Відродження

— Мабуть, за кондиціонери в такому місці доводиться відвалювати купу бабла, — сказав я. — Особливо коли стільки ламп горить.

— Це дешевше, ніж бруд. Кондиціонери я спроектував сам. Вони тягнуть дуже мало енергії, а більшу її частину я генерую сам. Міг би й усю генерувати, але не хочу, щоб сюди набігли представники електромереж Талси й почали рознюхувати, чи я, бува, не краду електрику. Що ж до тих лампочок… можеш узятися за одну з них рукою і не обпечешся. Навіть шкіра не нагріється.

Наші кроки відлунювали в усьому порожньому просторі. Як і голоси. Здавалося, що за нами назирці ходять примари. «Це просто хибне враження таке, бо я весь на нервах», — сказав я собі.

— Слухай, Чарлі, ти ж не бавишся тут із чимось радіоактивним, правда?

Скорчивши гримасу, він похитав головою.

— Ядерною енергією я цікавився б останньою чергою. Це енергія для дурнів. Глухий кут.

— То як ти виробляєш струм?

— Електрика породжує електрику, коли знаєш, що робиш. Поки що цього вистачить. Джеймі, підійди-но сюди.

Біля дальньої стіни приміщення стояло три чи чотири довгі столи, заставлені різними електричними байдами. Я впізнав осцилоскоп, спектрометр, а ще кілька штукенцій, схожих на маршалівські підсилювачі[75], але то могли бути якісь акумулятори. Була там панель керування, неабияк розкурочена на вигляд, і кілька поставлених одна на одну консолей із темними елементами регулювання. Усюди, куди не кинь оком, зміїлися товсті електричні дроти. Деякі зникали в замкнених металевих контейнерах, які могли бути скринями для інструментів фірми «Крафтсман», інші просто петляли назад до темного обладнання.

«Може, це все фантазія, — подумав я. — Обладнання, яке оживає тільки в його уяві». Одначе «Портрети блискавкою» були не вдаваними. Я гадки не мав, як він їх робив, — його пояснення було в найкращому випадку розмитим, але він їх таки робив. І ті яскраві лампочки, хоч я стояв під однією з них, здавалося, не випромінювали ніякого тепла.

— Тут якось небагато, — сказав я. — Я думав, буде більше всього.

— Сигнальні вогні! Хромовані рубильники на панелях керування, мов у науковій фантастиці! Телеекрани, як у «Зоряному шляху»! Може, навіть кабіна телепортації чи голограма Ноєвого ковчега в дифузійній камері! — І він весело розсміявся.

— Нічого такого, — відмахнувся я (хоча він поцілив якраз у головку гвіздка). — Просто на вигляд якось… негусто.

— Так і є. Наразі я зробив рівно стільки, скільки можу. Дещо з обладнання я продав. Інші прилади, більш провокаційні, розібрав і поклав на зберігання. Я добре попрацював у Талсі, особливо враховуючи те, як мало в мене вільного часу насправді. Зводити кінці з кінцями — надокучлива справа. Та ти й сам, думаю, це знаєш.

Ще б я не знав.

— Але так. Я трохи просунувся на шляху до своєї найголовнішої мети. А тепер мені треба поміркувати, а коли ти збираєш по півдесятка натовпів за вечір, то якось не до думання.

— А яка в тебе найголовніша мета?

І цього разу він пропустив моє запитання повз вуха.

— Джеймі, підійди сюди. Хочеш трохи підзарядитися перед тим, як почнемо?

Я не був певен, що хочу починати, але підзарядитися хотів ще й як. Уже не вперше спало на думку вхопити коричневу пляшечку й дати драпака. Та тільки він, швидше за все, мене зловить і відбере. Я був молодший і вже майже переборов грип, але Джейкобз був у кращій формі. Зокрема, його стегно й ногу не розтрощило в мотоциклетній аварії.

Він узяв дерев’яний стілець, заляпаний фарбою, і поставив перед одним із чорних ящиків, що нагадували маршалівські підсилювачі.

— Сідай сюди.

Але я не сів. Не одразу. На одному столі стояла фотографія в рамці, яка спиралася ззаду на маленький клинець. Джейкобз помітив, що я до неї тягнуся, і зробив жест рукою, наче хотів мене спинити. Але не став.

Почута по радіо пісня може миттєво повернути вас у минуле. Це відбувається шалено швидко (хоч, може, й милосердно скороминуще): перший поцілунок, веселощі з друзями чи нещасливий відрізок життя. Я тепер не можу чути «Іди своїм власним шляхом» від «Флітвуд Мак»[76] без того, щоб згадати останні болісні тижні моєї матері. Тієї весни, здавалося, що її ставлять на радіо щоразу, коли я його вмикав. Фотографія може справити той самий ефект. Я глянув на цю, й мені одразу стало знову вісім. Моя сестра допомагала Моррі розкладати доміно в ігровому куточку, а Петсі Джейкобз грала «Збираючи в снопи»[77] й погойдувалася на банкетці, а її гладеньке біляве волосся хиталося в такт.

То був портрет у фотосалоні. Петсі у сукні з рюшами, довгій, до щиколотки (такі вийшли з моди багато років тому, а проте їй вона личила). На колінах у неї сидів малий, у коротеньких штанцях і светрі-безрукавці. Чубчик, який я так добре пам’ятаю, стирчав на маківці.

— Ми називали його Хвостиком Моррі, — сказав я, легенько проводячи пальцями по склу.

— Справді?

Я не підвів погляду. Той непевний голос змусив мене боятися того, що я можу побачити в його очах.

— Ага. А ще всі ми, хлопці, були закохані у твою дружину. Клер теж. Я думаю, вона мріяла стати місіс Джейкобз, коли виросте, і більше ніким.

На згадку про сестру мої очі теж налилися слізьми. Я міг би вам сказати, що це сталося, бо я був дуже хворий і під ломкою, і це була би правда. Однак не вся.

Я тернув по обличчю рукою і поставив фотографію на місце. А коли підвів очі, Джейкобз копирсався у стабілізаторі напруги, в якому наче й не треба було копирсатися.

— Ти так ніколи й не одружився вдруге?

— Ні, — відповів він. — Навіть діло не доходило до цього. Петсі й Моррі були всім, чого я хотів. Чого потребував. Не минає ані дня, щоб я про них не згадав, ані місяця, щоб мені не снилося, що вони живі-здорові. Мені сниться, що сном була та аварія. Та потім я прокидаюся. Джеймі, а скажи мені… Твоя мати й сестра. Ти коли-небудь замислювався над тим, де вони тепер? І чи є вони взагалі?

— Ні. — Ті клапті віри, які в мене ще лишалися після Кошмарної проповіді, остаточно висохли й розсипалися в школі та університеті.

— А. Зрозуміло. — Він облишив стабілізатор і ввімкнув штукенцію, схожу на маршалівський підсилювач. (Гурти, у яких я грав, нечасто могли собі дозволити такий.) Той загудів, але не так, як «Маршал». Цей звук був тихішим і майже мелодійним. — Що ж, перейдімо до справи.

Я подивився на стілець, але на нього не сів.

— Ти спочатку хотів дати мені трохи нюхнути.

— Так, хотів. — Він витяг коричневий флакончик, хвильку над ним поміркував, а тоді простягнув мені. — Оскільки ми сподіваємося, що це буде твоя остання доза, чому б тобі самому не пригоститися?

Двічі йому просити не довелося. Я вигріб дві понюшки з горою і був би подвоїв кількість прийнятого, якби Джейкобз не вирвав флакончика мені з рук. Та навіть попри це, у голові моїй відчинилося вікно на тропічний пляж. Повіяв ніжний вітерець, і зненацька стало начхати на те, що буде з моїми мозковими хвилями. Я сів на стілець.

Відчинивши одну з настінних шафок, Джейкобз витяг покоцані й перемотані скотчем навушники, подушечки яких були накриті хрест-навхрест металевою сіткою. Встромив їх у підсилювачеподібний прилад і простягнув мені.

— Якщо я почую «В райському саду»[78], то вшиюся звідси, тільки п’яти зблиснуть.

Він лише всміхнувся й нічого не сказав.

Я надів навушники. Сітка холодила вуха.

— Ти вже на комусь це випробовував? — спитав я. — Боляче буде?

— Не буде, — відповів Джейкобз, проігнорувавши перше запитання взагалі. А тоді, неначе заперечуючи власні слова, дав мені капу, таку, як іноді використовують бейсболісти. І всміхнувся, коли побачив мій вираз обличчя.

— Просто перестраховуюся. Встав у рот.

Я вставив.

Із кишені він витяг білу пластмасову коробочку завбільшки з кнопку дзвінка.

— Я думаю, ти… — Але він натиснув кнопку на коробочці й далі я не почув.

Не було ні потьмарення, ні відчуття, що минає час, ні якогось розриву. Просто клац, дуже гучний, неначе Джейкобз клацнув пальцями мені біля вуха, хоча він стояв на віддалі щонайменше п’яти футів. Однак зненацька виявилося, що він схиляється наді мною, а не стоїть біля ящика, що не був підсилювачем фірми «Маршал». Маленької білої коробочки ніде не було видно, а мій мозок став якимсь не таким. Він застопорився.