Гастролі

- А я вас жду не діждусь! Вже й са­мо­вар двічі за­ки­пав, двічі й по­га­сав, а вас все не­ма та й не­ма, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, і її зви­чай­но низький го­лос підняв­ся вго­ру на кільки тонів і став м'якіший і ніби добріший.

- Нічого - те! Са­мо­ва­рові, надісь, не за­ва­де, хоч би він і тричі по­га­сав і тричі знов за­ки­пав, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швид­ко ви­хо­дя­чи по східцях на ґанок і віта­ючись з гос­по­ди­нею.

Вона прос­тяг­ла й по­да­ла гос­теві ру­ки, а Ни­ко­лаідос вхо­пив їх і дов­го дер­жав у своїх ру­ках, а потім поцілу­вав у ру­ку. Він лед­ве вдер­жавсь, щоб не об­хо­пить її за кре­мез­ний стан та не при­гор­ну­ти до се­бе. Але най­мич­ка й ди­ти­на, що ни­ка­ли ко­ло сто­лу, вдер­жа­ли йо­го.

- Певно, вас бе­ре нудьга? Га? Еге, бе­ре? Вам шко­да Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча? - спи­тав гість.

- Не ду­же-то за ним шко­дую, бо йо­го од'їзд не­пер­шин­ка. А що я нудьгую перші дні після йо­го од'їзду, то це зви­чай­на річ: в оселі ста­ло якось ніби по­рожніше. Не чу­ти йо­го співу та завсіднього му­ги­кан­ня. Але… я без міри ра­да, що ви оце навіда­лись, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й пильно зир­ну­ла на гос­тя та­ким пал­ким та со­ло­деньким пог­ля­дом, що той пог­ляд вловні й ви­раз­но ви­явив, що за­ми­ка­ло­ся в її душі, в її серці.

Солоденькі, ви­разні очі зрад­ли­во ви­ка­за­ли усю її ду­шу. Ни­ко­лаідос втя­мив, що ко­хан­ня в неї дос­тиг­ло, як дос­ти­гає виш­ня та че­реш­ня. Він осміхнувсь і знов по­дав їй навіщось ру­ку.

Випили чай. Софія Ле­онівна не сіла са­ма поїть дітей чаєм, а за­га­да­ла Усті на­поїти й на­го­ду­вать дітей.

- Чудовий над­хо­де вечір. Ходім по­над Рос­сю на про­гу­лян­ня, бо я ба­чу, що ви за­сиділи­ся та на­че аж за­ниділи й по­марніли на ви­ду за ці дні, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Софія Ле­онівна шви­денько побігла в по­кої, наділа ка­пе­люш, при­че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла, вхо­пи­ла зон­тик і не­за­ба­ром вий­шла на ґанок. На їй бу­ла дов­га яс­но-сіра сук­ня, кот­ра ду­же прис­та­ва­ла їй до ли­ця. Во­ни пішли по­над Рос­сю, по­ми­ну­ли греб­лю й пішли стеж­кою вго­ру по­над бе­ре­гом поміж ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, що й ле­жа­ло, і ви­со­ву­ва­лось стор­ча­ка­ми з нут­ра го­ри скрізь по­над бе­ре­гом та ко­ло сте­жеч­ки, не­на­че з го­ри ви­ла­зи­ла сіра ху­до­ба або по­ви­со­ву­ва­лись од­ним бо­ком здо­рові чу­дер­нацькі до­ми, або баш­ти, або якесь за­бу­ду­ван­ня.

Стежка ви­лась ви­со­ченько по­над бе­ре­гом са­ме по­се­ре­дині кру­тої го­ри. Во­ни одійшли вже да­ле­ченько, де з во­ди ви­со­ву­вавсь чи­ма­лий по­дов­жас­тий та ви­со­кий ске­лис­тий острівець. По­за острівцем шуміла не­ши­ро­ка са­мовілка, за­га­че­на греб­лею, пе­ре­ки­ну­тою до острівця. Ко­ло греблі сто­яв млин, де веш­та­лись лю­де, де мріли ху­ри, на­ван­та­жені мішка­ми та лан­ту­ха­ми з паш­нею на мли­во. Це місце бу­ло зак­ри­те од річки ви­со­ким ске­лис­тим острівцем, ніби му­ром.

- Оце ми зай­шли в та­кий за­хис­ний за­ку­ток, де я ще ніко­ли не був і ніко­ли йо­го навіть не ба­чив, од­ко­ли тут жи­ву, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

- Та й я оце тільки вдру­ге сю­ди заб­лу­ка­лась.

Сюдою лю­де хо­дять оцією стеж­кою навп­рос­тець на місто, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - Як тут ніби по­рожньо, не­на­че в ске­листій Аравії.

- Це ми вдвох і справді пот­ра­пи­ли ніби в справ­деш­ню Аравію: «І ви­со­ко над го­ра­ми, і да­ле­ко од лю­дей», - про­мо­вив Ни­ко­лаідос сло­ва­ми од­но­го ро­ман­су й при тих сло­вах нес­подіва­но вхо­пив Софію Ле­онівну за стан і рап­том при­гор­нув її щільно до се­бе.

Софія Ле­онівна при­гор­ну­лась до йо­го й черк­ну­лась го­ло­вою об йо­го пле­че.

- Коли б ви, Софіє Ле­онівно, зна­ли, як я вас ко­хаю! Я вас вже дав­ненько по­ко­хав, але таївся пе­ред ва­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос сли­ве ни­щеч­ком.

- Я це дав­но зна­ла і не те що бу­ла пе­ресвідче­на в цьому, але до­га­ду­ва­лась, тро­хи пос­теріга­ла, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - На­що ви го­во­ри­те ниш­ком? Тут нас ніхто не по­чує. Та хоч би хто й по­чув, то мені бай­ду­же. Це ж глу­ши­на, де жи­вуть лю­де не­тя­мущі, прості й не­досвідні, як діти. Во­ни не тям­лять на­ших зви­чаїв, од­ним сло­вом - му­жи­ки та й годі!

- Коли нас ніхто не чує, то я за­го­во­рю го­лосніше про свою лю­бов.

- Я й го­во­рю го­лос­но, бо й мені не­ма чо­го таїтись пе­ред ва­ми з своїм ко­хан­ням. Мій Фле­гонт час­то їзде на дов­гий час на гаст­ролі, а я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти й ди­ха­ти, - ска­за­ла во­на й при­гор­ну­лась своєю що­кою до йо­го що­ки.

Щока в неї аж пашіла. Ни­ко­лаідос по­чу­тив той пал що­ки й ко­хан­ня, спи­нивсь на ході, об­хо­пив її стан дов­ги­ми кос­тис­ти­ми пальця­ми та вузьки­ми до­ло­ня­ми й пяв­кою вп'явся в її чи­малі повні ус­та.

- Сядьмо тут будлі-де на ка­мені, бо в ме­не аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Вони пішли далі й уг­ляділи ви­ще од стеж­ки по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий камінь, не ду­же ви­со­кий, са­ме та­кий, що на йо­му бу­ло догідно сидіти. Во­ни сіли ря­доч­ком попліч. Ни­ко­лаідос об­гор­нув її стан ру­кою й при­гор­нув­ся до неї.

- Я, ска­за­ти щи­ру прав­ду, не дер­жусь в ко­ханні за­повідів: даю во­лю сер­цю, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

- І я маю істин­но та­кий пог­ляд на за­ли­цян­ня й ко­хан­ня. Мій чо­ловік якось об­важнів, пог­лад­шав, по­по­ган­шав. А моє сер­це пал­ке. Я даю пов­ну во­лю сер­цю. Ко­ли во­но хо­че лю­би­ти, тре­ба вво­ля­ти йо­го во­лю, а не вва­жа­ти на якісь там людські зви­чаї та людські за­бо­бо­ни. Ко­хан­ня - це ж най­більше щас­тя, най­більша усо­ло­да людсько­го жи­вот­тя. Це ж квіти й па­хощі на­шої душі. По-моєму, навіть був би ве­ли­кий гріх за­не­ха­ять або за­нед­бать й за­ду­ши­ти це по­чу­ван­ня, ко­ли во­но ви­ник­ло в людсько­му серці та ще й знай­шло собі од­повідь і спо­чу­ван­ня в людсько­му дру­го­му серці, - ми­ти­ку­ва­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи на свій спосіб свій вчи­нок.

- І я дер­жусь та­кої ж дос­то­ту гад­ки та дум­ки: живім, до­ки жи­ве­мо, ко­хай­мось, до­ки жи­вотіємо. «Ло­ви хви­лю усо­ло­ди!» - як ска­зав який­сь по­ет, бо жи­вот­тя не стоїть, а швид­ко біжить і швид­ко ми­нає: зри­вай квітки тоді, як во­ни цвітуть.

І він знов при­гор­нув Софію Ле­онівну й по­чав міцно цілу­ва­ти її в ус­та, в що­ки, в очі. Та­кий пал ко­хан­ня, навіть та­ка на­хабність сміли­во­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­ла до впо­до­би такій роз­пусній лю­дині, якою в сут­ноті душі бу­ла Софія Ле­онівна.

Вони вдвох ми­лу­ва­лись, си­дя­чи на чо­ло­поч­ку ка­ме­ня та на вид­ноті, се­ред сяєва яс­но­го ве­чо­ра. І нітрішеч­ки не вва­жа­ли на лю­дей.

Тим ча­сом ниж­че од їх, тро­хи збо­ку з-за скелі, вип­лив який­сь чо­ловік, доп­лив до се­ре­ди­ни са­мовілки, став на ка­мені й, побрьохав­шись тро­хи ру­ка­ми, поп­лив знов на­зад під ске­лю.

- Он хтось ку­пається на­ни­зу! - про­мо­вив тро­хи з нес­по­коєм Ни­ко­лаідос.

- Та то який­сь му­ги­ря­ка ку­пається. Це - жи­во­ти­на, що нічо­го не тя­мить у на­шо­му житті, в на­шо­му за­ли­цянні і навіть не пос­те­ре­же, що ми ми­луємось.

З-за дру­гої скелі знов вип­лив на се­ре­ди­ну течії який­сь дру­гий чо­ловік, пли­ву­чи нав­ви­маш­ки. Йо­го білі ру­ки ви­ни­ка­ли на­пе­ремінку з во­ди й лисніли про­ти за­хо­ду. То був один з міських док­торів. Він їх за­раз вглядів і впізнав обох. Але їм зда­ва­лось, що то який­сь єврей з мли­на ку­пається та пла­ває нав­по­маш­ки, щоб поч­ва­ниться. І во­ни все го­лу­би­лись та обніма­лись.

Їм обом зда­ва­лось, що во­ни зай­шли в якісь пущі десь ніби в сте­пах, мов в Аравії; а тим ча­сом Софія Ле­онівна не зна­ла, що в се­лян ву­ха вдвоє або і втроє чуткіші, ніж у го­ро­дян, а очі да­ле­ко­зорі та да­ле­ко­сяглі без міри. Од мли­на їх ба­чи­ли се­ля­ни та євреї-мірош­ни­ки, хоч во­ни, як їм зда­ва­лось, ніби тільки мріли та ма­нячіли ко­ло мли­на в да­лечі. В цих пу­щах ча­сом трудніше схо­ва­тись од людсько­го ока, ніж в на­товпі здо­ро­вої люд­ної сто­лиці.

Вже сон­це зай­шло, але в до­лині сто­яла ду­хо­та, не­на­че в ду­же на­топ­леній хаті або на печі. Ви­сокі скелі й усякі ка­мені, роз­пе­чені га­ря­чим промінням дов­го­го петрівча­но­го дня, аж пашіли. Жов­то­га­ря­че не­бо не­на­че па­лах­котіло. Са­мий камінь, на кот­ро­му во­ни при­мос­ти­лись, був теп­лий, не­на­че во­ни сиділи на печі. Гус­тий чеб­чик, що ніби вши­вав пре­гус­то зем­лю під їх но­га­ми й був са­ме в цвіту, аж ду­шив важ­ки­ми па­хо­ща­ми, прим'ятий і по­то­ло­че­ний їх но­га­ми. Оде­жа на їх про­па­ха­лась важ­ким чеб­чи­ко­вим ду­хом. До­ли­на не­на­че ди­ха­ла жа­ром. Цей жар ніби за­па­лю­вав їх і ще гірше дра­ту­вав нер­ви.