Відродження

— Боляче? Астрід, тобі…

— Ні, це чудово! Я думаю… тепер ти можеш це робити.

І я зробив. Ми зробили.

То було наше літо кохання. Ми кохалися в кількох місцях — одного разу в Нормовій спальні у трейлері Сісеро, поламали йому ліжко й мусили ремонтувати. Але переважно користалися з кабіни на Вершині неба. То було наше місце, і ми написали свої імена на одній стіни, серед півсотні інших. Але іншої грози не було. Того літа — ні.

Восени я поїхав в Університет штату Мен, а Астрід — в Університет Сафолка в Бостоні. Я припускав, що наше розставання буде тимчасовим — ми бачитимемося на канікулах, а колись у майбутньому, після того, як отримаємо дипломи, одружимося. Та одна з кількох фундаментальних відмінностей між статями, про які я дізнався відтоді, полягає от у чому: чоловіки роблять припущення, а жінки рідко відповідають тим самим.

У той грозовий день, коли ми поверталися на машині додому, Астрід сказала:

— Я рада, що ти був у мене першим.

Я сказав, що я теж радий, навіть не замислившись над тим, що стоїть за цими словами.

Бурхливої сцени розставання не було. Ми просто віддалилися одне від одного, і якщо в цього поступового охолодження був архітектор, то ним виступила Делія Содерберг, симпатична тиха матуся Астрід. Вона завжди була незмінно ввічлива зі мною, проте водночас дивилася на мене так, як власник крамнички вивчає підозрілу купюру в двадцять доларів. «Може, все й у порядку, — думає крамар, — але щось у ній таке є… неправильне». Якби Астрід завагітніла, мої припущення щодо нашого майбутнього могли б виявитися слушними. І слухайте, ми могли б бути дуже щасливими: троє дітей, гараж на дві машини, басейн на задньому подвір’ї, все таке. Але я сумніваюся. Думаю, постійні концерти (і дівки, які повсякчас труться біля рок-гуртів) зрештою розлучили б нас. Озираючись назад, я не можу не думати про те, що підозри Делії Содерберг були виправданими. Я справді був підробною двадцяткою. Доволі непоганою — у більшості крамниць мене б охоче прийняли. Та тільки не в її крамниці.

Із «Хромовими трояндами» ми теж розбіглися по-тихому. У свій перший вікенд удома, коли я приїхав з навчання в Ороно, я відіграв з бандою в Амветах увечері у п’ятницю, а в суботу — в «Скутерз-пабі» в Північному Конвеї. Ми грали так само добре, як і завжди, і тепер за виступ загрібали по сто п’ятдесят. Пригадую, я виконав соло «Потруси своїм добром»[58] і непогано зіграв на губній гармоніці.

Та коли я приїхав додому на День подяки, то дізнався, що Норм найняв нового ритм-гітариста і змінив назву гурту на «Лицарі Норма».

— Чувак, вибач, — знизав він плечима. — Нам сиплються пропозиції, а я не можу працювати з тріо. Барабани, бас, дві гітари — оце рок-н-рол.

— Та все нормально, — заспокоїв його я. — Я розумію. — І я справді розумів, бо він мав рацію. Ну, майже. Барабани, бас, дві гітари й усе таке починається в ключі Е.

— Ми завтра ввечері граємо в «Сердитому поні» у Вінтропі. Якщо хочеш, приєднуйся. Будеш гостьовим артистом чи що.

— Ні, я пас. — Я чув їхнього нового ритм-гітариста. На рік молодший за мене, він уже грав краще: «куряче дряпання»[59] виконував, як скажений виродок. До того ж це означало, що вечір суботи я можу провести з Астрід. Так я і зробив. Підозрюю, що тоді вона вже зустрічалася з іншими хлопцями — занадто вродливою була, щоб сидіти вдома. Але вона про це мовчала. І дарувала мені свою любов. То був хороший День подяки. Я не сумував за «Хромовими трояндами» (чи то пак «Лицарями Нормана» — принаймні до назви мені б ніколи не довелося звикати, і це вже само по собі було добре). Зовсім.

Ну. Ви ж розумієте.

Майже зовсім.

Одного дня, незадовго до різдвяних канікул, я забіг у «Ведмежу печеру» в Меморіальному корпусі УШМ на бургер і колу. А коли вже виходив, то зупинився біля дошки оголошень. Серед купи сміття — повідомлень про підручники на продаж, машини на продаж і пошук машини, якою підвезуть туди чи туди, — я знайшов таке:

ХОРОША НОВИНА! «Камберленди» знову разом! ПОГАНА НОВИНА! У нас нема ритм-гітариста! Ми ГАЛАСЛИВИЙ І ГОРДИЙ КАВЕР-ГУРТ! Якщо ти граєш «Бітлз», «Стоунз», «Бедфінґера», «Маккойз», «Берберіанз», «Стенделз», «Бйордз» тощо, тощо, приходь у кімнату 421, Камберленд-хол, і принось свою сокиру. А якщо любиш «Емерсон, Лейк & Палмер» чи «Кров, Піт & Сльози», краще, бл*дь, не приходь.

На той час у мене вже був яскраво-червоний «Ґібсон ЕсДжі», тож того дня після занять я потяг його з собою в Камберленд-хол і там здибав Джея Педерсона. Через вимогу дотримуватися тиші в навчальні години ми грали в стилі «тенісна ракетка» в його кімнаті. А пізніше ввечері врубали гітари в гуртожитській зоні відпочинку. Ми півгодини шкварили рок, і мене взяли в гурт. Він грав набагато краще за мене, однак я до такого звик. Зрештою, свою рок-н-рольну кар’єру я розпочав із Нормом Ірвіном.

— Я подумую над тим, щоб змінити назву гурту на «Гарячих», — сказав Джей. — Як тобі?

— Та можеш хоч «Засранцями з пекла» назвати, головне, щоб у мене був час учитися на тижні й ти по-чесному розподіляв бабки.

— Хороша назва, десь така сама, як «Даґ і гарячі яйця», але з нею нас на шкільні танці не зватимуть точно. — Він простягнув мені руку, я взяв її, і ми по-рокерському поручкалися, наче дохлу рибу брали. — Вітаємо на борту, Джеймі. Репетиція в суботу ввечері. Приходь чи будь, як усі.

У мені багато всього було намішано, але «такий, як усі» в цій мішанині не було. Я прийшов. На два десятки років, десяток гуртів і сотні міст. Я прийшов. Ритм-гітарист собі роботу завше знайде, навіть коли він такий обдовбаний, що ледь-ледь на ногах тримається. У принципі, все зводиться до двох речей: ти мусиш приходити на виступ і бути здатним грати Е з баре.

Мої проблеми почалися, коли я перестав приходити.

V

Плинність часу. Портрети блискавкою. Моя наркозалежність

Коли я закінчив Університет штату Мен (з середнім балом 2,9, ще зовсім трохи — і був би потрапив до почесного списку декана), мені було двадцять два. Коли я вдруге зустрів Чарльза Джейкобза, мені було тридцять шість. Він видавався молодшим за свій вік, може, тому, що востаннє, коли я його бачив, він був худим і виснаженим від горя. 1992-го я на вигляд був набагато старшим за свій.

Я завжди обожнював кіно. У 80-ті я передивився цілий оберемок фільмів, переважно сам-один. Часом я куняв (наприклад, на «Смертельному потязі» — там точно заснути від нудьги можна було), та переважно додивлявся до кінця, байдуже, як сильно я накачувався наркотою, плив на хвилях шуму, кольору й неймовірно прекрасних та скупо вдягнених жінок. Книжки — це добре, і я читаю, скільки треба, а телевізор можна дивитися, коли застрягнеш у номері мотелю в зливу, але для Джеймі Мортона не було нічого кращого за фільм там, на великому екрані. Лише я, попкорн і супервелика «кола». Плюс, звісно, мій героїн. Я брав у кафетерії зайву соломинку, розгризав навпіл і втягував порошок із тильного боку долоні. На голку я не сідав до 1990-го чи 91-го, але зрештою я таки на неї сів. Так роблять більшість із нас. Можете мені повірити.

Що мені найбільше подобається у фільмах, то це те, як непомітно плине час. Ви можете почати шлях разом із якимось нудним підлітком — без друзів, без грошей, галімі батьки — і ось раптом він перетворюється на Бреда Піта в цвіті віку. І єдине, що відділяє задрота від бога, — титр на весь екран, який повідомляє «МИНУЛО 14 РОКІВ».

— Недобре бажати, щоб час швидше минув, — читала нам лекцію мама, коли ми були дітьми — зазвичай коли ми нудили, що хочемо літніх канікул у лютому, або ж чекали, коли вже настане той Геловін. Може, вона й мала рацію, та я все одно не можу позбутися думки, що такі часові стрибки стали б у пригоді людям, які живуть поганим життям, а моє життя між приходом до влади адміністрації Рейґана 1980-го і ярмарком штату Оклахома в Талсі 1992-го було реально поганим. У ньому траплялися провали, і жодних титрів на весь екран. Мені довелося прожити кожен день із тих років, а коли я не міг забалдіти, деякі дні, здавалося, розтягувалися до сотень годин.