Відродження

Саме тоді в мою свідомість, мов гість, якого вже давно не було, повернувся преподобний Джейкобз. І я завів двигун.

— Гаси траву, — сказав я. — Поїдемо покатаємось.

— Куди?

— В одне місце, про яке мені розказали давно-давно. Якщо воно ще є.

Астрід сховала залишки косяка в коробку з-під «сакретсів»[57] і поклала під сидіння. Я проїхав трасою 9 з милю чи дві, потім звернув на захід по дорозі, що вела до Козячої гори. Тут дерева з обох боків підступали близько до шляху, і останні промені тьмяного сонця того дня розчинилися в грозових хмарах.

— Якщо ти думаєш про той клуб, то нас не пустять, — сказала Астрід. — Мої предки відмовились від членства. Сказали, треба заощаджувати, якщо я хочу вчитися в коледжі в Бостоні. — Вона зморщила носика.

— Не про клуб.

Ми проминули Лонґмедоу, де щороку смажила сосиски молодь із ЗММ. Люди, що поз’їжджалися на пікнік, нервово зиркали на небо, збирали ковдри, холодильнички і квапливо йшли до машин. Грім гуркотав тепер гучніше, вантажні вагони котили по небу, і десь на іншому боці Вершини неба я побачив, як вжарила блискавка. Я відчув, як у грудях наростає хвилювання. «Це прекрасно, — сказав того останнього дня Чарльз Джейкобз. — Прекрасно і дуже страшно».

Ми проїхали повз знак, на якому було написано «ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ КОЗЯЧА ГОРА 1 МИЛЯ. ПРИГОТУЙТЕ ПЕРЕПУСТКУ».

— Джеймі…

— Тут має бути поворот, який веде на Вершину неба, — сказав я. — Може, його вже й нема, але…

Поворот ще існував, і та бічна дорога досі була посипана гравієм. Але я повернув трохи зашвидко й зад «Ґелексі» вихнуло в один бік, потім в інший.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. — Астрід, здавалося, зовсім не було страшно від того, що ми їдемо прямісінько назустріч літній грозі. Її голос звучав зацікавлено і трохи схвильовано.

— Я теж на це сподіваюся.

Дорога пішла в гору. Час від часу задні колеса «ґелексі» ковзали на гравії, але зчеплення з поверхнею було більш-менш хорошим. Через дві з половиною милі після повороту дерева розступилися і ми побачили Вершину неба. Астрід охнула і випросталася на сидінні. Я вдарив по гальмах і під хрускіт гравію зупинив свою машину.

Праворуч від нас стояла стара хижка під проваленим і порослим мохом дахом та з побитими шибками. По її сірих боках, з яких давно вже злізла фарба, танцювали графіті, ледь видимі від старості в бур’янах. Попереду над нами випинався величезний гранітний виступ. А на його вершині, як і розказував мені Джейкобз пів мого життя тому, до хмар стриміла залізна щогла, а хмари вже були чорні й висіли так низько, що здавалося, їх можна торкнутися. Ліворуч, у той бік, куди дивилась Астрід, до океану тяглися пагорби, поля й сіро-зелені милі лісів. Над ними ще й досі сяяло сонце, і світ під ним світився.

— О Господи, а тут завжди так було? І ти ніколи мене сюди не привозив?

— Я й себе сюди не привозив. Наш колишній священик…

Договорити я не встиг. З неба вжарила яскриста блискавка. Астрід заверещала й накрила голову руками. На одну мить — дивну, страшну, дивовижну — мені здалося, що повітря зникло, а замість нього стала наелектризована олія. Я відчув, як волосся на всьому тілі, навіть тоненьке в носі та вухах, стає сторч. Потім пролунав клац, неначе клацнув пальцями невидимий велетень. Сяйнула друга блискавка і вдарила в залізну щоглу, охопивши її тим самим ясно-блакитним вогнем, який танцював довкола голови Чарльза Джейкобза в моїх снах. Довелося заплющити очі, щоб не осліпнути. Коли я знову їх розплющив, то щогла світилася вишнево-червоним вогнем. «Наче розжарена підкова в печі», — сказав він тоді, і то був дуже точний опис. Оглушливо вдарив грім.

— Хочеш, поїдемо звідси? — прокричав я. Мусив кричати, щоб почути самого себе, бо у вухах дзвеніло.

— Ні! — крикнула вона у відповідь. — Туди! — І показала на розвалену халупину.

Я хотів їй сказати, що в машині нам буде безпечніше (у пам’яті спливло якесь давнє висловлювання про те, що гумові шини заземляють і можуть захистити від блискавки), але хатина на Вершині неба пережила тисячі гроз і досі стояла. Ми побігли до неї, тримаючись за руки, і дорогою я зрозумів, що для цього була вагома причина. Залізна щогла притягувала блискавки. Принаймні доти притягувала.

Коли ми вже були біля відчинених дверей, посипав град. Шматки криги завбільшки з гальку тріскотіли по граніту.

— Ай, ай, ай! — заволала Астрід… зі сміхом. Вона прожогом кинулася всередину. Я — за нею, а навздогін нам спалахнула наступна блискавка і вдарила артилерія на якомусь апокаліптичному полі бою. Тільки цього разу їй передував хрясь, а не клац.

Астрід ухопила мене за плече.

— Глянь!

Я проґавив другий напад блискавки на залізну щоглу, але чітко побачив, що сталося далі. Кулі вогню святого Ельма пострибали й покотилися схилом, встеленим гострими уламками породи. Було їх щось із півдюжини. Один за одним вони гасли й щезали.

Астрід обійняла мене, однак цього виявилося мало. Вона сплела руки на моїй шиї і видряпалася на мене, обіймаючи мене ногами.

— Фантастика! — закричала вона.

На зміну граду линув дощ — цілий потоп. Вершина неба зникла за дощовою завісою, але залізну щоглу нам було видно, бо в неї періодично влучала блискавка. Вона розгоралася синім чи фіолетовим вогнем, потім жаріла червоним, потім гасла, та лише для того, щоб після наступного удару все пішло по колу.

Така злива зазвичай довго не триває. Коли дощ уже помалу вщухав, ми побачили, що гранітний схил під залізною щоглою перетворився на річку. Грім усе ще бахкав, та тільки його лють вляглася й тепер він просто сердито буркотів. Скрізь шуміли струмки, неначе сама земля шепотіла навколо нас. На сході, понад Брансвіком, Фріпортом і Джерусалемз-Лотом, досі світило сонце, і там ми побачили не одну чи дві веселки, а півдесятка, переплетених між собою, мов олімпійські кільця.

Астрід розвернула мене лицем до себе.

— Я маю тобі дещо сказати, — тихо промовила вона.

— Що? — Зненацька мною опанувала певність, що от зараз вона зруйнує цю божественну мить, сказавши, що нам треба розійтися.

— Минулого місяця мама водила мене до лікаря. Вона сказала, що не хоче знати, чи в нас із тобою все серйозно, що це не її справа, але їй треба бути впевненою, що я про себе дбаю. Це її слова. «Скажи лікарю тільки те, що в тебе довгі й нерегулярні місячні, тому тобі це потрібно. Коли він побачить, що я сама тебе привела, цього буде досить».

До мене доходило, як до жирафа, тому вона стукнула мене кулаком у груди.

— Протизаплідне, дурнику. «Оврал». Тепер можна, бо відтоді, як я почала їх пити, в мене були місячні. Я все чекала, коли настане час, і якщо не тепер, то вже ніколи.

Ті очі горіли й дивилися на мене. Та потім вона опустила погляд і закусила губу.

— Але тільки… тільки не захоплюйся, добре? Думай про мене і будь ніжним. Бо мені страшно. Керол казала, їй першого разу було страшенно боляче.

Ми роздягли одне одного (нарешті повністю), а над головами в нас розтулялися хмари, крізь них проглядало сонце, а шепіт струмків дощу почав стихати. Руки й ноги в неї вже засмагли. Решта ж тіла лишалася молочно-білою. Її лобкове волосся було золотистим, радше підкреслюючи її стать, ніж завуальовуючи її. У кутку, де дах ще був цілим, лежав старий матрац — ми не перші скористалися хижкою для того, для чого її було використано того дня.

Вона скерувала мене своєю рукою, потім змусила зупинитися. Я спитав, чи можна. Вона сказала, що можна, але вона хоче зробити все сама.

— Милий, просто не рухайся. Не рухайся.

Я не рухався. Хоча це було пекельно важко, але заразом і прекрасно. Вона підняла стегна. Я ковзнув трохи глибше. Вона знову піднялася, і я увійшов ще глибше. Пам’ятаю, я дивився на матрац і бачив його старий потертий візерунок, розмазану грязюку і одного-єдиного мураху, що діловито кудись повз. Потім вона знову підняла стегна. Я увійшов повністю, і вона охнула.

— О Боже!