Відродження

— Ти хороший чувак, Бартлбі. — Я погладив його по морді. — Люблю хороших чуваків.

Він кивнув, наче хотів сказати, що знає.

Пеґан Старшайн (для друзів — Пеґ) годувала з фартуха курей. Помахати вона не могла, тож привіталася зі мною гучним хрипким «хеллоо» і першими двома рядками «Пори товченої картоплі»[94]. Я підхопив наступні два: «Це так модно, це так кльово» тощо, тощо. Пеґан колись була бек-вокалісткою, і в пору розквіту її голос звучав, як в одної з сестер Пойнтер[95]. А ще вона диміла, як паротяг, і вже в сорок її голос більше нагадував Джо Кокера у Вудстоку.

Перша студія стояла зачинена й темна. Я ввімкнув світло й подивився на дошці список записів. Було їх чотири: один о десятій, другий — о другій, один — о шостій і ще один — о дев’ятій і затягнеться, либонь, далеко за північ. У другій студії все мало бути так само забито. Недерланд — крихітне містечко (менш ніж п’ятнадцять тисяч постійних жителів), що примостилося на західному схилі, де повітря розріджене. Але його важливість у світі музики геть непропорційна його розміру. Наклейки на бамперах «НЕДЕРЛАНД! ДЕ НЕШВІЛ ЛОВИТЬ КАЙФ!» не так уже й перебільшують. Джо Волш записував свій перший альбом у «Вовчій пащі-1», коли ранчо керував батько Г’ю Єйтса, а Джон Денвер записував останній у «Вовчій пащі-2». Якось Г’ю показав мені нарізку кадрів — Денвер розповідає своєму гурту про експериментальний літак, який він щойно купив, якийсь Лонг-Ізі[96]. Слухати це було моторошно.

У місті було дев’ять барів, де в будь-який вечір тижня можна було послухати живу музику, і три студії звукозапису, крім нашої. Втім, студія «Ранчо “Вовча паща”» була серед них найбільшою і найкращою. Того дня, коли я несміливо ступив на поріг кабінету Г’ю й повідомив йому, що мене прислав Чарльз Джейкобз, на стінах у нього висіло щонайменше зо два десятки фотографій: Едді Ван Гален, Лінерд Скінерд, Аксель Роуз (у пору його розквіту) та U2. Та найбільше він пишався однією (крім того, на ній єдиній він був присутній сам) — «Степлз Сінґерз».

— Мевіс Степлз — богиня, — сказав він мені. — Найкраща співачка в Америці. Інші навіть поряд не лежали.

За свої харчодобувні роки на дорозі я записав частку дешевих синґлів і поганих інді-альбомів, але сам ніколи й не чув про великий лейбл, поки на записі в Ніла Даймонда не довелося заміняти ритм-гітариста, якого звалив мононуклеоз. Того дня в мене був натуральний переляк (я був певен, що перехилюся й блювону на свою ЕсДжі), але відтоді я грав на багатьох записах, переважно когось заміняв, але іноді й запрошували. Гроші за це платили не те щоб дуже великі, але й не малі. На вихідних я грав у гурті, зв’язаному контрактом із місцевим баром. Називався він «Комсток-Лоуд» і був відомий тим, що нишком підпрацьовує на стороні, в Денвері. Також я давав уроки музики гітаристам-початківцям — учням старшої школи в рамках літньої програми, яку започаткував Г’ю після смерті свого батька. Називалася вона «Рок-атоми».

— Я не вмію, — запротестував я, коли Г’ю запропонував додати це до списку моїх обов’язків. — Не вмію читати музику!

— Ти хотів сказати «не вмію читати ноти», — виправив мене він. — Табулатури ти читаєш нормально, а це все, що треба тим дітям. На щастя для нас і для них, це все, що більшості з них треба. Тут, у горах, хлопчику мій, ти Сеґовії[97] не знайдеш.

Щодо цього він мав рацію. І коли вивітрилися мої побоювання, я отримував задоволення від тих уроків. По-перше, вони навіювали спогади про «Хромові троянди». А по-друге… мабуть, мені має бути соромно таке казати, але втіха, яку я відчував, працюючи з тінейджерами з «Рок-атомів», десь приблизно дорівнювала тому задоволенню, яке я діставав, коли згодовував Бартлбі його кавалок вранішнього яблука й пестив по носі. Ці дітлахи просто хотіли грати рок, і більшість із них відкривали для себе, що вони на це здатні… тобто коли опановували Е з баре.

Друга студія теж була темна, однак Мукі Макдоналд залишив увімкненим мікшерний пульт. Я все повимикав і записав собі в нотатник поговорити з Мукі. Він був хорошим звукачем, але сорок років куріння коноплі зробили його забудькуватим. Мій «Ґібсон ЕсДжі» стояв, притулений до стіни, як і решта інструментів, бо пізніше того дня я збирався грати на записі демки тамтешнього рокабільного гурту «Ґотта Вонна». Я сів на табурет і хвилин із десять пограв у стилі «тенісна ракетка», щось таке як «Кросівки на підборах» і «Моя привабливість у дії», суто задля розминки. Тепер я грав краще, ніж у ті свої роки в дорозі, набагато краще, та все одно другим Клептоном стати б не зміг.

Задзвонив телефон (хоча в студіях він насправді не дзеленчав, а просто загорявся синім довкола країв). Я поклав гітару і відповів.

— Друга студія, Кертіс Мейфілд[98] слухає.

— Як там загробне життя, Кертісе? — спитав Г’ю Єйтс.

— Темно. Але є один плюс — я вже не паралітик.

— Радий це чути. Приходь сюди, у великий дім. Я маю тобі дещо показати.

— Ой, слухай, у нас тут через півгодини хтось пишеться. Я думаю, та довгонога ціпа в стилі кантрі.

— Мукі все зробить.

— Ні, не зробить. Його досі нема. А ще він лишив увімкненим пульт у другій. Знов.

Г’ю зітхнув.

— Я з ним поговорю. Приходь.

— Добре, Г’ю. Але з Мукстером поговорю я. Це ж моя робота, так?

Він розсміявся.

— Я іноді думаю: що сталося з тим прісним занудою, який-не-скаже-гівно-хай-воно-і-в-роті-буде, — сказав він. — Приходь. Це винесе тобі мозок.

Великим домом називалося ранчо, яке розкинулося на чималій ділянці землі. Перед ним, припаркований на крузі, стояв вінтажний «континенталь» Г’ю. Чувак фанатів од усього, що жерло найкращий бензин, але це захоплення він цілком міг собі дозволити. «Вовча паща» ледь-ледь трималася на плаву, але існували сімейні статки — старший Єйтс чимало вклав у надійні акції, а Г’ю (двічі розлучений, в обох випадках шлюбні угоди й жодних дітей) був останнім паростком сімейного дерева Єйтсів. Він тримав коней, курей, овець і кілька свиней, але то було щось трохи більше за хобі. Те саме можна було сказати про його автомобілі й колекцію пікапів з великими двигунами. Що його справді цікавило, і дуже серйозно, то це музика. Він стверджував, що колись і сам грав, хоча я ні разу не бачив, щоб він брав у руки трубу чи гітару.

— Музика важлива, — якось сказав він мені. — Популярне чтиво забувається, телесеріали йдуть у небуття, і б’юся об заклад, ти не згадаєш, що бачив у кіно два роки тому. Але музика залишається, навіть попса. Особливо попса. Можеш презирливо кривитися на «Краплі дощу падають на мою голову», якщо хочеш, але мине п’ятдесят років, а люди так само слухатимуть це дурне гівенце.

Запам’ятати той день, коли я з ним познайомився, було досить легко, бо «Вовча паща» була такою само, як тоді, включно з темно-синім, як опівнічна пора, «конні» з маленькими задніми бічними шибками, припаркованим перед домом. Лише я змінився. Того дня восени 1992-го Г’ю зустрів мене на порозі, потиснув руку й провів до себе в кабінет. А там гепнувся в крісло з високою спинкою перед письмовим столом, який здавався таким неозорим, що міг вмістити на собі «Пайпер-Каб»[99]. Я нервувався, поки йшов за ним. А коли побачив, що на мене зі стін униз дивляться усі ті відомі обличчя, то з рота зникли й ті мізерні рештки слини, що там ще залишалися.

Він зміряв мене поглядом (відвідувач був одягнений у брудну футболку AC/DC та ще брудніші джинси) і сказав:

— Мені дзвонив Чарлі Джейкобз. Я вже багато років у боргу перед Препом. Борг такий великий, що я б у житті не розплатився, але він каже, що ти його покриваєш.

Я стояв перед столом і мовчав, наче мені язик відсох. Я знав, що таке прослуховування для участі в гурті, але то було щось геть інше.

— Він каже, ти сидів на наркоті колись.

— Так. — Сенсу заперечувати не було.

— Каже, то був Великий Гера.

— Так.

— Але тепер ти чистий?

— Так.

Я думав, він спитає, чи давно, але він не спитав.

— Та сядь ти, заради Бога. Хочеш «коли»? Чи пива? Лимонаду? Може, чаю з льодом?