Відродження

Тато обійняв Джейкобза, проте той не відповів тим самим. Просто стояв на місці, не підіймаючи рук, дивлячись угору на листя.

— Чарлі, я дуже співчуваю вам у вашій втраті, — пробуркотів Келтон. — Ми всі співчуваємо.

Вони повели його всередину, де нестерпно солодко пахло квітами. Із динаміків над головою линула органна музика, тиха, мов шепіт, і чомусь жахлива. Майра Геррінгтон (для всіх у Західному Гарлоу — Мі-Мо) вже була там, можливо, тому, що підслуховувала через спарений номер, коли Дорін дзвонила моїй матері. Підслуховувати було її хобі. Вона хвилею здійняла свою тушу з дивана у фойє й притисла преподобного Джейкобза до неосяжних грудей.

— Ваша дорогесенька мила дружинонька і маленький синочок! — заголосила вона високим нявкучим голосом. Мама з татом обмінялися поглядами, й обоє скривилися. — Вони вже на небесах! Це єдина втіха! Врятовані кров’ю Агнця Божого! Їх уже заколисують у вічних обіймах! — По щоках Мі-Мо, прокладаючи собі шлях крізь товстий шар рожевої пудри, текли сльози.

Преподобний Джейкобз дозволив себе обіймати і втішати. Та через хвилину-дві («Я вже почала думати, що вона не вгамується, поки не задушить його своїми велетенськими цицьками», — сказала мені мама), він її відштовхнув. Не грубо, проте твердо. Потім повернувся до мого батька та містера Келтона й сказав:

— Я хочу їх побачити.

— Ні, Чарлі, ще рано, — відповів йому містер Келтон. — Треба трохи почекати. Нехай спершу містер Пібоді зробить так, щоб на них можна було диви…

Джейкобз перетнув залу прощань, де дожидалася останньої появи на публіці якась старенька пані в труні червоного дерева, і пішов далі по коридору в глиб будинку. Він знав, куди йде. Хто ж, як не він.

Тато й містер Келтон поспішили слідом за ним. Моя мама сіла, навпроти неї вмостилася Мі-Мо. Її очі під хмарою сивого волосся горіли вогнем. Вона вже була стара на той час, їй перевалило за вісімдесят, і коли до неї в гості не навідувався хтось із численних онуків чи правнуків, лише трагедії та скандали змушували Мі-Мо почуватися живою.

— Як він це сприйняв? — театральним шепотом поцікавилася Мі-Мо. — Ти ставала з ним разом навколішки?

— Майро, не тепер, — попросила моя мати. — Я змучена. Хочу заплющити очі й хвилину перепочити.

Але відпочити їй так і не вдалося, бо з глибини поховальної контори, звідти, де готували тіла до поховання, почувся крик.

(«Він був такий, як оцей вітер сьогодні, Джеймі, — сказала вона. — Тільки стократ гірший. — Нарешті вона відвела погляд від стелі. Але краще б вона цього не робила, бо за світлом її очей я побачив пітьму смерті. — Спочатку слів не було, тільки те моторошне голосіння. Я вже думаю, що ліпше б воно так і лишалося. Але ні».)

— Де його обличчя? — прокричав він. — Де обличчя мого синочка?

Хто мав правити службу на похороні? Це питання (як і те, хто стриже перукаря) не давало мені спокою. Згодом мені про все розповіли, але на власні очі я похорону не бачив — моя мати вирішила, що туди підуть лише тато, Клер, Кон і вона. Решту дітей це може травмувати (авжеж, на цю думку її наштовхнули ті крики з покійницької у Пібоді), тож Енді залишили за старшого, наглядати за мною й Террі. Не скажу, щоб я сильно зрадів, бо Енді міг бути козлуватим, особливо коли поряд не було батьків. Як на запричащеного християнина, він занадто любив робити «кропиву» і давати щиглів по голові — таких сильних, що перед очима потім зірочки крутилися.

У день подвійного похорону Петсі й Моррі не було ні «кропиви», ні щиглів. Енді сказав: якщо наші не повернуться до вечері, він розігріє нам «Франко-Американ»[30]. А доти ми повинні позатикати роти й сидіти дивитися телевізор. Сам він піднявся нагору й цілий день не спускався. Мій брат міг бути буркотливим і любив командувати, але Хвостик Моррі йому подобався так само, як і всім нам, і, авжеж, він був закоханий у Петсі (теж так само, як і всі ми… окрім Кона, котрий не любив дівчат і так ніколи й не полюбив). Може, він пішов нагору, щоб помолитися (увійди до своєї комірчини й зачини свої двері, як радить святий Матвій), а може, просто хотів сісти, подумати й зрозуміти, який же в цьому всьому сенс. Ці дві смерті не відібрали в нього віри — аж до самої своєї смерті він лишався твердолобим християнським фундаменталістом, — але похитнули її, напевно, добряче. Я через ці дві смерті теж не перестав вірити в Бога. Це сталося після Кошмарної проповіді.

Надгробну промову по Петсі й Моррі виголосив у нашій церкві преподобний Девід Томас із «конго»[31] Ґейтс-Фолз. І ніхто не підіймав брів, бо, як казав мій тато: «Між конгрегаціоналістами та методистами нема ні на шеляг різниці».

Що насправді спричинило підіймання брів, то це інший вибір Джейкобза — відправити церемонію на цвинтарі «Вілоу-Ґроув» він попросив Стівена Ґівенза. Ґівенз був пастором (преподобним він себе не називав) церкви шілоїтів, у якій у ті часи парафіяни непохитно дотримувалися поглядів Френка Вестона Сендфорда, продавця Апокаліпсису, котрий заохочував батьків бити дітей різками за дрібні провини («Ви мусите бути наставниками Христовими», — радив він їм) і наполягав на тридцятишестигодинних постах… навіть для немовлят.

Після смерті Сендфорда церква шілоїтів зазнала великих змін (і нині трохи відрізняється від інших протестантських церковних груп), але 1965 року про них ще ходили давні чутки. Олії до вогню доливав дивний одяг членів церкви, а також їхнє офіційне переконання, що кінець світу настане от-от, наступного тижня щонайпізніше. Однак виявилося, що наш Чарльз Джейкобз та їхній Стівен Ґівенз роками спілкувалися за кавою в Касл-Року й були друзями. Після Кошмарної проповіді в нашому містечку знайшлися люди, які казали, що преподобний Джейкобз «заразився вірусом шілоїтства». Може, й так, але з того, що розповідали мама й тато (а ще Кон і Клер, чиїм свідченням я довіряв більше), Ґівенз на тій короткій церемонії на цвинтарі був спокійним, казав утішні слова і взагалі поводився належно.

— Про кінець світу ні разу не сказав, — розповідала Клер. Я пригадую, якою гарною вона була того вечора в темно-синій сукні (найближчій за відтінком до чорної з того, що в неї було) і панчохах, як у дорослої. А ще я пам’ятаю, що за вечерею вона майже нічого не їла, просто ганяла їжу по тарілці, поки та не перетворилася на собачу кашу.

— Які уривки зі Святого Письма читав Ґівенз? — спитав Енді.

— Перше до коринтян, — сказала мама. — Про те, як ми все бачимо ніби у дзеркалі, так?

— Хороший вибір, — глибокодумно промовив мій брат.

— А як він тримався? — спитав я. — Преподобний Джейкобз?

— Він був… тихий, — відповіла мама зі стривоженим виглядом. — Напевно, мовчки молився.

— Ні, неправда. — Клер відштовхнула від себе тарілку. — Він був дико шокований. Просто сидів на складаному стільці в голові могили, а коли містер Ґівенз запропонував йому вкинути першу жменю землі, а потім разом із ним прочитати молитву, він не почув, просто сидів собі далі, затиснувши руки між колінами й звісивши голову. — І сестра розплакалася. — Це все наче якийсь сон, кошмарний сон.

— Але він усе-таки встав і вкинув землю, — сказав тато, обіймаючи її за плечі. — Трохи згодом, але встав. По жмені на кожну труну. Правда ж, Клерчик-Еклерчик?

— Ага, — плачучи ще сильніше, відповіла вона. — Після того як той шілоїт узяв його за руки й практично змусив встати.

Кон мовчав, і раптом до мене дійшло, що його нема за столом. Я побачив його знадвору, на задньому дворі, біля в’яза, на якому висіла наша шина-гойдалка. Він притулився лобом до кори, обіймаючи руками дерево, і його плечі здригалися.

Утім, на відміну від Клер, свою вечерю він з’їв. Це я добре пам’ятаю. З’їв усе, що лежало на тарілці, і впевненим та чітким голосом попросив добавки.

Наступні три неділі службу в нас правили священики з інших церков, однак пастора Ґівенза серед них не було. Попри весь його спокій, утішні слова й належну поведінку на Вілоу-Ґроув, я підозрюю, що його не запрошували. Янкі, окрім того, що стримані від природи і внаслідок виховання, мають схильність плекати свої зручні упередження щодо релігії та раси. Через три роки я почув, як один з моїх учителів у старшій школі Ґейтс-Фолза казав іншому тоном розгніваним і здивованим водночас: «Навіщо комусь знадобилося стріляти в того преподобного Кінга?[32] Господи Боже, він же був хорошим ніґером!»