Відродження

— На жаль, буде лише суп і салат. Від м’яса я відмовився два роки тому. Воно спричиняє жирові відкладення в мозку.

— Суп і салат — це чудово.

— Ще буде хліб, фірмовий Нормин, на заквасці. Дуже добрий.

— Аж слинка тече. Чарлі, я б хотів побачити Астрід.

— Норма накриє вечерю для неї та її подруги Дженні Ноултон приблизно о сьомій. Коли вони поїдять, міс Ноултон дасть Астрід ліки від болю й допоможе їй з вечірнім туалетом. Я казав міс Ноултон, що ці завдання може взяти на себе Руді, але вона й чути не хоче. На жаль, схоже на те, що Дженні Ноултон більше не довіряє мені.

Я згадав лист Астрід.

— Попри те, що ти вилікував її від артриту?

— Ох, та тоді я був Пастором Денні. А тепер, коли я зрікся всіх цих релігійних пасток… і сказав їм про це, бо відчував, що зобов’язаний… міс Ноултон дивиться на мене з підозрою. Отака, Джеймі, ціна правди. Вона робить людей підозріливими.

— У Дженні Ноултон бувають залишкові явища?

— Жодних. Їй лише незручно, бо не може більше спиратися на всю ту ахінею про чудеса. Та якщо вже ти згадав про залишкові ефекти, ходімо в мій кабінет. Я хочу тобі дещо показати. Ще маємо трохи часу до вечірньої трапези.

Кабінет для Джейкобза облаштували в алькові біля вітальні апартаментів. Комп’ютер працював, на величезному екрані все так само бігли учвал коні. Чарлі сів, скривившись від неприємних відчуттів, і натиснув на клавішу. Коні зникли, і розгорнувся простий синій робочий стіл, на якому було всього дві теки. З позначками «А» і «Б.

Джейкобз клацнув «А», розгорнувши список прізвищ та адрес, відсортованих в алфавітному порядку. Натиснув на кнопку, і список став прокручуватися з помірною швидкістю.

— Знаєш, хто це такі?

— Думаю, зцілені.

— Підтверджені випадки зцілення, усі шляхом дії електричного струму на мозок… хоча це не той струм, що його міг би впізнати будь-який електрик. У цілому понад три тисячі сто людей. Повіриш мені на слово?

— Так.

Він розвернувся, щоб подивитися на мене, хоча цей рух помітно завдав йому болю.

— Ти серйозно?

— Так.

Із задоволеним виглядом Джейкобз згорнув теку «А» й розгорнув «Б». Знову прізвища й адреси, тільки цього разу прокручувалися вони досить повільно й моє око вихопило кілька знайомих імен: Стефан Дрю — маніакальний потяг ходити на довгі прогулянки, Еміль Кляйн — поїдання землі, Патриція Фармінгдейл — натрусила собі в очі солі. Цей список був значно коротший за перший. Перед кінцем я побачив, як на екрані пропливло ім’я та прізвище «Роберт Райверд».

— Це ті, хто після лікування зазнав серйозних залишкових явищ. Загалом їх вісімдесят сім. Здається, минулого разу, коли ми зустрічались, я тобі казав, що це менш за три відсотки від загального числа. Колись у теці «Б» було понад сто сімдесят імен, але в багатьох проблеми зникли. Говорячи мовою медицини, все вирішилося самоплином. Як у твоєму випадку. Я перестав вести своїх зцілених вісім місяців тому, але якби продовжив, то цей список став би коротшим — я цього певен. Тіло людини володіє надзвичайною здатністю відновлюватися після травм. А якщо належним чином застосувати цей новий тип електрики до кори головного мозку і дерева нервів, то цю здатність можна зробити фактично необмеженою.

— Кого ти намагаєшся переконати? Мене чи себе?

Він з огидою пирхнув — пфф.

— Що я намагаюся зробити, то це заспокоїти твій збурений розум. Мені потрібен асистент, який працюватиме охоче, а не абияк.

— Я приїхав. І зроблю те, що обіцяв… якщо ти зумієш зцілити Астрід. Нехай цього буде досить.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — мовив Джейкобз.

У двері зайшла дебела пухка жінка, схожа на добру бабусю з дитячої казки, тільки з очима-намистинами хріна-охоронця з універмагу. Вона поставила тацю на стіл у вітальні й стала поряд, манірно згорнувши руки на простій чорній сукні. Джейкобз знову з гримасою підвівся, але похитнувся. Першим моїм учинком у ролі його асистента (на цьому новому етапі нашого життя, принаймні) було підхопити його за лікоть і підтримати. Подякувавши, він вивів мене з кабінету.

— Нормо, познайомся, це Джеймі Мортон. Він пробуде з нами ще принаймні до завтрашнього снідання, а потім влітку повернеться на довше.

— Приємно. — Вона простягла руку.

Я її потис.

— Ти гадки не маєш, яку перемогу знаменує собою цей потиск руки для Норми, — повідомив мені Джейкобз. — З дитинства вона відчувала глибоку відразу до того, щоб торкатися людей. Чи не так, дорогенька? Ти помітиш, що це не фізична проблема, а психологічна. Втім, вона зцілилася. По-моєму, це цікаво, а ти як думаєш?

Я сказав Нормі, що радий із нею познайомитися, й на мить довше, ніж це було потрібно, потримав її руку. Побачив, як наростає в жінці неспокій, і відпустив. Зцілена, та, схоже, не до кінця. Теж цікаве явище.

— Містере Джейкобз, міс Ноултон каже, що сьогодні приведе вашу пацієнтку вечеряти трохи раніше.

— Добре, Нормо. Дякую.

Вона вийшла. Ми поїли. Вечеря справді була легкою, та все одно каменями лягла мені в шлунок. Відчуття було таке, немов усі мої нерви повилазили назовні й шкварчали на шкірі. Джейкобз їв повільно, ніби хотів подражнити мене, але зрештою таки відставив убік порожню тарілку з-під супу. Потім ворухнув рукою, наче хотів узяти ще одну скибку хліба, але глянув на наручний годинник і натомість відсунувся на стільці від стола.

— Ходімо зі мною, — покликав він. — Час тобі побачити давню подругу.

На дверях із протилежного боку коридору був напис «ЛИШЕ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ КУРОРТУ». Джейкобз провів мене через великий зовнішній кабінет, заставлений голими письмовими столами й порожніми полицями. Двері до внутрішнього кабінету було замкнено.

— Окрім компанії, яка забезпечує цілодобову охорону воріт, із працівників я маю лише Руді та Норму. Я довіряю їм обом, але не бачу потреби зайвий раз спокушати. А спокуса підглянути за тим, хто про це не підозрює, дуже велика, погоджуєшся?

Я не відповів. Та й навряд чи зміг. Рот усередині був сухий, мов старий килим. Моніторів загалом було дванадцять, по чотири в три ряди. Джейкобз натиснув кнопку живлення монітора «КАМЕРА РЕСТОРАНУ 3».

— По-моєму, це та, яка нам потрібна. — Життєрадісно. Щось середнє між Пастором Денні та ведучим ігрового шоу.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж на екран випливла чорно-біла картинка. Ресторан був великий, щонайменше на п’ятдесят столиків, але зайнятим виявився лише один. Там сиділи дві жінки, але спочатку я бачив тільки Дженні Ноултон, бо другу затуляла собою Норма, подаючи тарілки з супом. Дженні була симпатична, темноволоса, на вигляд близько п’ятдесяти п’яти років. Я бачив, як беззвучно ворушаться її губи, промовляючи «дякую». Норма кивнула, випросталася, відступила на крок від стола, і я побачив, що лишилося від дівчини, яку я колись любив.

Якби це був любовний роман, я б написав щось таке: «Із плином років це обличчя зазнало неминучих змін, невблаганна хвороба спустошила його, однак воно досі берегло сліди колишньої вроди». Та, на жаль, якщо я зараз збрешу, то все, що я розповідав дотепер, втратить свою цінність.

Астрід була старезною каргою в інвалідному візку. Її обличчя нагадувало блідий мішок плоті, з якого в тарілку з їжею, до якої вона не мала жодної охоти, апатично дивилися темні очі. Компаньйонка наділа їй на голову велику плетену шапку, схожу на шотландський берет, але та сповзла на бік і оголила лисий череп, порослий білим пушком.

Кістлявою рукою, у якій були самі сухожилля, вона взяла зі стола ложку, та так і поклала, не ївши. Темноволоса жінка щось докірливо їй сказала. Мертвотно-бліда істота кивнула. Після цього берет впав з її голови, та Астрід наче й не помітила цього. Вмочивши ложку в суп, вона повільно піднесла її до рота. Більша частина вантажу вилилася дорогою. Вона сьорбнула те, що лишилося, склавши губи бантиком — це нагадало мені покійного Бартлбі, коли він брав шматочок яблука з моєї долоні.

У мене підігнулися коліна. Якби не стілець перед рядами моніторів, я звалився б просто на підлогу. Джейкобз стояв поряд зі мною, зчепивши вузлуваті руки за спиною, і погойдувався вперед і назад із легкою посмішкою на губах.