Відродження

— Тобто це в тебе не такий калічний спосіб повідомити, що ти йдеш на пенсію? — Г’ю намагався перевести все на жарт, але в очах у нього я бачив непідробну тривогу.

— Та ну, ні. Просто хочу у відпустку на пару місяців. А може, й усього на шість тижнів, якщо нудно стане. Треба трохи поспілкуватися з рідними в Мені, поки ще є така можливість. Я не молодшаю.

Я не мав ні найменшого наміру наближатися до своєї рідні в Мені. Вони й без того перебували занадто близько до Козячої гори.

— Ти ще малий, — понуро мовив Г’ю. — От настане осінь, і я відзначу рік втрати всіх тромбонів, які крокували на чолі великого параду. Досить уже й того, що Мукі злиняв. Ще ти підеш назавжди, і доведеться мені цю шарагу закривати.

І він тяжко зітхнув.

— Треба було мені заводити дітей. Було б кому передати справи, коли піду на пенсію. Але хіба таке буває? Дуже рідко. Частіше, коли ти їм кажеш: «Сподіваюся, ви візьмете на себе віжки сімейного бізнесу», — вони тобі відповідають: «Соррі, тату, ми з тим укурком, якого ти ненавидів, коли ми тусувалися разом у старших класах, їдемо в Каліфорнію і будемо там клепати дошки для серфінгу з вбудованим вай-фаєм».

— А тепер, коли ти виговорився…

— Так, так, авжеж, вертайся до свого коріння. Пограйся з маленькою небогою в ладки-ладусі, поможи брату відновити старезний автомобіль. Ти ж знаєш, як у нас тут влітку.

Авжеж, я знав: бізнес ішов препаскудно. Улітку навіть у найгівняніших гуртів була повна зайнятість, а коли вони грають живу музику в барах і на чотирьох дюжинах літніх фестів у Колорадо та Юті, то їм нема коли купувати собі час на студіях звукозапису.

— Джордж Деймон точно буде, — запевнив я. — Він влаштував собі гучне повернення з пенсії.

— Ага, — кивнув Г’ю. — Єдиний чувак на все Колорадо, у якого «Я бачитиму тебе»[156] звучить як «Боже, благослови Америку».

— А може, навіть у цілому світі. Г’ю, призматика до тебе більше не верталася?

Він глянув на мене здивовано.

— Ні. Чого це тобі раптом стукнуло?

Я знизав плечима.

— Я в порядку. Встаю по кілька разів за ніч, щоб націдити з півчашки сцяк, але, думаю, у моєму віці це звичайна річ. А хоча… сказати тобі щось дивне? Тільки для мене це швидше щось лячне.

Я не був певен, що хочу це почути, але вирішив, що повинен. Був початок червня. Джейкобз іще не дзвонив, але подзвонить. Я точно знав, що подзвонить.

— Мені часто сниться один і той самий сон. У ньому я не тут, у «Вовчій пащі», а в Арваді[157], у будинку, де я виріс. Хтось стукає в двері. Тільки це не просто стукіт — це гупання. Я не хочу відчиняти, бо знаю, що за дверима моя мати і вона мертва. Повна дурня, бо тоді в Арваді вона була жива й здорова, мов кобила, але я звідкілясь це знаю. Я йду коридором, не з власної волі, ноги самі мене несуть — ну знаєш, як воно буває у снах. А вона вже просто валить у двері, такі звуки, наче гатить у них обома кулаками, і я згадую те страшне оповідання, яке ми читали на уроках англійської в старших класах. Здається, воно називалося «Серпнева спека»[158].

«Ні, не «Серпнева спека», — подумав я. — «Мавпяча лапа»[159]. Це в ньому гамселять у двері».

— Я тягнуся до ручки і прокидаюся, весь у поту. І що ти про це думаєш? Підсвідоме намагається підготувати мене до великої фінальної сцени?

— Може, й так, — погодився я. Але подумки я вже не брав участі в розмові. Я думав про інші двері. Ті, що заросли мертвим плющем.

Джейкобз подзвонив першого липня. Я сидів в одній зі студій, оновлював програмне забезпечення «ЕплПро». Почувши його голос, я опустився на стілець перед пультом і подивився у вікно в звуконепроникну кімнату для репетицій, у якій було порожньо, стояла тільки розібрана барабанна установка.

— Скоро настане час, коли ти повинен будеш виконати свою обіцянку. — Голос у Чарлі звучав так, ніби в роті була каша. Так говорять п’яні, хоча я ніколи не бачив, щоб він пив щось міцніше за чорну каву.

— Гаразд. — Мій власний голос був досить-таки спокійним. А чому ні? Я ж чекав цього дзвінка. — Коли мені приїжджати?

— Завтра. Щонайпізніше післязавтра. Підозрюю, що ти не схочеш жити зі мною в курортному готелі, принаймні попервах…

— Правильно підозрюєш.

— …але до твого помешкання має бути година їзди, не більше. Я дзвоню — ти приїжджаєш.

Це навіяло мені спогад про інше страшне оповідання — «О, тільки свисни, і я прийду до тебе, юначе»[160].

— Добре, — сказав я. — Але, Чарлі…

— Так?

— Ти матимеш два місяці мого часу, не більше. До Дня праці ми будемо квити, хай там що.

Знову пауза. Але я чув його дихання. Воно було важким і нагадувало про те, як дихала Астрід в інвалідному візку.

— Це… мене влаштовує. — Ввафтовує.

— З тобою все гаразд?

— Боюся, знову інсульт. — Іншульт. — Мова в мене вже не така чітка, як колись, але запевняю, розум кришталево чистий.

«Пасторе Денні, зціли сам себе», — вже не вперше подумав я.

— Чарлі, хочу повідомити тобі одну новину. Роберт Райверд помер. Хлопчик із Міссурі, пам’ятаєш? Повісився.

— Прикро це чути. — У голосі не прозвучало ані нотки жалю, і марнувати час на деталі цього самогубства він не став. — Коли приїдеш, подзвони мені, дай знати, де оселився. І пам’ятай: не більше години їзди.

— Добре. — І я поклав слухавку.

Кілька хвилин я сидів у студії, де панувала неприродна тиша, і дивився на обгортки альбомів у рамках на стінах. Потім набрав номер Дженні Ноултон у Рокленді. Вона відповіла після першого ж гудка.

— Як там наша дівчинка? — спитав я.

— Чудово. Набирає вагу і проходить по одній милі на день. Помолодшала на двадцять років.

— А залишкових ефектів немає?

— Нічого. Ні корчів, ні лунатизму, ні амнезії. Вона мало що пам’ятає про час, який ми провели в «Козячій горі», але, по-моєму, це на краще, правда ж?

— А ти, Дженні? З тобою все гаразд?

— Так, я в порядку, але мушу бігти — у лікарні дуже багато роботи. Слава Богу, в мене скоро відпустка.

— Ти ж не поїдеш кудись і не залишиш Астрід саму, правда? Бо я думаю, що це було б не дуже до…

— Ні, ні, звісно, ні! — Щось прозвучало в її голосі. Щось нервове. — Джеймі, мені вже пишуть на пейджер. Треба йти.

Я сидів перед темним мікшерним пультом. Дивився на обгортки альбомів — сучасних компакт-дисків насправді, маленьких штукенцій завбільшки з поштову марку. І згадував, що було невдовзі по тому, як я дістав у подарунок на день народження свою першу машину, той «Форд Ґелексі» 1966 року. Ми їхали на ній із Нормом Ірвіном. Він усе діймав мене пропозицією втопити педаль у підлогу на тому двомильному відрізку траси 27, який ми називали Лінійкою Гарлоу. «Перевіримо, на що вона здатна», — казав він. На швидкості вісімдесят передній край машини задеренчав, але я не хотів, щоб мене вважали слабаком (у вісімнадцять не здаватися слабаком вкрай важливо), тому педаль газу витискав до упору. На вісімдесяти п’яти деренчання згладилося. На дев’яноста «ґелексі» вже летів із небезпечною, сновидною легкістю, бо зменшилося зчеплення шин з дорогою. І тут я зрозумів, що це межа мого контролю над машиною. Обережно, не торкаючись гальма (з батькових розповідей я знав, що на великій швидкості це може призвести до катастрофи), я відпустив педаль газу, і «ґелексі» став уповільнювати хід.

Як шкода, що я не міг зробити цього тепер.

Готель «Посольський» поблизу аеропорту для реактивних літаків видався мені нормальним, коли я ночував там після дивовижного зцілення Астрід. Тож я оселився в ньому знову. Була в мене думка перекантуватися в «Касл-рокському заїзді», але там я ризикував натрапити на когось із давніх знайомців — Норма Ірвіна, наприклад. Якби це сталося, то моєму братові Террі неодмінно донесли б. А він схотів би довідатися, чому я в Мені й чому не зупинився у нього. То були запитання, на які я не хотів відповідати.

Минав час. Четвертого липня я і ще кілька тисяч людей дивилися салют із Портлендського променаду, і всі ми охкали й ахкали, коли над головами вибухали півонії, хризантеми й діадеми, а потім віддзеркалювалися в затоці Каско, погойдуючись на хвилях. Наступними днями я відвідав зоопарк у Йорку, Приморський музей трамвая в Кеннебанкпорті та маяк на мисі Пемаквід-Пойнт. Пройшовся з екскурсією Портлендським музеєм образотворчого мистецтва, де було виставлено три покоління Ваєтів[161], і сходив на денну виставу «Історія Бадді Голлі» в оґунквітському театрі «Плейхаус» — провідний співак був нормальний, але, звісно, не Ґері Б’юзі[162]. Натоптався «лопстерами» так, що вже дивитися на них не міг. Ходив на довгі прогулянки кам’янистим берегом. Двічі на тиждень відвідував книгарню «Книжки на мільйон» у торговельному центрі «Мен-Мол» і купував книжки в паперових обкладинках, які потім читав у себе в номері, поки не починав ловити окунів. Із мобільним я не розставався ні на мить, чекав, коли зателефонує Джейкобз. А він усе не дзвонив. Кілька разів я хотів набрати його сам, та потім сказав собі, що я, певно, збожеволів, якщо навіть думаю про таке. Нащо копати ногою сплячого собаку?