Відродження

І оскільки це правдива повість, а не любовний роман, то я мушу додати, що відчув, як у душу заповзає полегкість. Мені не доведеться виконувати свою частину нашої диявольської угоди, бо ніщо у світі не поверне ту жінку на візку до життя. Рак — це пітбуль серед усіх хвороб, і він тримав її міцно у своїх щелепах, гриз і шарпав зубами. Він не зупиниться, доки не порве її на клапті.

— Вимкни, — прошепотів я.

Джейкобз нахилився до мене.

— Що, вибач? Слух у мене вже не такий хороший, як ра…

— Чарлі, ти прекрасно мене чув. Вимкни.

Він вимкнув монітор.

Ми цілувалися під пожежною драбиною «Юріки Ґранж № 7», а з неба, кружляючи, падали сніжинки. Астрід випустила сигаретний дим мені в рот, а кінчик її язика ковзав туди й назад, спочатку вздовж моєї верхньої губи, потім проник усередину, легенько пестячи ясна. Моя рука м’яла її груди, хоча насправді намацати щось під товстою паркою було важко.

«Цілуй мене вічно, — подумав я. — Цілуй мене вічно, щоб я не мусив дивитися на те, що зробили з нами роки і якою ти стала».

Та жоден цілунок не триває вічно. Вона відхилилась, і я побачив у хутрі каптура мертвотно-бліде обличчя, порожні очі, провислий рот. Язик, що побував усередині мого рота, був чорний і лущився. Я цілувався з трупом.

А може, й ні. Бо ті губи розійшлися в посмішці.

— Щось сталося, — сказала Астрід. — Чи не так, Джеймі? Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди.

Я різко прокинувся від власного зойку. У ліжко я лягав у трусах, проте зараз голим стояв у кутку. Я стискав у правій руці ручку з тумбочки і штрикав нею собі у ліве передпліччя, де виднілося маленьке сузір’я синіх цяток, яке швидко збільшувалося. Ручку я кинув на підлогу і заточився назад.

«Стрес, — подумав я. — Саме від стресу до Г’ю повернулася призматика, там, на служінні в окрузі Норріс. І сьогодні був стрес. Крім того, ти ж не солі собі в очі насипав. І не прийшов до тями надворі, жеручи землю».

Була чверть на п’яту ранку, та кошмарна ранкова пора, коли знову засинати вже пізно, а прокидатися й співати ще рано. З меншої своєї сумки я витяг книжку, сів біля вікна й розгорнув її. Мої очі вбирали слова так само, як рот увечері вбирав Нормин суп і салат: не розбираючи смаку. Врешті-решт я облишив намагання щось зрозуміти й просто сидів, вдивляючись у темряву, чекаючи світання.

А воно не квапилося.

Поснідав я в номері у Джейкобза… якщо одну грінку й півчашки чаю можна назвати сніданком. Чарлі ж навпаки — ум’яв фруктовий салат, яєчню і чималу купку картоплі по-селянському. І як тільки це все в ньому, такому худому, вміщалося — загадка. На столі біля дверей стояла скринька з червоного дерева. У ній, сказав мені він, лежали його інструменти для зцілення.

— Обручками я більше не користуюся. Потреба в них відпала, бо моя сценічна кар’єра завершилася.

— І коли ти почнеш? Я хочу, щоб усе це якнайшвидше закінчилося і я міг поїхати звідси.

— Уже зовсім скоро. Твоя давня подруга днями дрімає, зате вночі їй не спиться. Минула ніч була для неї особливо важкою, бо я сказав міс Ноултон, щоб не давала їй опівночі ліки від болю — вони пригнічують мозкові хвилі. Ми проведемо сеанс у східній залі. Це моє улюблене місце о цій порі дня. Якби ми з тобою не знали, що Бог — це прибутковий і самооплатний проект світових церков, то вранішнього світла було б, напевно, досить, щоб знову змусити нас у нього повірити.

Джейкобз нахилився вперед і уважно подивився на мене.

— Знаєш, тобі зовсім не обов’язково бути при цьому. Я бачив, як ти засмутився вчора. Улітку мені знадобиться твоя допомога, проте сьогодні вранці мені можуть асистувати або Руді, або міс Ноултон. Повертайся завтра. Підскоч у Гарлоу. Погостюй у брата з його сім’єю. Я думаю, якщо ти так вчиниш, то після повернення перед тобою постане зовсім інша Астрід Содерберг.

Саме цього я й боявся, бо після свого від’їзду з Гарлоу Чарлі Джейкобз зробив кар’єру на шахрайстві. У ролі Пастора Денні він демонстрував свинячі печінки й заявляв, що це видобуті з тіл пухлини. Ці біографічні відомості не належали до тих, які породжують довіру. Чи міг я бути цілковито впевненим, що зморена жінка в інвалідному візку справді Астрід Содерберг?

Серце підказувало мені, що це правда, та мозок радив серцю бути обачним і ні в що не вірити. Дженні Ноултон могла бути його співучасницею (підсадкою, як кажуть балаганники-карні). Наступні півгодини мали стати для мене тяжким випробуванням, та мені й на думку не спадало дезертирувати й давати Джейкобзу шанс влаштувати фіктивне зцілення. Авжеж, щоб таке провернути, йому потрібна була справжня Астрід, однак прибуткові роки в цілительському бізнесі давали йому таку можливість, особливо якщо моя подруга давно минулих літ на схилі життя зазнала фінансових труднощів.

Безперечно, такий сценарій був малоймовірним. Але все зводилося до відповідальності, яку я відчував, — простежити за тим, щоб справу було доведено до неминучого гіркого кінця.

— Я залишуся.

— Як хочеш. — Джейкобз усміхнувся, і хоч уражений бік його рота відмовлявся діяти злагоджено, у цій усмішці вже не було нічого глузливого. — Приємно буде знову з тобою попрацювати. Як у старі добрі часи в Талсі.

У двері тихо постукали. Руді.

— Містере Джейкобз, жінки вже у східній залі. Міс Ноултон каже, що вони готові, вас чекають. Просила, щоб швидше, бо міс Содерберг дуже некомфортно почувається.

Я йшов по коридору пліч-о-пліч із Джейкобзом і ніс під пахвою скриньку з червоного дерева. Так ми дійшли до східного крила. Там моя витримка тимчасово мене полишила, і я вперед пропустив Чарлі, а сам став у дверях.

Та він цього не помітив. Усю свою увагу — і неперевершену чарівливість — він скерував на жінок.

— Астрід і Дженні! — вигукнув він. — Дві мої улюблені дами!

Дженні Ноултон лише для годиться потиснула простягнуту їй руку — та цього короткого часу мені вистачило, щоб помітити, що пальці в неї рівні, артрит їх наче ніколи й не торкався. Астрід навіть не спробувала підняти руку. Вона згорбилася у візку й несміливо дивилася на Джейкобза знизу вгору. Нижню половину її обличчя прикривала киснева маска, на возику поряд стояв балон.

Дженні промовила щось до Джейкобза, надто тихо, щоб я міг її почути, а Чарлі енергійно закивав.

— Так, не можна гаяти час. Джеймі, можеш… — Він озирнувся і, побачивши, що я ще не зайшов, нетерпляче махнув мені рукою.

До середини кімнати, залитої яскравим ранішнім світлом, було не більше дванадцяти кроків, але мені ця відстань здавалася нескінченно довгою. Я неначе йшов під водою.

Астрід глянула на мене незацікавлено, як людина, що всі свої сили витрачає на те, щоб терпіти біль. Схоже, вона не впізнала мене, просто знову опустила погляд собі на коліна, і на мить мені одлягло від серця. Та потім вона рвучко підняла голову. Нижня щелепа під прозорою маскою відвисла. Астрід затулила обличчя руками, збивши з себе маску. Лише почасти тому, що не повірила своїм очам. Її просто охопив жах від того, що я побачив її в такому стані.

Вона могла б і довше затулятися долонями, та забракло сил і руки впали їй на коліна. Вона плакала. Сльози омили їй очі й повернули їм молодість. Якщо перед тим я й мав сумніви щодо того, хто переді мною, то тепер вони розвіялися остаточно. Так, то була Астрід. Досі та молода дівчина, яку я любив, тільки тепер вона жила в немічному хворому тілі старої жінки.

— Джеймі? — Голос був хрипкий і пронизливий, наче в галки.

Я опустився на одне коліно, мов палкий закоханий, що хоче освідчитись.

— Так, люба. Це я. — Я взяв Астрід за руку, перевернув її й поцілував у долоню. Шкіра була холодна.

— Краще тобі піти. Не хочу, щоб ти… — Вона зі свистом вдихнула повітря. — …бачив мене такою. Не хочу, щоб мене взагалі хтось такою бачив.

— Нічого страшного. — «Бо Чарлі тебе вилікує», — хотів додати я, але не зміг. Тому що допомогти Астрід було вже неможливо.

Джейкобз відвів Дженні вбік і про щось говорив із нею, даючи нам побути наодинці. Усе пекло буття з Чарлі полягало в тому, що іноді він бував чуйним.