Відродження

Я сів, але розслабитися й притулитися до спинки стільця не міг.

— Чай із льодом було б добре.

Г’ю натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Джорджіє? Кицю, принеси нам дві склянки чаю з льодом. — А тоді до мене: — Джеймі, це справжнє ранчо, але та худоба, до якої мені є діло, приходить сюди з інструментами.

Я спробував усміхнутися, але було таке відчуття, що я схожий на дебіла, тому я це облишив.

А він наче й не помітив.

— Рок-гурти, кантрі-гурти, солісти. Вони наш хліб із маслом. Але ми також записуємо рекламні ролики для радіостанцій Денвера і двадцять-тридцять аудіокнижок щорічно. Коли Майкл Даґлас у «Вовчій пащі» записував Фолкнера, Джорджія замалим собі в трусики не надзюрила. Він на публіці весь такий наче свій хлопець, але ха, знав би ти, який це перфекціоніст у студії.

Я не міг придумати, що на це відповісти, тому вирішив за краще помовчати й мріяти, щоб швидше принесли чай із льодом. У роті була пустеля.

Г’ю нахилився вперед.

— Знаєш, чого будь-яке робоче ранчо потребує понад усе?

Я похитав головою, але не встиг він пролити світло, як увійшла красива молода темношкіра жінка з двома високими й по вінця забитими льодом склянками чаю на срібній таці. У кожній склянці лежала гілочка м’яти. Я вичавив у свій чай дві скибки лимону, але миски з цукром не торкався. У свої героїнові літа я жер той цукор, мов ненормальний, але з того дня в навушниках в авторемонтній майстерні будь-які солодощі тепер викликали відразу. Коли поїзд від’їхав од Талси, я купив у вагоні-ресторані батончик «Херші». І зрозумів, що не можу його їсти. Від самого запаху хотілося ригати.

— Дякую, Джорджіє, — сказав Єйтс.

— Прошу дуже. Не забувайте про години відвідин. Вони починаються о другій, Лес вас чекатиме.

— Я запам’ятаю. — Вона вийшла, нечутно причинивши за собою двері, й він обернувся до мене. — Кожне робоче ранчо потребує бригадира. Усім, що пов’язано з худобою і сільськогосподарськими угіддями, тут, у «Вовчій пащі», керує Руперт Гол. Він здоровий, як бик. А от мій музичний бригадир оклигує в міській лікарні Боулдера. Лес Келовей. Думаю, це ім’я тобі ні про що не говорить.

Я похитав головою.

— А як щодо «Екселент Борд Бразерз»?

Це щось нагадувало.

— Інструментальний гурт, так? Серф-рок, типу як «Дік Дейл і його Дел-Тони».

— Так, це вони. Трохи дивно було бачити, що вони вихідці з Колорадо, бо воно від обох океанів однаково далеке. У них був один хіт, який увійшов у топ-сорок — «Алуна Ана Кайя». Спотвореною гавайською це означає «Займімося сексом».

— Так, я пам’ятаю. — Ще я б не пам’ятав — моя сестра слухала його щось із мільярд разів. — Там усю пісню якась дівчина сміється.

Єйтс вишкірив зуби.

— Той сміх був їхнім ключем до королівства одного хіта. А я — тим татусем, який втулив його у запис. Просто стукнуло в голову. То було ще тоді, коли головним тут був мій батько. А дівчинка, яка сміється, ледь дупця не трісне, теж у нас робить. Гіларі Катц, хоча тепер вона величає себе Пеґан Старшайн. Вона вже не вживає, але того дня була така обдовбана кислотою, що не могла перестати сміятися. Я записав її прямо там, у будці. Вона й не підозрювала. Це зробило запис хітовим, і їй виділили її частку — сім штук.

Я кивнув. В анналах року повно щасливих випадків, схожих на цей.

— А «Екселент Борд Бразерс» з’їздили в одне турне, а потім їх спіткало два розпади. Знаєш які?

Звісно, я знав, та ще й з власного досвіду.

— Розорилися й розвалилися.

— Угу. Лес повернувся додому й пішов працювати на мене. Продюсер з нього ліпший, ніж музикант. Ось уже п’ятнадцять років як він мій головний батіг на полі музики. Коли подзвонив Чарлі Джейкобз, я собі вирішив, що поставлю тебе в підмайстри до Леса, зароблятимеш, поки вчишся, підпрацьовуватимеш собі на стороні грою на гітарі, ну, звична херня, коротше. Я від цієї ідеї не відмовився, але твоя крива навчання повинна круто йти вгору, синку, бо в Леса минулого тижня був інфаркт. Він одужає, так мені сказали, але йому тре’ сильно схуднути й випити купу пігулок, і він уже поговорює, що за рік чи десь так хоче на пенсію. А значить, у мене ще повно часу, щоб побачити, впораєшся ти чи ні.

Я відчув щось близьке до паніки.

— Містере Єйтс…

— Г’ю.

— Г’ю. Я нічого не знаю про студії звукозапису. Єдині студії, де я бував, це ті, в яких група, в котрій я грав, платила погодинно.

— А рахунки сплачували батьки провідного гітариста. Або дружина барабанщика, вісім годин на день працюючи офіціанткою й ледве тримаючись на ногах, щоб побільше чайових набрати.

Десь приблизно так усе й було. Поки дружина не розумнішала й не виставляла його за двері.

Г’ю, переплівши пальці, нахилився вперед.

— Або ти вчитимешся, або ні. Преп каже, що вчитимешся. Мені цього цілком достатньо. Має бути. Я його боржник. Поки що твоє завдання — стежити за освітленням студій, пильнувати ГЗ — ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Години запису.

— Угу. І замикати на ніч. У мене є хлопець, який покаже тобі, що до чого, поки не вернеться Лес. Мукі Макдоналд його звати. Якщо звертатимеш однакову увагу як на те, що Мукі робить неправильно, так і на те, що в чому він хибить, то багато навчишся. Не дозволяй йому вести журнал, хоч би там що. І ще одне. Хочеш курити коноплю — діло твоє. Головне, щоб ти вчасно приходив на роботу і не підпалив траву на ранчо. Але якщо я почую, що ти знов сів на рожевого коня…

Я змусив себе подивитися йому в очі.

— Я більше ніколи до цього не повернуся.

— Хоробра заява. Надто часто я її чув, а в кількох випадках — від людей, які вже мертві. Але часом це виявляється правдою. Сподіваюся, у твоєму випадку так і буде. Але щоб до кінця прояснити: раз уживаєш — і йдеш звідси, байдуже, який там у мене борг. Це ясно?

Мені було ясно. Кришталево.

2008-го Джорджія Донлін залишалася такою ж вродливицею, як і 1992-го, хіба що набрала кілька фунтів, у темному волоссі з’явилося кілька сріблястих пасом, і тепер вона користувалася біфокальними окулярами.

— Ти часом не знаєш, чого він весь ранок такий заведений? — спитала вона в мене.

— Без поняття.

— Спочатку матюкався, потім трохи посміявся, потім знов став матюкатися. Сказав, що він, курва, так і знав, сказав «Той сучий син», потім щось жбурнув, мені так здалося. Мені лише треба знати, чи не планує він когось звільнити. Якщо так, я беру відгул. Терпіти не можу конфронтацій.

— Сказала та, що минулої зими жбурнула каструлею в постачальника м’яса.

— Там було інше. Той нахабний сучий син хотів попестити мій зад.

— У нахаби хороший смак, — відзначив я, а коли вона люто зиркнула на мене: — Просто кажу.

— Ха. Останні кілька хвилин там дуже тихо. Сподіваюся, він не довів себе до серцевого нападу.

— Може, просто щось побачив по ящику. Чи в газеті прочитав?

— Телевізор він вимкнув через чверть години після того, як я зайшла, а щодо «Камери» й «Пост», то він перестав їх читати два місяці тому. Каже, що все бере в Інтернеті. Я йому кажу: «Г’ю, в тому Інтернеті пишуть жовтодзьобі хлопці, які ще навіть не голяться, і шмаркачки, які ще зовсім недавно стали вдягати ліфчики. Йому не можна довіряти». Та він думає, що я стара тітка й нічого не тямлю. Уголос він цього не каже, але я по очах бачу. Наче в мене нема доньки, яка вчиться на комп’ютерних курсах в Університеті Колорадо. Сама Брі мені й сказала не вірити тому блоґерському лайну. Але все, йди. Та якщо він там сидить мертвий у кріслі від закупорки верхніх дихальних шляхів, не клич мене робити йому штучне дихання.

І вона відійшла, висока, з королівською поставою та легкою плавною ходою, яка нітрохи не змінилася відтоді, як шістнадцять років тому молода жінка занесла в кабінет Г’ю тацю з чаєм.

Я постукав у двері. Г’ю не вмер — він зсутулився за своїм надміру великим столом і тер скроні, наче мав напад мігрені. На столі перед ним стояв відкритий ноутбук.

— Ти збираєшся когось звільнити? — поцікавився я.