Гастролі

- Ой душ­но! Ця ске­лис­та до­ли­на га­ря­ча, не­на­че Дан­то­ве пек­ло. А ми оце в цій ду­хоті, не­на­че Фран­чес­ка да Реміні та її люб­чик Па­оло, що літа­ли по пеклі вих­ром у пе­кельній ду­хоті й усе-та­ки по­чу­ва­ли пал ко­хан­ня. Ходім звідсіль ку­дись інде, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й рап­том підве­лась з ка­ме­ня.

- Ходім, бо й мені вже не­ви­держ­ка! - ска­зав Ни­ко­лаідос, підво­дя­чись і ски­да­ючи очи­ма Софію Ле­онівну.

Він доб­ре дізнавсь вже дав­но, що йо­го ко­хан­ка на­ту­рис­та та оп­риш­ку­ва­та й не зно­сить і не стер­пить, щоб їй су­пе­ре­чи­ли, бо во­на од­ра­зу так і прис­не, ніби прис­ком,

Вона сто­яла ви­со­ка, пос­тав­на, з па­ла­ючи­ми од ко­хан­ня очи­ма, з чер­во­ни­ми що­ка­ми. І йо­му уяви­лось, що пе­ред ним ви­ник­ла, ніби з землі, дав­ня вак­хан­ка, освітле­на жов­то­га­ря­чим не­бом, з ди­ки­ми очи­ма, що от-от не­за­ба­ром знавісніє од ко­хан­ня. Він по­чу­вав, що й сам ла­ден знавісніть од при­ли­ва­ючо­го до сер­ця ко­хан­ня.

Вони поб­ра­лись попід ру­ки й вер­ну­лись на­зад, вий­шли з тісної до­лин­ки на простір і пішли ни­зом по бе­ре­го­вині по­над Рос­сю. Од Росі по­тяг­ло вогкістю й про­хо­ло­дою. Повітря над во­дою вже од­во­лог­ло, і во­ни по­чу­ти­ли по­легкість і ніби й самі тро­хи од­во­лог­ли, про­хо­ло­ли. По­ми­нув­ши греб­лю й осе­лю, во­ни по­да­лись далі ти­хою хо­дою й пішли по­ва­гом попід вер­ба­ми та оси­ка­ми над не­ви­со­ки­ми бур­та­ми бе­ре­га Росі.

- От ми й нап'ємось ко­хан­ня й щас­тя, до­ки ваш чо­ловік про­бу­ва­ти­ме на гаст­ро­лях. Але потім… - ска­зав і не довів роз­мо­ви до кінця Ни­ко­лаідос.

- А потім бу­де те ж са­ме. Мій чо­ловік не дізнається за на­ше ко­хан­ня. Йо­му ніхто не ви­ка­же на нас, хіба, мо­же, якимсь ви­пад­ком дізнається од ко­гось. Але… він ме­не так ко­хає, що ви­ба­че мені мою про­ви­ну, ко­ли й дізнається. Не дур­на ж я й не мо­ло­денька, щоб че­рез це на­ше ко­хан­ня з доб­ро­го ди­ва стриб­ну­ти з скелі в во­ду або на який­сь інший спосіб за­подіять собі смерть. Хіба ж ма­ло панів та паній і люб­ляться, і за­ли­ця­ються, і ду­рять од­но од­но­го? Це світо­ва річ. Не ки­да­ти ж мені че­рез цей ви­па­док дітей і оселі та тікать з ва­ми ку­дись да­ле­ко. А знех­ту­вать та по­таїти та­ке приємне по­чу­ван­ня мені шко­да. Я радніша вас не лю­би­ти, вас за­буть, але на­ше сер­це од нас за­ле­житься, а ми за­ле­жи­мось од йо­го: во­но пра­вує на­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Що прав­да, то прав­да, - од­мо­вив Ни­ко­лаідос, ве­ду­чи її під ру­ку та об­гор­нув­ши її стан своєю дов­гою та гнуч­кою, як бе­рес­то­ва гілка, ру­кою.

- Люде наз­вуть на­ше ко­хан­ня зло­чин­ком або й прос­тупст­вом, але це бу­де їх по­мил­ка. Ми прос­ту­пи­мось тільки пе­ред людським за­ко­ном, а не пе­ред своїм сер­цем, - ска­за­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи свій вчи­нок пе­ред Ни­ко­лаідо­сом.

Вона й гад­ки не ма­ла про те, що ду­ри­ла сво­го доб­ро­го ймовірно­го чо­ловіка, дав­ши обітни­цю бу­ти йо­му вірним под­руж­жям.

Далеко во­ни зай­шли на гу­лянці й усе ба­ла­ка­ли та ми­лу­ва­лись. Стеж­ка по­ви­лась лу­ка­ми попід вер­ба­ми та ло­за­ми, по­над бе­ре­гом Росі.Во­ни зай­шли в ті вер­би й гу­ля­ли, до­ки й над­ворі не по­по­ночіло, до­ки й зорі не ви­си­па­лись на небі. Ни­ко­лаідос сха­ме­нувсь, зга­дав, що йо­му час поспішать ік поїзду, по­вер­нув на­зад і, навіть не за­хо­дя­чи в по­кої, розп­ро­щавсь і по­ка­тав до­до­му.

Од то­го ча­су Ни­ко­лаідос двічі або й тричі на тиж­день приїздив до Літо­шевської з одвіди­на­ми. Во­ни завж­ди дов­го гу­ля­ли на гу­лянці вве­чері, час­то їзди­ли на місто на тор­жок і блу­ка­ли по торж­ку, щоб і роз­ва­жить се­бе з нудьги і щоб дов­ше по­бу­ти вкупі. Про їх за­го­моніло, їх огу­ди­ло й осу­ди­ло усе містеч­ко. Од­гук цього по­го­во­ру та огу­ди швид­ко пішов по всій око­лиці, пе­редніше за все й най­швид­ше поміж ціка­ви­ми євре­ями, потім поміж ба­тюш­ка­ми й діди­ча­ми, дійшов і до тих вісьмох опер­них ар­тистів, що бу­ли ро­дом з то­го повіту й двох ме­жу­ючих з ним повітів. Усі гу­ди­ли та су­ди­ли Літо­шевську, навіть зну­ща­лись над нею. Язи­ка­ми пле­ли навіть про те, чо­го й не бу­ло. Чут­ка про не­доб­ру сла­ву Літо­шевської пе­ре­летіла й у Київ. Усі сли­ве зна­ли про цей ро­ман Софії Ле­онівни, - тільки один її чо­ловік нічогісінько не знав і не відав: усім бу­ло якось со­ром і ніяко­во ска­за­ти йо­му за це й ви­ка­зать йо­му усе про йо­го жінку, про її хист­ке сер­це та лег­ко­важ­ну, не дерз­ку вда­чу.

Минуло тижнів з п'ять. Літо­шевський прис­лав пош­тою на жінчи­не ймен­ня сім со­тень кар­бо­ванців і звелів роз­по­чи­нать в оселі ро­бо­ту, ще й обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти ще кільки со­тень кар­бо­ванців, бо спра­ва їх ар­тис­тич­но­го то­ва­рист­ва йшла ду­же доб­ре. То­ва­рист­во ма­ло скрізь ве­ли­кий поспіх по усіх чи­ма­лих містах, як і не сподіва­лось.

Софія Ле­онівна за­раз пок­ли­ка­ла на по­ра­ду Ни­ко­лаідо­са. Він за­раз без за­гай­ки побіг на місто, за­мо­вив у скла­дах потрібну де­рев­ню та дош­ки, підря­див майстрів: теслів, сто­лярів, та бля­харів, та вши­вальників. Ряд­чик за­раз прис­та­вив де­рев­ню й шалівки. В оселі, не для­ючись та не га­ячи ча­су, за­хо­ди­лись ко­ло бу­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна, як лю­ди­на без уся­кої уяви і впо­до­би і як лю­ди­на прак­тич­на й стат­ко­ви­та, зміни­ла свої мрійні пе­редніші заміри. Замість то­го, щоб ста­вить якісь не­потрібні дачні кіоски-цяцьки, во­на на­ду­ма­лась пос­та­ви­ти в кінці квітни­ка та­кий кіоск, щоб у йо­му помісти­лось двоє ліжок зад­ля то­го, щоб там мож­на бу­ло влітку й но­чу­вать. По­ра­див­шись з місце­вим архітек­то­ром, цеб­то з тес­лею Сав­кою Удівчен­ком, та з місце­вим де­ко­ра­то­ром Бер­ном, во­на звеліла ста­ви­ти в квітни­ку ши­ро­ченьку плат­фор­му, а на їй узкіше за­бу­ду­ван­ня, ви­со­ченьке, на чо­ти­ри вуг­ли, з две­ри­ма спе­ре­ду й вікном на причілку, з плис­ку­ва­тою покрівлею, об­ве­де­ною навк­ру­ги шта­хе­та­ми.

Коло бра­ми вко­па­ли дві товсті ворітниці. Над ворітни­ця­ми Бер­ко пос­та­вив півкру­гом ніби покрівлю, ви­со­ку й ву­зеньку. На цій арці, об­шитій шалівка­ми, він по­ви­роб­лю­вав навк­ру­ги і ви­зубні, і усякі за­зубні, пус­тив дво­ма раз­ка­ми са­ме по­се­ре­дині якісь хи­мерні кру­жальця. Ко­ло кри­ниці Софія Ле­онівна звеліла нак­лас­ти по обид­ва бо­ки ніби стов­пи з плис­ко­ва­то­го каміння, а на їх пок­лас­ти півкру­гом ду­же вип­ну­ту до­ща­ну покрівлю. Ко­ло ха­ти май­ст­ри зак­ла­ли чи­ма­лу за­лу з ве­ран­дою, пос­та­ви­ли слу­пи, оче­пи­ли звер­ху слу­пи още­пи­на­ми, пок­ла­ли підва­ли­ни. Ро­бо­та не­на­че горіла в ру­ках без­робітних в той час теслів та уся­ких майстрів.

Коло течії на мо­чарі, на­ни­зу ле­ва­ди, Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ко­пачів, щоб ви­ко­па­ли півкру­гом дря­го­ви­ну й за­дер­ну­ва­ли бе­реж­ки дер­ни­на­ми. Во­на, не ва­га­ючись, навіть пос­ту­пи­лась шма­точ­ком гряд­ки ого­ро­ди­ни: му­си­ла без жа­лю зни­щить краєчок гряд­ки кар­топлі та ци­булі, нез­ва­жа­ючи на свою пад­ко­витість до ха­зяй­ст­ва.

Через дві неділі Літо­шевський прис­лав ще п'ять со­тень кар­бо­ванців. Спра­ва то­ва­рист­ва й гаст­ролів пішла так доб­ре, як ніко­ли. Софія Ле­онівна, зро­ду спішна й за­го­нис­та, звеліла прис­та­вить більше теслів і приспіши­ти ро­бо­ту. Ук­ри­вальни­ки вши­ва­ли ку­ли­ка­ми покрівлю, а теслі ра­зом з ни­ми зак­ла­да­ли стіни та мос­ти­ли підло­гу. Софії Ле­онівні за­ба­жа­лось скінчить усю ро­бо­ту до чо­ловіко­во­го по­вер­тан­ня. Май­ст­ри ха­па­лись і якось та­ки уви­ну­лись: за­бу­ду­ван­ня бу­ло не­ве­ли­ке й навіть дрібне; ро­бо­та ко­ло йо­го не­за­гай­на. Ця тя­га­ни­на тяг­лась не­дов­го. За­лу за­ра­зом і клин­цю­ва­ли, і за­раз ма­зальниці й вальку­ва­ли. Вальки в спе­ку швид­ко прот­рях­ли, і май­ст­ри за­раз за­хо­ди­лись щи­ка­ту­рить й обілю­вать око­ло. Ма­ляр Бер­ко по­хо­пивсь об­ма­лю­вать бра­му й покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху. І за не­дов­гий час уся осе­ля ма­ла зовсім інший виг­ляд, ніж бу­ло пе­редніше.