Відродження

— Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? — спитав він.

— Вона не потрапить у пекло — це ж ми дамо їй таблетки, — відказала Клер (цілком логічно, як мені здалося). — Вона не знатиме. — А тоді сказала те, від чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловів нашої матері: — Вона не знає, чи вона пішки, чи на коні. Більше не знає.

— Не здумай таке зробити, — застеріг її Енді.

— Так, — зітхнула Клер. Невдовзі їй мало виповнитися тридцять, і вона здавалася ще вродливішою, ніж завжди. Бо нарешті закохалася? Якщо так, яка гірка іронія. — Мені сміливості не вистачить. Вистачає лише на те, щоб дозволяти їй страждати.

— Коли вона буде в раю, від її страждань залишиться тільки тінь, — проказав Енді таким тоном, наче це ставило крапку в справі. Для нього, напевно, так і було.

Вітер завивав, старі шибки в одинарному вікні спальні торохкотіли, і моя мати сказала:

— Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всі так казали, але тепер Лора Макензі така худа. — Її нижня щелепа опустилася в клоунській гримасі туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кімнаті з нею, потім мене мав змінити Террі. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тієї миті вона не спала, і я відчайдушно шукав способу відвернути її увагу від того, що її тіло пожирає само себе. Я міг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знає вона, куди він подався після того, як покинув Гарлоу.

— О, то був жахливий час, — відповіла вона. — Такий кошмар стався з його жінкою і синочком.

— Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

— Ти не знаєш. Ти не розумієш. То було жахливо, бо ніхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Після цього вона розповіла мені те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тієї жінки переслідуватиме її довіку.

— А чого я ніколи не зможу забути, — сказала мама, — то це того, як він кричав у Пібоді. Не думала, що чоловік може так кричати.

Дорін Девіт, Фернальдова дружина, подзвонила моїй матері й повідомила новину. І в неї була вагома причина зателефонувати Лорі Мортон першій.

— Тобі доведеться йому сказати, — попросила вона.

Нічого, крім жаху, у такій перспективі мама не вбачала.

— Ой, ні! Я не зможу!

— Тобі доведеться, — терпляче повторила Дорін. — Такі новини телефоном не повідомляють, а ви його найближчі сусіди, крім тої старої карги Майри Гаррінгтон.

Морфін стер без сліду всю мамину стриманість, і вона розказувала далі:

— Я зібрала в кулак усю свою хоробрість, але вже від дверей довелося вертатися. Скрутило живіт, я побігла в нужник і висралася.

Вона спустилася нашим схилом, перейшла трасу 9 і рушила до пасторського будинку. Я зрозумів, що то була найдовша дорога в усьому її житті, хоч вона цього й не сказала. Мама постукала в двері, але спочатку він не відчиняв, хоча з-за дверей вона чула, що всередині грає радіо.

— Та й чого б то він мій стукіт почув? — спитала вона у стелі, хоча я сидів коло неї. — Мої кісточки ледь-ледь торкнулися дерева.

Вона постукала вдруге, цього разу сильніше. Він відчинив двері й подивився на неї крізь сітку. У руці він тримав велику книгу, і через стільки років мама згадала її назву: «Протони та нейтрони: Таємний світ електрики».

— Здрастуйте, Лоро, — сказав він. — Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.

Вона зайшла. Він спитав, що сталося.

— Була жахлива аварія, — сказала вона.

Він стривожився ще більше.

— Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.

— Із моїми все гаразд, — сказала вона. — Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.

Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.

— Вони травмувалися? Сильно? — Не встигла вона відповісти, як: — Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?

Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.

— Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.

Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.

— Травми? Лоро, вони сильно травмовані?

Моя мати розплакалася.

— Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.

Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.

— Неправда, — мовив він голосом людини, що констатує простий факт.

— Мені треба було приїхати сюди на машині, — сказала моя мати. — Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.

— Неправда, — повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. — Ні. — Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. — Ні. — Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.

Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.

— Чарльзе, не треба цього робити. — І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: — Не треба, зайчику.

— Ні. — Знову удар лобом. — Ні! — Ще раз. — Ні!

Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.

— Досить! Заразісінько перестаньте!

Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.

(«У нього був такий вигляд… — розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. — Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

— Ходімо зі мною до нас додому, — наказала вона йому. — Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…

Він засміявся. Страшним сміхом.

— …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.

— У Пібоді?

Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.

— Петсі не може бути мертвою, — промовив він терплячим напутливим тоном. — Сьогодні середа. А середа — це день принца Спагеті. Так Моррі каже.

— Ходіть зі мною, Чарльзе. — Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі — на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.

Коли вони дійшли до траси 9 — тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.

— Моррі теж? Це точно?

— Ходімо, Чарлі. — («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», — сказала вона мені.) — Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.

Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.

Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».

Коли з парадних дверей вийшли тато й містер Келтон, мама саме вела преподобного Джейкобза (на той час слухняного, ніби дитина) доріжкою. Він дивився вгору, сказала мама, немовби оцінював, скільки ще жовкнути листю, поки воно нарешті набуде оптимального забарвлення.