Відродження

Асистент театрально прикрив свої. Джейкобз круто розвернувся, підняв чорну тканину ззаду фотоапарата й пірнув під неї.

— Кеті, заплющте очі! — гукнув він. — Навіть під пов’язкою електричний імпульс такої сили може осліпити! Я рахую до трьох! Один… і… два… і… три!

Знову я відчув те дивне ущільнення повітря. І не лише я. Юрба посунулася назад на крок чи два. Далі пролунало гучне клац, неначе хтось у мене над правим вухом клацнув пальцями. І світ затопило вибухом синього світла.

— Аааа! — заволав натовп. А коли люди знову могли бачити й роздивилися, що сталося з задником: — АААААААА!

Вечірня сукня лишилася тою самою — у блискітках, сріблястою, з глибоким вирізом декольте. Манлива опуклість грудей була та сама, і майстерна зачіска теж. Але груди стали меншими, а волосся з чорного перетворилося на біляве. Обличчя теж зазнало змін. Тепер на підлозі бальної зали стояла Кеті Морз. Я кліпнув очима, і гарненька мініатюрна сунерівська кралечка зникла. На її місці знову з’явилась Астрід, така, якою вона була у шістнадцять років, кохання моїх днів і зрештою втамована-таки хіть моїх ночей.

Юрба тихо видихнула свій подив, і мені майнула одна думка, шалена й переконлива водночас: ці глядачі теж бачили людей зі сторінок свого минулого, тих, що або зникли, або змінилися з плинністю часу.

Потім то знову стала просто Кеті Морз, але це вже само з себе приголомшувало: Кеті Морз, яка здіймалася на двадцять футів, одягнена в дорожезну вечірню сукню, якої в реальному житті ніколи не матиме. Діамантові сережки так само висіли у вухах, і хоч помада на губах дівчини на стільці була солодкаво-рожевою, у гігантської Кеті за її спиною губи були кричущо-червоними.

І жодного сліду пов’язки на очах.

«Упізнаю преподобного Джейкобза, — подумав я. — Але він опанував нові фокуси, ефектніші за Електричного Ісуса на Погідному озері чи полотняний пояс з іграшковим моторчиком усередині».

Джейкобз виринув з-під чорної ряднини, накинув її на фотоапарат і витяг ззаду якусь пластину. Показав її натовпу, і всі знову охнули: «АААААААА!» Джейкобз уклонився і повернувся обличчям до Кеті, вигляд у якої був надзвичайно збентежений. Простягнувши їй пластину, він сказав:

— Кеті, знімайте пов’язку. Тепер уже можна.

Вона стягнула з очей шмат тканини й побачила зображення на пластинці: дівчисько з Оклахоми, що якимось дивом перетворилося на дорогу французьку куртизанку. Її рука злетіла до губ, але Джейкобз встиг піднести мікрофон і всі почули її «О Боже».

— Озирніться! — скомандував Джейкобз.

Вона встала зі стільця, розвернулася, подивилась і сахнулась, побачивши себе: двадцять футів заввишки, виряджену в висококласну блискучу шмату. Джейкобз обійняв дівчину за талію, щоб вона не впала. Його рука з мікрофоном, у якій ховався ще й якийсь пульт керування, знову стислась, і цього разу натовп не просто охнув. Подекуди пролунали крики.

Велетенська Кеті Морз повільно, як модель на подіумі, розвернулася й показала спину в сукні, з вирізом набагато глибшим, аніж спереду. Вона подивилася через плече… і підморгнула.

Джейкобз не забув про мікрофон (було помітно, що він уже давно в цьому ділі), і юрма почула наступний вигук справжньої Кеті так само чітко, як і перед цим:

— Ой, бля, Господи!

Люди розсміялися. Схвально загукали. А помітивши, як дівчина зашарілася і на щоках у неї розквітли червоні плями, загукали ще гучніш. А гігантська Кеті над головами у Джейкобза й дівчини змінювалася на очах. Біляве волосся стало димчастим. Риси обличчя стерлися, хоча червона помада залишалася яскравою, мов усмішка Чеширського кота в «Алісі».

І знову на задник повернулася попередня дівчина. Відбиток Кеті Морз стерся без сліду.

— Зате ця картинка ніколи не поблякне, — знову піднімаючи догори старомодну пластину, запевнив Джейкобз. — Мій помічник надрукує її, оправить у рамку, і ви зможете забрати її вже сьогодні, коли будете йти додому.

— Мужик, ти дивись там! — крикнув хтось із передніх рядів. — Вона зара’ зомліє!

Але Кеті не зомліла. Лише трохи похитнулася на рівних ногах.

Зате зомлів я.

Розплющивши очі, я побачив, що лежу в двоспальному ліжку, вкритий ковдрою до підборіддя. Подивився праворуч і побачив стіну, обшиту фальшивими дерев’яними панелями. Глянув ліворуч — там була симпатична кухонна зона: холодильник, раковина, мікрохвильовка. За нею виднівся диван, обідній куточок із чотирма стільцями, навіть м’яке крісло у зоні вітальні перед вбудованим телевізором. Я не міг повернути шию під достатнім кутом, щоб побачити кабіну водія, але як мандрівний музикант, що проїхав у подібних коробках десятки тисяч миль (щоправда, мало які з них були з такими наворотами), я все одно зрозумів, де я: у великому житловому автофургоні, напевно, в «баундері». Чийсь дім далеко від дому.

Мені було жарко, я весь горів. Рот був сухим, як дорожня пилюка. А ще мене охопила дика ломка. Я скинув ковдру і миттю затремтів. На мене впала тінь. То був Джейкобз, і в руках він тримав прекрасну річ: помаранчевий сік у високій склянці, з якої стирчала гнута соломинка. Кращим за це міг бути хіба що повний шприц, але все по черзі. Я простягнув руку до склянки.

Джейкобз спершу натягнув на мене ковдру, потім став на коліно біля ліжка.

— Поволі, Джеймі. Боюся, що ти в нас дуже хворий американець.

Я став пити. Відчуття від соку в горлі було пречудовим. Я спробував узяти склянку й осушити її, але він не дозволив.

— Я сказав: поволі.

Я опустив руку, і він дав мені ковтнути ще раз. Живильна рідина потекла у шлунок, але після третього ковтка в животі все стислося й мене знову затрясло. То був не грип.

— Мені треба ширнутися, — сказав я. Не те щоб мені саме в такий спосіб хотілося б поновити знайомство зі своїм колишнім священиком і першим дорослим другом, але наркоман, у якого ломка, не має сорому. До того ж він і сам міг мати у своїй шафі скелет-два. Інакше чого б він жив під іменем Ден Джейкобз, а не Чарльз?

— Так, — кивнув він. — Я бачив сліди. І збираюся підтримати тебе, принаймні поки ти не подужаєш ту болячку, яка засіла в твоєму організмі. Інакше ти виблюєш усе, що я даватиму тобі їсти, а ми не можемо цього допустити, правда ж? У тебе й так вигляд, наче тобі не вистачає п’ятдесят фунтів[70] ваги щонайменше.

З кишені він витяг коричневий флакончик на один грам. До ковпачка кріпилася маленька ложка. Я потягнувся рукою. Він похитав головою і відвів руку з флакончиком далі від мене.

— Угода та сама. Я за кермом.

Він відкрутив ковпачок, набрав у крихітну ложечку сірувато-білого порошку і підніс мені до ніздрів. Я вдихнув правою. Джейкобз ще раз занурив ложечку в флакон, і я дав раду лівій ніздрі. То було не те, чого я потребував (недостатня кількість того, що я потребував, якщо бути точним), однак лихоманка потроху вляглася і зникло відчуття, що той приємний холодний помаранчевий сік вихором вилетить із мене назад.

— Тепер можеш подрімати, — сказав Джейкобз. — Чи побалдіти, якщо ти так це називаєш. А я тим часом зроблю тобі курячого супу. Консервованого, «Кембелза», а не такого, як колись варила твоя мати, але це все, що в мене є.

— Не знаю, чи зможу його втримати, — сказав я. Але зрештою таки втримав. Допивши кружку, яку він мені простягнув, попросив ще дозу. Він виділив мені дві мізерні понюшки.

— Звідки у вас це? — спитав я, коли він вкладав пляшечку до передньої кишені своїх джинсів.

Він усміхнувся. Усмішка враз освітила його обличчя і знову зробила двадцятип’ятилітнім, із дружиною, яку він кохав, і маленьким синочком, якого обожнював.

— Джеймі, — сказав він. — Я вже давно працюю в парках розваг і ярмарковому бізнесі. Якби я не міг знайти наркотики, то був би або сліпим, або ідіотом.

— Мені треба ще. Мені треба ширнутися.

— Ні. Ширнутися — це те, чого ти хочеш, а не потребуєш, і від мене ти цього не дістанеш. Я нітрохи не зацікавлений у тому, щоб допомагати тобі зловити кайф. Просто не хочу, щоб тебе схопили корчі й ти помер у моєму фургоні. А тепер спи. Уже майже північ. Якщо завтра тобі стане краще, ми поговоримо про різне, у тому числі про те, як відчепити мавпу, яка їздить у тебе на плечах. Якщо ж не покращає, я відвезу тебе або в лікарню Святого Франциска, або в медичний центр УШО[71].