Гастролі

- Добридень вам! Чо­го це ви й досі ви­ка­чуєтесь? Он чуєте, вже му­зи­ки гра­ють вам се­ре­на­ду.

- Яку се­ре­на­ду? Які му­зи­ки? Де во­ни в дідька взя­лись у моїй са­дибі? Мо­же, то за­хожі че­хи, що скрізь блу­ка­ють по се­лах? - ле­пе­тав Літо­шевський, про­ти­ра­ючи зас­ниділі та зас­пані очі.

Він схо­пивсь з ліжка, з нес­тям­ки на­ки­нув ха­лат аж на го­ло­ву й вибіг на ґанок. Спро­сон­ня в йо­го тя­ма за­мо­ро­чи­лась, не­на­че за­ка­ла­му­ти­лась. Ди­виться він, - вгорі на башті і справді гра­ють жид­ки з місце­во­го містеч­ко­во­го ор­кест­ру. На пе­ку­чо­му яс­но­му сонці ви­раз­но ма­нячіли їх бо­ро­ди, лисніли тру­би, во­ру­ши­лись смич­ки та лікті.

- От вам і се­ре­на­да! Оці хирні музн­ки, пев­но, ду­же спішні. Пев­но, ви­пад­ком дізна­лись, що ви приїха­ли, та за­раз шусть у двір! Та на вавілонську баш­ту з ор­га­на­ми! Це ж Софія Ле­онівна й бу­ду­ва­ла зу­мис­не цю вавілонську баш­ту зад­ля тих вавілонських му­зик, що ко­лись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й виг­ра­ва­ли.

- Та це, ма­буть, ви самі й на­мо­ви­ли ті ор­га­ни, - ска­зав Літо­шевський.

Софія Ле­онівна осміха­лась, по­зи­ра­ла на хи­мер­ний верх баш­ти, де му­зи­ки аж ви­ха­ли го­ло­ва­ми та луч­ка­ми та ма­яли бо­ро­да­ми, де мет­ля­лись їх дов­го­полі кап­та­ни од зав­зят­тя та нап­ру­ги.

- Ну, те­пе­реч­ки по­си­лай­те ж за сусіда­ми, та оце по­ки в ме­не вольний час до поїзда, пе­ре­ки­не­мось кільки раз кар­та­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Незабаром ви­нес­ли са­мо­вар під яб­лу­ню. Збіглись в од­ну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю во­ни засіли за кар­ти в хо­лод­ку, а му­зи­ки ще дов­генько шква­ри­лись на сонці та до­ти виг­ра­ва­ли уся­ко­вих дрібних польок та ко­зачків, до­ки зас­лу­жи­ли по чарці горілки. Са­мо по собі, що зап­ла­тив му­зи­кам за ту нес­подіва­ну се­ре­на­ду не Ни­ко­лаідос, кот­рий сам і на­мо­вив му­зик, їду­чи че­рез місто, а зап­ла­тив, за се­ре­на­ду собі, сам-та­ки Літо­шевський з сво­го пов­но­го кап­шу­ка.

Через тиж­день Літо­шевський оповістив у се­бе па­ра­до­вий вечірок і зап­ро­сив до се­бе на вечір у неділю ба­гацько гос­тей. Зійшлись усі місцеві знай­омі - док­то­ри, ба­тюш­ки з жінка­ми, слідчий, ста­но­вий; поп­риїжджа­ли й сусідні ук­раїнські дрібніші па­ни-дідичі, з кот­ри­ми Літо­шевський поб­ра­тав­ся й при­яте­лю­вав, щоб по­лю­вать по їх лісах. Пос­лав він зап­ро­си­ни й до ка­пельмей­сте­ра й до восьми ар­тистів, що бу­ли ро­дом з око­лиці й са­ме тоді про­бу­ва­ли по се­лах, ко­рис­ту­ючись вольним ча­сом. В неділю зібра­лась си­ла гос­тей. При­бу­ло зо три ар­тис­ти, і, врешті, са­ма пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська спо­до­би­ла своїми одвіди­на­ми Софію Ле­онівну. При­ка­тав і Ни­ко­лаідос з вок­за­лу. Гості роз­та­шу­ва­лись з кар­та­ми над­ворі на ве­ранді, посіда­ли на стільцях і по східцях, бо в по­ко­ях бу­ло так душ­но, не­на­че в гру­бах бу­ло на­топ­ле­но жар­ки­ми дро­ва­ми з ду­би­ни або з бе­ре­зи­ни. Ка­пельмей­стерші ду­же при­па­ли до впо­до­би по­кої, а най­більше од усього два кабіне­ти, обс­тав­лені й обс­те­лені перськи­ми ки­ли­ма­ми на східний зра­зець. Але більше од усього їй при­пав до впо­до­би сам ха­зяїн… од кот­ро­го во­на сли­ве не ос­ту­па­лась. Во­на за­ли­ця­лась до йо­го ще в Пе­тер­бурзі, як співа­ла в опері, а він вис­ту­пав на де­бюті.

На ве­ранді, й під яб­лу­нею, і ко­ло баш­ти по­розс­тав­ля­ли сто­ли зад­ля карт. Му­зи­ки по­ви­ла­зи­ли на баш­ту й ви­ти­на­ли уся­ких вальсів та кад­рилів. Під му­зи­ку чай пи­ли і в кар­ти гра­ли, і ве­че­ря­ли. Бен­кет був буч­ний на сла­ву. Літо­шевський, розс­та­рав­шись гро­шей, по­на­во­зив ба­гацько горілок, та лікерів, та вин. Гості спро­мог­лись пос­по­рож­ню­вать увесь по­суд, по­за­по­рож­ню­ва­ний уся­ки­ми на­по­ями. Усім бу­ла до­го­да в усьому. Бу­ли збит­ки і в наїдках, і в на­по­ях. Пи­ли усі нап­ро­па­ли! Літо­шевський спо­рож­нив ки­шені так, що йо­му лед­ве вис­та­чи­ло з за­робітку на виїзд до Києва на свою ар­тис­тич­ну служ­бу.

Софія Ле­онівна не схотіла їха­ти з ним до Києва. Їй буцімби­то не хотілось ки­дать до­му й оселі на дя­ди­нин дог­ляд, бо давніше, виїжджа­ючи з чо­ловіком на зи­му в місто, во­на що­ро­ку зап­ро­шу­ва­ла до се­бе на зи­му ста­ру чо­ловіко­ву дя­ди­ну, бідну удо­ву, і ки­да­ла дім, і коні, і най­ми­та на її дог­ляд. В Літо­шевської в той час бу­ла інша дум­ка й гад­ка: їй за­ба­жа­лось про­дов­жить свій ро­ман з Ни­ко­лаідо­сом як мож­на далі.

Але в цьому їй не спо­су­ди­лось. Тра­пи­лась та­ка подія, що Ни­ко­лаідос му­сив швид­ко по­ки­нуть служ­бу. Йо­го помічник, ду­же за­вис­ний та не­по­мир­ли­вий, ви­ка­зав по­таєнці на­чальни­кові за йо­го нех­ту­ван­ня служ­бою че­рез над­то вже часті одвіди­ни Літо­шевської. Ни­ко­лаідос по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, на­пи­тав собі місце земсько­го на­чальни­ка на Ба­са­рабії й не­за­ба­ром виїхав на но­ву служ­бу. Цей наг­лий од'їзд ко­хан­ця ду­же вра­зив і зас­му­тив Софію Ле­онівну. Зос­тав­шись во­се­ни в са­мо­тині, во­на ду­же нудьгу­ва­ла, хоч бу­ла й ха­зяй­но­ви­та й навіть пад­ко­ви­та до ха­зяй­ст­ва. Зібрав­ши хап­ком го­ро­ди­ну, по­хо­вав­ши усякі овощі в льох, во­на зап­ро­си­ла ста­ру чо­ловіко­ву убо­гу дя­ди­ну за ха­зяй­ку в свою осе­лю, а са­ма з дітьми з нудьги хап­ком дре­ме­ну­ла до чо­ловіка в Київ… на­пи­ту­ва­ти собі но­во­го нас­то­яте­ля на спо­рожніле місце ко­хан­ця.

1903 ро­ку. Київ.