Відродження

Уголос я цього не промовив, але він знав, я в цьому не сумніваюся.

— Гаразд. Тоді будь готовий приїхати, коли я подзвоню.

— Чарлі, чого тобі ще треба? Письмової заяви? Я ж сказав, що приїду, і я приїду.

— Добре. Ми все життя відскакували один від одного, наче більярдні кулі, але скоро цьому настане кінець. До кінця липня, щонайпізніше до середини серпня, ми визначимо наші стосунки остаточно.

І щодо цього він не помилявся. Не помилявся, хай поможе йому Бог.

Звісно, за умови, що Він існує.

Навіть із пересадкою в Цинциннаті я в Денвер повернувся наступного дня ще до першої години. Що стосується подорожей у часі, то з перельотом на захід у реактивному літаку не зрівняється ніщо. Розбудивши свій телефон, я побачив на автовідповідачі два повідомлення. Перше було від Дженні. Вона розповідала, що напередодні, перед тим, як лягла спати, замкнула двері спальні Астрід, але за всю ніч радіонянька ні разу ані чичиркнула, і коли вона прокинулася о пів на сьому, Астрід усе ще була у відключці.

«Вставши, вона з’їла некруто зварене яйце й два тости. А яка вона на вигляд… я мушу постійно нагадувати собі, що це не обман зору».

То було хороше повідомлення. Погана новина чекала мене в записі від Бріанни Донлін — тепер уже Бріанни Донлін-Г’юз. Вона залишила його за кілька хвилин до того, як літак авіакомпанії «Юнайтед», у якому я летів, приземлився в аеропорту.

«Джеймі, Роберт Райверд помер. Подробиць я не знаю». Але вже ввечері того дня вона їх роздобула.

Медсестра сказала Брі, що більшість людей, які потрапляли в «Ґедз-Рідж», ніколи звідтіля не виходили, і щодо хлопця, котрого Пастор Денні зцілив від м’язової дистрофії, це, безперечно, виявилося правдою. Його знайшли в палаті: теліпався в імпровізованому зашморгу, скрученому з пари джинсів. По собі він лишив записку: «Я не можу перестати бачити проклятих. Шеренга така довжелезна, що їй наче нема кінця».

ХІІ

Заборонені книги. Моя відпустка в штаті Мен. Сумна історія Мері Фей. Буря наближається

Приблизно за шість тижнів я дістав од своєї давньої напарниці з розслідувань електронного листа.

Кому: Джеймі

Від: Брі

Тема: До твого відома

Коли ти з’їздив до Джейкобза на північ штату Нью-Йорк, то писав потім в імейлі, що він згадував про одну книжку, «De Vermis Mysteriis». Ця назва засіла в мене в голові — може, тому, що в старших класах я трохи вивчала латину і знаю, що по-нашому це перекладається як «Таємниці хробака». Видно, вгрузати в усе-що-пов’язано-з-Джейкобзом — звичка, якої важко позбутися. Бо я провела розвідку. Чоловікові про це не казала, до речі, бо він вірить, що я вже облишила все-що-пов’язано-з-Джейкобзом.

Словом, це досить-таки важка фігня. Як заявляє католицька церква, «De Vermis Mysteriis» — одна з шістьох так званих заборонених книг. Разом вони називаються ґримуарами. Інші п’ять такі: «Книга Аполонія» (то був лікар, що жив у часи Христа), «Книга Альбертуса Маґнуса» (закляття, талісмани, розмови з покійниками), «Лемеґетон», «Salomonis Claricule» (припускають, що її написав цар Соломон) і «Ґримуар Пікатрікс». Цю останню, разом із «De Vermis Mysteriis», нібито було покладено Ґ. П. Лавкрафтом в основу вигаданого ґримуара «Некрономікон».

Усі ці заборонені книги можна почитати, вони існують у друкованому вигляді, КРІМ «De Vermis Mysteriis». Згідно з Вікіпедією, таємні емісари католицької церкви (тут посилання на Дена Брауна) на зламі 20-го століття спалили всі примірники «De Vermis Mysteriis», лишилося хіба що шість-сім. (До речі, Папине воїнство тепер відмовляється визнавати, що така книга взагалі колись існувала.) Інші щезли з поля зору. Припускають, що їх або знищили, або вони опинилися в приватних колекціях.

Джеймі, всі ті заборонені книги так чи інакше пов’язані з СИЛОЮ та тим, як нею заволодіти, поєднуючи алхімію (яку ми нині звемо «наукою»), математику і деякі паскудні окультні ритуали. Усе це, напевно, дурня собача, але мені стало трохи моторошно — ти розказував, що Джейкобз присвятив життя вивченню електричних феноменів, і якщо зважати на його успіхи у зціленні, то припускаю, що він міг оволодіти силою, яка сама собою доволі крута. І згадалося мені одне давнє прислів’я: «Ухопив тигра за хвіст, то тепер міцно тримай». Ось тобі ще пожива для роздумів.

По-перше. До середини сімнадцятого століття католиків, яких зловили на тому, що вони вивчали potestas magnum universum (ту силу, що заряджає Всесвіт), відлучали від церкви.

По-друге. Як стверджує Вікіпедія (хоча, мушу зазначити, без посилань на першоджерела), той двовірш, який ми пам’ятаємо з вигаданого Лавкрафтом «Некрономікона», автор поцупив з примірника «De Vermis», до якого мав доступ (але, ясна річ, володіти цією книгою Лавкрафт не міг, надто бідний він був, щоб придбати такий раритет). Ось цей двовірш: «Не мертве те, що може вічно спати, / А по мільярдах літ і смерть здолати». Мені від цього так страшно стало, що потім кошмари снилися. Я не жартую.

Іноді ти називав Чарльза Деніела Джейкобза своїм давнім «п’ятим персонажем». Джеймі, я дуже сподіваюся, що ти більше ніколи з ним не побачишся. Колись давно я могла б з усього цього посміятися, але колись давно я й чудесні зцілення на релігійних сеансах вважала повною туфтою.

Подзвони мені як-небудь. Дай знати, що все-що-пов’язано-з-Джейкобзом для тебе лишилося в минулому.

З любов’ю, як завжди,

Брі

Цього листа я надрукував на принтері й перечитав двічі. Потім погуглив «De Vermis Mysteriis» і знайшов усе, про що розказувала мені Брі у своєму імейлі, і ще одне, про що вона не згадувала. У блозі, присвяченому антикварним книгам, під заголовком «Темні фоліанти чаріфф & заклять», хтось назвав заборонений ґримуар Людвіґа Пріна «найнебезпечнішою книгою всіх часів».

Спустившись надвір, я пройшовся кварталом і купив пачку сигарет — вперше з часів навчання в університеті та мого нетривалого загравання з тютюном. У будинку курити заборонено, тож я сів на сходи ґанку й запалив сигарету. Перша затяжка вийшла з кашлем, одразу попливла голова, і я подумав: «Ці штуки могли вбити Астрід, якби не втрутився Чарлі».

Так. Чарлі та його чудесні зцілення. Чарлі, котрий тримав тигра за хвіст і не бажав відпускати.

«Щось сталося, — сказала мені Астрід уві сні, з посмішкою, в якій не було ні сліду колишньої привабливості. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».

А згодом, коли Джейкобз прострелив їй голову своєю таємною електрикою: «У стіні — двері. Вони заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає». А коли Джейкобз спитав, про кого Астрід говорить: «Не та, що тобі потрібна».

«Я можу й порушити обіцянку, — міркував я, викидаючи недопалок. — Не вперше буде».

Правда. Однак не цього разу. Не цю обіцянку.

Я пішов усередину. Зім’явши на ходу пачку сигарет, викинув їх у смітник біля поштових скриньок. Нагорі я набрав номер мобільного Брі, приготувався записати повідомлення, проте вона відповіла. Я подякував їй за листа і запевнив, що не маю більше жодного наміру зустрічатися з Чарльзом Джейкобзом. Збрехати мені вдалося без тіні сорому чи сумніву. Чоловік Брі мав рацію — їй слід було облишити все-що-пов’язано-з-Джейкобзом. А коли настане час повертатися в Мен і виконувати обіцяне, я з тієї ж причини збрешу Г’ю Єйтсу.

Колись давно двоє підлітків покохали одне одного, та так сильно, як це властиво лише підліткам. Через кілька років вони кохалися в напіврозваленій хижі під гуркіт грому й спалахи блискавок — усе в дусі Вікторії Голт[155]. Минув час, і Чарльз Джейкобз порятував їх обох від розплати життям за згубні звички. Я був у подвійному боргу перед ним. Певен, що ви це розумієте, і міг би нічого більше не казати, однак це б означало погрішити проти значно більшої правди: мені не давала спокою цікавість. Бачить Бог, мені хотілося подивитись, як він підніме кришку скриньки Пандори й зазирне всередину.