Відродження

— Напевно, вилікуєте мене так, як колись Конні. Коли хлопець шмагнув його лижною палицею.

На обличчі Джейкобза з’явився здивований вираз, і він розміявся.

— Ти пам’ятаєш.

— Звісно! Хіба я міг забути? — А ще я пам’ятав, як Кон відмовився йти зі мною до Джейкобза після Кошмарної проповіді. То було не зовсім так, як Петро зрікся Ісуса, але десь приблизно те саме.

— У найліпшому разі сумнівне зцілення, Джеймі. Більше схоже було на ефект плацебо. А тобі я пропоную справжнє зцілення, таке, що закоротить болючий процес відмови від наркотика. Принаймні я в це вірю.

— Ну звісно, це ваша робота, таке казати.

— Ти судиш мене за моєю ярмарковою личиною. Але, Джеймі, це тільки машкара, не більше. Коли я знімаю свій костюм і не заробляю на життя, то стараюся казати правду. По суті, я, й коли працюю, здебільшого кажу правду. Та фотографія справді вражатиме друзів міс Кеті Морз.

— Ага, — кивнув я. — Років зо два. Плюс-мінус.

— Перестань ухилятися й відповідай на моє запитання. Ти хочеш вилікуватися?

І тут на згадку мені спав постскриптум записки, яку Келлі Ван Дорн просунув мені під двері. «Загримиш у тюрму за рік, якщо не зав’яжеш, — написав він. — Та й то в найкращому випадку, як пощастить».

— Три роки тому я був зіскочив. — Типу правда, хоча я тоді був на «марихуановій замісній терапії»[74]. — Зробив усе за правилами, пережив і трясцю, і потіння, і дристачку. Нога боліла так сильно, що я й шкандибати не міг. Там якийсь нерв пошкоджено.

— Думаю, я й цьому можу зарадити.

— Хто ви такий, якийсь чудотворець? Ви хочете, щоб у це я повірив?

Доти Джейкобз сидів на килимку біля ліжка. Однак підвівся.

— Поки що досить. Тобі треба спати. До одужання ще далека дорога.

— Тоді дайте мені щось помічне.

Він без зайвих суперечок дав мені «ліки», і вони допомогли. Та тільки цього було замало. До 1992-го реальна поміч приходила у вигляді голки. Інших варіантів не було. Над цим лайном не можна махнути чарівною паличкою і просто змусити його зникнути.

Принаймні я так вважав.

Я провів у його «баундері» найкращу частину тижня: жив на супі, сендвічах і назальному прийомі доз героїну, яких вистачало хіба що на те, аби тримати на припоні найгірші напади трясці. Він приніс мою гітару й сумку. У ній я тримав запас своїх винтових причандалів, але коли пошукав (то було на другий вечір, коли він обробляв юрбу в наметі «Портретів блискавкою»), то набору там не було. Я благав його повернути, а ще дати героїну, щоб я міг зварити й ширнутися.

— Ні, — сказав Джейкобз. — Якщо ти хочеш у вену…

— Я лише під шкіру, і все!

Він змірив мене поглядом, який промовляв «Та ну».

— Якщо ти хочеш це зробити, то муситимеш сам знайти необхідне приладдя. Не відчуватимеш себе в силах зробити це сьогодні ввечері, то завтра зможеш, а в такому місці, я певен, знайдеш усе завиграшки. Та тільки сюди більше не повертайся.

— А коли я отримаю те так зване чудодійне лікування?

— Коли зміцнієш достатньо, щоб витримати невеличкі електричні імпульси в лобну частку.

У мене все похололо всередині. Я звісив ноги з його ліжка (сам він спав на висувній канапі) й спостерігав, як він знімає з себе концертний одяг, дбайливо вішає його в шафу і натомість одягає просту білу піжаму, схожу на ту, що її міг би вдягти в одиночній палаті пацієнт психіатричної лікарні, де розгортається дія фільму жаху. Часом я замислювався, а чи, бува, не місце йому в психушці — і не тому, що він провадив ярмаркове шоу див. Іноді (особливо коли він заводив свою пісню про цілющі властивості електрики) у нього в очах з’являвся не зовсім нормальний вираз. Десь приблизно такий самий вигляд він мав, коли завдяки проповіді позбавив себе роботи в Гарлоу.

— Чарлі… — Так я його тепер називав. — Ти маєш на увазі шокову терапію?

Він стримано глянув на мене, застібаючи верхній ґудзик на своїй лікарняній піжамі.

— І так, і ні. Не в традиційному розумінні — це вже точно, бо я не маю наміру лікувати тебе традиційною електрикою. Моя балаканина здається чимось неймовірним, бо це те, чого хоче клієнт. Люди приходять сюди не в пошуках реальності, Джеймі, вони приходять по фантастику. Але таємна електрика справді існує, і способи її застосування розмаїті. Просто я ще не відкрив їх усі, а серед них і той, що цікавить мене найбільше.

— Розкажеш?

— Ні. Я провів кілька виснажливих шоу, тепер треба поспати. Сподіваюся, завтра вранці ти ще будеш тут. Та якщо ні — це твій вибір.

— Колись давно ти сказав би, що насправді вибору нема, є тільки Божа воля.

— То була інша людина. Молодий хлопець із наївними віруваннями. Побажаєш мені доброї ночі?

Я побажав, а потім ліг у ліжко, від якого він відмовився заради того, щоб у ньому міг спати я. Священиком він бути перестав, та численні риси доброго самарянина в ньому збереглися. Я не був голим, як той чоловік, на якого напали розбійники на шляху в Єрихон, але героїн теж чимало всього в мене вкрав. Він нагодував мене, дав притулок і підтримав рівно такою кількістю порошку, щоб у мене не поїхала йобана стріха. Та тепер постало питання, чи хочу я дати йому змогу геть-чисто зупинити мої мозкові хвилі. Чи прикінчити мене на місці, закачавши мегавольти «особливої електрики» мені в голову.

П’ять разів (а може, й десять чи дюжину) я думав, що зараз встану й поповзу головною алеєю, поки не знайду людину, яка продасть мені те, чого я потребував. Жага насадкою дриля вгризалася мені в голову, вгрузала все глибше і глибше. Назально прийняті дози Г її не втамовували. Я потребував великого удару прямісінько в центральну нервову систему. Одного разу я вже виставив ноги з ліжка й потягнувся до сорочки, рішучо налаштований зробити це, та й по всьому, та потім знову ліг на спину, здригаючись, пітніючи й смикаючись.

Згодом я почав западати в сон. І відпустив себе, думаючи: «Завтра. Піду завтра». Але я залишився. І на п’ятий ранок (здається, на п’ятий) Джейкобз ковзнув за кермо свого «баундера», завів двигун і сказав:

— Покатаймося.

Особливого вибору в мене не було, хіба що відчинити дверцята й вистрибнути на ходу, бо ми вже поїхали.

VI

Електрична терапія. Нічна прогулянка. Доволі розлючений окі. Квиток на «Гірський експрес»

Електрична майстерня Джейкобза розташовувалася в західній частині Талси. Не знаю, якою є та частина міста нині, проте 1992-го то була жалюгідна промзона, де одні підприємства вже загнулися, а інші потроху конали. Він заїхав на паркувальний майданчик мало не злидарського на вигляд торговельного центру на Олімпія-авеню і припаркувався перед гаражем під вивіскою «Автосервіс Вілсона».

— Він уже давно стояв порожній, так пояснив мені ріелтор. — Джейкобз був вбраний у полинялі сині джинси й синій гольф. Волосся в нього було чисто вимите й зачесане, а очі спалахували від радості. Сам його вигляд змушував мене нервуватися. — Довелось укласти оренду на рік, але все одно це було непристойно дешево. Заходь.

— Тобі б прибрати вивіску й повісити свою, — зауважив я. І склав пальці, що тепер лише злегка дрижали, навпроти вивіски рамкою. — «Портрети блискавкою. Власник: Ч. Д. Джейкобз». Було б непогано.

— Я так довго в Талсі не пробуду, — відповів він. — Та й портрети — це лише допоміжний засіб, щоб я міг заробляти собі на хліб, поки ставлю експерименти. З часів свого пасторування я довгий шлях подолав, та попереду ще довший. Ти й гадки не маєш. Заходь, Джеймі. Заходь.

Відімкнувши двері, він пропустив мене в контору без жодних меблів, хоча на брудному лінолеумі там, де колись стояли ніжки стола, було видно чисті квадрати. На стіні висів пожовклий календар із покрученими сторінками, що показував квітень 1989-го.

Дах у гаража був із рифленого металу, і я думав, що вересневе сонце так його нагріло, що всередині має бути пічка. Але натомість відчув чудесну прохолоду. Десь шепотіли кондиціонери. Коли він клацнув вимикачами на щитку (нещодавно в нього втручалися, судячи з дротів, які стирчали з дірок, де раніше були пластини), засяяла дюжина яскравих ламп. Якби не темний від мастила бетон і не прямокутні западини там, де колись були два ліфти, можна було б подумати, що то операційна.