Вірнопідданий

Коли він, нарешті, зважився висунути носа, то побачив, що переворот на землі досі ще триває на повну силу. Великий чорний мур навпроти тріснув і збирався впасти разом з будинком, що стояв за ним. Над клубком істот у мерехтливому химерному світлі, сірчано-жовтому та блакитному, ставали дибки й тікали геть коні, запряжені в парадні карети. Добре простим смертним — за ними давно і сліду не лишилося. А на голови заможних і освічених уже падали уламки і вогонь з небес. Нічого дивного в тому, що, відповідно до обставин, багато дам, яких зовсім не по-лицарському відштовхували від виходу, просто перекочувалися одна через одну. Покладаючи надію тільки на власну хоробрість, пани офіцери пускали в діло зброю проти кожного, хто ставав їм на дорозі, тимчасом як чорно-біло-червоні полотнища прапорів, зірвані бурею з уламків трибун і офіційного намету, літали в повітрі і хльоскали по головах учасників битви. На довершення всього, незважаючи на безнадійність становища, полкова музика ще грала, грала і по тому, як упав військовий кордон і весь світовий порядок, грала ніби на потопаючому кораблі, сурмлячи про загибель і руїну. Новий напад урагану розігнав і оркестр, і Дідеріх, примруживши очі і з жахом чекаючи кінця всього, знову пірнув у прохолодну глибину своєї ораторської трибуни, вчепившись за неї, як за останній притулок на землі. Але його прощальний погляд охопив картину, яка перевершувала всяке людське розуміння: паркан навколо Народного парку, весь обвішаний чорно-біло-червоним, повалений тягарем налеглих на нього тіл; і цей безлад, цих людей, які перекочувалися одне через одного, навалювалися купою, з’їжджали з неї, ставали на руки і сідали одне одному на голову; і стихії, що вимітали це все сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп’янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, єдиних підпор і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!..

Але апокаліптичні вершники все ж таки гнали далі. Дідеріх збагнув: це були тільки маневри перед страшним судом, сам суд ще попереду. Він обережно покинув свій притулок і впевнився, що дощ досі ще падає і кайзер Вільгельм Великий ще стоїть на своєму місці з усіма атрибутами влади. У Дідеріха було таке почуття, ніби пам’ятник зруйновано і знесено водою. Щоправда, святковий майдан виглядав як страхітливий спогад, жодної душі не видко було на його руїнах. Але ні, там, віддалік, рухався хтось, і навіть в уланській формі: пан фон Квіцін оглядав повалений будинок. Уражений блискавкою, будинок димів за уламками великого чорного муру; і серед загальної втечі встояв тільки фон Квіцін, бо його підтримувала невідступна думка. Дідеріх читав у нього в серці: «Будинок, — думав фон Квіцін, — треба було і його продати цій наволочі. Але нічого не можна було вдіяти, ніяк не щастило. Ну, зате я тепер одержу страхову премію. Є ще бог на світі». І він пішов назустріч пожежникам, які, на щастя, вже не могли своїм втручанням зіпсувати справу.

Дідеріх, підбадьорений прикладом, також рушив у путь. Він загубив свого капелюха, в його черевиках хлюпала вода, а в одвислих на заду штанях він наче носив за собою калюжу. Найняти дрожку, очевидно, було неможливо, то ж він поклав пройти старим містом. Старі вузькі завулки стримували вітер, і йому стало тепліше. «Про нежить не може бути й мови. Але треба буде все ж таки, щоб Густа поклала мені компреса на живіт. Хоч би вона не занесла додому інфлуенци!» Після цього майнула думка про орден. Орден Вільгельма, заснований його величністю, дається тільки за видатні заслуги в справі піднесення добробуту і благородства духу в народі… «Ось він! — голосно, на всю безлюдну вулицю, сказав Дідеріх. — Хоч би з неба падав динаміт!» Повалення влади природою було замахом з непридатними засобами. Дідеріх показав небові свій орден Вільгельма і сказав: «Зась», після чого прикріпив його поряд з орденом корони четвертого ступеня.

Дивно, перед будинком старого Бука по Флейшгауергрубе стояло кілька екіпажів. Серед них навіть сільський візок. Чи не?.. Дідеріх заглянув у дім: скляні двері в сіни, всупереч звичаю, відчинені навстіж, ніби чекали на якогось рідкісного гостя. В просторих сінях урочиста тиша, і тільки скрадаючись повз кухню, він почув плач: це плакала стара служниця, поклавши голову на руки. «Отже, справді? — Раптом Дідеріх затремтів, зупинився, готовий відступити. — Це мене не обходить… Ні, обходить, тут кожна річ — моя, мій обов’язок подбати про те, щоб вони потім нічого з собою не забрали». Але не тільки це штовхало його вперед; було щось значно складніше і глибше, від чого він сопів, а в животі йому різало. Обережно піднімаючись спадистими старими сходами, він думав: «Пошана хороброму ворогові, коли він залишився на полі битви! Господь присудив так, авжеж, ніхто не може сказати, чи не доведеться і йому одного дня… Ну, знаєте, адже є різниця між добрими ділами і лихими. І в ім’я доброго діла ні від чого не можна ухилитися. Нашому старому кайзерові, напевне, також довелося себе опанувати, коли він ішов у замок Вільгельмсхеє до вщент розбитого Наполеона».

Він був уже на другому поверсі і тихенько крався довгим коридором, в кінці якого виднілися відчинені — знову відчинені — двері. Притиснутися до стіни — і заглянути. Просто дверей ліжко, на високо збитих подушках лежав старий Бук, очевидно, непритомний. Ні звуку. Невже він сам-один? Обережно — до другого одвірка. Тепер видно було завішені вікна, а перед ними, півколом, родина: коло самого ліжка Юдіф Лауер, вся задерев’яніла, далі Вольфганг з таким обличчям, якого ніхто б від нього не сподівався; між вікнами скупчилась отара з п’яти дочок разом з батьком-банкрутом, який вже не виглядав елегантним, далі омужичений син і його дружина з тупим поглядом і, нарешті, Лауер, який відсидів своє у в’язниці. У них були всі підстави сидіти так тихо: в цей час вони втрачали останню надію коли-небудь ще виплисти! Вони були нагорі і почували себе в безпеці, поки тримався старий. Він упав — і вони разом з ним; він зникав — і вони разом з ним. Він завжди стояв на сипкому піску, бо не спирався на владу. Суєтна та мета, яка веде геть від влади! Безплідний той дух, бо не залишає по собі нічого, крім тліну! Засліплення — всяке честолюбство, що не має кулаків і грошей в цих кулаках!

Але звідки у Вольфганга таке обличчя? Це не скорбота, хоч сльози течуть із пожадливо спрямованих на батька очей. Це заздрість, сумна заздрість! Що з усіма іншими? Темні брови Юдіфі Лауер насуплені, її чоловік зітхає, а дружина старшого брата навіть молитовно склала натруджені руки. Дідеріх у рішучій позі став коло дверей. В коридорі було темно, приявні в кімнаті не могли його побачити, а коли б і побачили! Але старий? Його обличчя було звернене до дверей, і здавалося, що там, куди він дивився, було більше, ніж могли бачити інші, — були примари, що їх заслонити від нього не міг ніхто. З їхнім відблиском у вражених очах він повільно простер руки, спробував підняти їх, підняв і, киваючи, розкрив обійми. Кому? І скільки їх, що він так довго киває, так широко розкриває обійми? Цілий народ, мабуть, і який, коли його поява викликала цю неземну радість на обличчі старого Бука?

Але раптом він злякався, ніби побачив якогось чужака, що несе із собою жах; злякався і почав задихатися. Дідеріх навпроти нього випростався ще більше, виставивши вперед черевце з чорно-біло-червоним шарфом, випнув груди з орденами і почав на всякий випадок блискати очима. Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старшого закричала здушеним від страху голосом:

— Він щось побачив! Диявола побачив!

Юдіф Лауер підвелася й повільно причинила двері. Дідеріх уже зник.