Страница 140 из 150
Він кивнув.
— Є дещо ще, що потрібно розглянути. Річард не рахується з пророцтвами. Він прихильник вільного волевиявлення і пророцтву потрібно знайти спосіб розкритися, перш ніж Річард зможе примиритися з ним. У випадку з Даркеном Ралом, можливо Даркен Рал був помилковою вилкою, але є пророчі коріння, які віщували перемогу над ним. Прихильники пророцтв вказали б на них, щоб утвердитися, що події з Даркеном Ралом вказують на істинність кореня. Ми і самі можемо тепер опинитися на одній з таких гілок, але вона буде помилковою. Можна помітити, що будь-яке переконання можна підкріпити пророцтвом.
— Я не знаю, — сказала Ніккі, пальцями зачісуючи волосся назад, — можливо ти правий.
Вона втомилася. Їй потрібно було трохи сну; можливо після цього вона змогла б мислити більш ясно. Може статися так, що занепокоєння змусить її помчати в хибному напрямку.
— Немає ніякого способу, яким, на даний момент, ми можемо визначити істинність або хибність копії «Книги Зниклих Тіней», ні тієї, яку знайшов я, ні тієї, що в пам'яті у Річарда.
— Так що ми будемо робити? — Запитала вона.
Зедд припинив крокувати і зупинився перед нею.
— Ми збираємося повернути Річарда, і він, у свою чергу, повинен буде знайти спосіб зупинити цю загрозу.
Ніккі посміхнулася. Він завжди міг знайти спосіб підняти її настрій в найпохмуріші моменти — так само, як це робив Річард.
— Але хочу повідати вам одну річ, — сказав Зедд. — Перш, ніж настане цей час, ми повинні дізнатися — ключ, який у нього в пам'яті, істинний чи помилковий.
Ніккі закрила обкладинку «Книги Життя» і підняла її, затиснувши її між складених рук.
— Мені потрібно вивчити цю книгу цілком, від початку до кінця. Потрібно зрозуміти, чи є спосіб зробити те, що Річард просив мене — вивести шкатулки назад з гри і, так чи інакше, усунути загрозу.
У разі невдачі, я повинна знати всі внутрішні і зовнішні сторони, щоб я могла сподіватися бути корисною для Річарда в наданні відповідей.
Зедд оцінював її очі.
— Потрібно проробити велику роботу. Це займе багато часу — щоб повністю зрозуміти книгу такої складності, можуть піти місяці. Я можу тільки сподіватися, що у нас буде в розпорядженні стільки часу. Повинен сказати, тим не менш, що згоден з тобою. Пропоную тобі зайнятися цим негайно.
Книга ковзнула в кишеню сукні Ніккі.
— Спробую зробити все, на що здатна. Тут можуть виявитися книги, які могли б допомогти. Якщо мені знадобиться яка-небудь, або я зустріну згадку про неї, я повідомлю. З того, що я поки бачила, тут технічні деталі, по деяких з них, можливо, мені знадобиться допомога. Якщо я застрягну на чомусь, у мене буде можливість отримати допомогу Першого Чарівника.
Зедд посміхнувся.
— Звичайно буде, моя дорога.
Вона вказала на нього пальцем.
— Але якщо ти придумаєш спосіб знайти Річарда, ти повинен будеш сказати мені про це раніше, ніж встигнеш закінчити цю думку!
Посмішка Зедда стала ще ширше.
— Домовилися.
— А що, якщо ми не знайдемо лорда Рала? — Запитала Кара.
Зедд і Ніккі витріщилися на неї. У віддаленій долині гуркотів грім. Наполегливі краплі дощу барабанили по вікнах.
— Ми його повернемо, — ствердно сказала Ніккі, відхиляючи саму неймовірність цього.
— Нічого немає простіше, — пробурмотів Зедд.
Незважаючи на те, наскільки вона була стомлена поїздкою, Келен була сповнена благовійного трепету від виду, який відкрився вдалині. За темним припливом солдатів Імперського Ордена, поперек фіолетово-сірих тіней, що влаштувалися на поверхні великої рівнини, височіло величезне плато, окреслене останніми золотими променями призахідного сонця.
По всій ширині цього плато простягалося місто. Високі зовнішні стіни палали у вечірніх променях заходу. Білий мармур, штукатурка і камінь, в обширній низці безлічі будівель в нескінченному розмаїтті розмірів, форм і висот мерехтіли рожевим відтінком затухаючого денного світла. Дахи захищали місто від холоду прибуваючої ночі, і сезону смертей, як ніби збираючи все доступне під захисним подолом.
Це було схоже на споглядання чогось хорошого, чогось благородного, чогось гарного, в кінці кінців, все, що вона бачила в безкінечних тижнях подорожі, — були похмурі і брудні солдати, предметом занепокоєння для яких був лише спосіб виразити їх мерзенну природу.
Келен відчувала це так, як ніби лягала тінь осквернення, що наносилася цими мужланами на величні простори. Вона відчувала сором, що знаходилася серед цієї ганебної юрби, що зібралася біля підніжжя такого блискучого досягнення людства, яке гордо підносилося перед ними. Всього лише погляд на ці простори якимсь чином примусив її серце співати. Хоча вона і не могла згадати, що колись бачила це раніше, вона відчувала, що вже бачила.
Простір навколо заповнювали крикливі солдати, що управляли мулами, фиркаючі коні, скрипучі фургони, і брязкіт броні і зброї — звуки наступаючого бидла, що прийшло вбити все, що було хорошим. Сморід походив на отруйну хмару, яка завжди супроводжувала їх, щоб служити нагадуванням тому з ким вони зіткнуться, наскільки мерзенні ці селюки. Наче хтось потребував ще додаткового роз'яснення.
З усіх боків Келен супроводжували спеціальні охоронці, які протягом останніх багатьох тижнів не спускали з неї обережних очей. Їх тепер було сорок три. Келен перерахувала всіх, щоб була можливість відслідковувати кожного. Поки вони здійснювали похід, вона присвятила себе заняттю запам'ятовувати їх обличчя, вивчати їх звички. Вона вже знала, які були незграбними, які були дурними, в яких були проблиски розуму, і тих, які добре володіли зброєю. Це було, як гра в дорозі одного нескінченного дняпісля іншого нескінченного дня, в якій вона вивчала їх сили і слабкості, плануючи і подумки уявляючи, як вона зможе вбити кожного наступного з них.
Поки що вона не вбила нікого. Вона вирішила, що її кращий шанс, в кінцевому рахунку, полягає в тому, щоб поки що текти за течією, робити те, що їй говорили робити, бути поступливішою, бути покірною. Всі солдати були попереджені, що вона належить Джегану, і вони не повинні торкатися її навіть пальцем, виключаючи випадок запобігання втечі.
Келен хотіла розчинитися в монотонності повсякденного життя, заколисати пильність солдатів, що охороняли її і змусити їх думати про неї, як про нешкідливу, безпечну, і навіть залякану Джеганем, щоб задача охороняти її перетворилася для них на ще одну тяжку рутинну роботу. Їй безліч разів представлялася можливість вбити кількох солдатів. Але вона не користувалася цією можливістю, незалежно від того наскільки це було легко, натомість даючи їм можливість відчувати себе зручно, безпечно, і, навіть, нудьгуюче з нею. Така неувага до небезпеки, яку вона представляє, послужить їй колись краще, ніж марні напади, якими вона поки що дійсно не досягне нічого. Це не допомогло б її порятунку, і тільки змусило б Джегана використовувати нашийник — якщо не свої руки — щоб заподіяти їй біль. Поки він не бачив ніякого приводу заподіювати біль, вона не бачила сенсу надавати йому такий привід.
Джеган залишався єдиним, хто виявився не заколисаний її байдужістю і недбалістю. Він не недооцінював її саму або її прагнення. Він, здавалося, любив спостерігати її тактику, навіть тактику настільки нецікаву, як навмисну бездіяльність. Як і у неї, в його арсеналі було приховано терпіння. Він залишався єдиним, хто ні на мить не зменшував пильності, коли знаходився поруч. Келен була впевнена, що він знав, чого вона намагалася домогтися. Вона намагалася ігнорувати його; вона розсудила так: навіть якщо він розумів, що вона робить, тим не менше, коли нічого не відбувалося, ступінь настороженості все одно зменшувалася, хоч і зберігалася. Очікування чогось, що повинно відбутися, але ніколи не відбувається, притуплювало пильність, навіть якщо знати, що це неминуче. Навіть якщо він усвідомлює, що вона, в кінцевому рахунку, спробує щось придумати, то тижні і тижні її лагідної поведінки повинні окупити елемент раптовості, нехай це навіть виявиться тільки коротким моментом несподіванки. Цей момент переваги може стати всім, що дасть ця перевага, коли прийде її час.