть!

І Дідеріха схопили за комір. З обличчям, спотвореним від жаху, він вертів шиєю, яку стискали мозолясті руки, і здушеним голосом волав до голови зборів про допомогу. Старий Бук не відмовив йому в ній, він безперестанку дзвонив і послав навіть кількох молодих хлопців урятувати Дідеріха від його ворогів. Як тільки Дідеріх зміг поворухнутися, він тицьнув пальцем на старого Бука.

— Продажність демократів! — крикнув він, пританцьовуючи на місці від збудження. — Я йому доведу її!

— Браво! Дайте говорити! — і табір націоналістів рушив уперед, перекидаючи столи і міряючися поглядами з крамольниками. Здавалося, зараз почнеться бійка; вже лейтенант поліції на трибуні взявся був за свою каску, щоб надіти її на себе; момент був критичний. Але раптом з трибуни долинуло владне:

— Тихше! Хай говорить!

І зразу стало майже тихо, в цьому голосі прозвучав гнів не чуваної ще тут сили. Старий Бук, який виріс на трибуні за столом президії, вже не був більше поважний дідок, він здавався стрункішим від припливу сил, від ненависті він був блідий і глянув так на Дідеріха, що не одному аж дух захопило!

— Хай говорить! — повторив старий. — І зрадникам дають слово перед тим, як оголосити їм вирок. Ось вони, зрадники нації! Вони тільки зовні змінилися від того часу, коли моє покоління боролося, падало, йшло до в’язниці і на страту.

— Ха-ха! — із зарозумілою насмішкою вимовив Готліб Горнунг. На своє нещастя, він сидів недалеко від могутнього робітника, який підняв кулак з таким грізним виглядом, що Горнунг, ще не встигнувши навіть скуштувати вдару, впав разом із своїм стільцем.

— Уже тоді, — вигукував старий, — були люди, які воліли краще зиск, ніж честь, і котрим ніяке гноблення не здавалося принизливим, якщо воно їх збагачувало. Принизлива жадоба наживи — плід і знаряддя всякої тиранії — це вона зламала нас, а так само і вас, громадяни…

Старий розкинув руки, збираючи сили для останнього крику свого сумління.

— Громадяни, і вам загрожує небезпека бути зрадженими і стати їхньою здобиччю! Хай ця людина говорить.

— Ні!

— Хай він говорить. А потім спитайте його, скільки приносять йому готівкою ті погляди, що їх він має зухвальство називати націоналістичними. Спитайте його, кому продав він свій будинок, для якої мети і заради якої вигоди!

— Вулькову!

Цей вигук був кинений з трибуни, але вся зала підхопила його. Дідеріх, підштовхуваний міцними кулаками, не зовсім добровільно досяг східців трибуни. Тут він озирнувся, шукаючи допомоги; старий Бук сидів нерухомо, спершися стиснутим кулаком на коліно, і не спускав з нього очей; Гейтейфель, Кон, усі члени президії з холодною пожадливістю на обличчях чекали його загибелі. «Вульков! — кричала йому зала: — Вульков!» Він пробурмотів щось про наклеп, серце його калатало, на секунду він заплющив очі, сподіваючися, що впаде і таким чином позбудеться всього цього. Але він не впав, і коли йому не залишалося нічого іншого, в ньому спалахнула одчайдушна мужність. Він обмацав нагрудну кишеню, певний своєї зброї, і безстрашно зміряв поглядом ворога — того підступного старого, який, нарешті, скинув з себе машкару батьківської прихильності і виявив усю свою ненависть. Дідеріх блиснув на нього очима і стиснув кулаки. Потім твердою ходою підійшов до краю трибуни.

— Хто хоче заробити? — рявкнув він, як закликач, перекрикуючи галас. І зразу стало тихо, наче від помаху чарівного жезла. — Всякий може у мене заробити! — ревів Дідеріх, не знижуючи тону. — Кожному, хто доведе, скільки я заробив на продажу мого будинку, я заплачу стільки ж!