Тунель

Після цього Аллан разом з Хоббі, Гарріманом та інженером Берманом спустився в тунель.

Огляд тунелю тривав кілька днів, оскільки Аллан перевіряв кожну станцію, машину, стрілку, кожен квершлаг і склад. Завершивши роботу в одному місці, вони зупиняли сигналом перший-ліпший поїзд, вискакували на платформу і їхали далі.

У штольнях було темно, як у льоху. Іноді мимо пролітав рій вогнів — миготіли залізні каркаси, людські тіла, що попримощувалися на балках; сліпуче спалахувала червона лампа, різко лунав дзвін на паровозі, і тіні розліталися в усі боки.

Темні штольні гули від поїздів, що все мчали, брязкали, гуркотіли. З далекої пітьми долинали пронизливі крики, так наче десь завивали вовки, пирхав і сопів, випірнувши з води, гіпопотам, люто сварилися хрипкими голосами циклопи, і здавалося, ніби можна навіть розчути окремі слова. Штольнями котився регіт, і кінець кінцем усі ці чудні й моторошні звуки зливалися водно. Тунель гримів, гудів, шумів, і поїзд цілком несподівано потрапляв в ураган такого гуркоту й двигтіння, що ніхто вже не чув власного голосу. За сорок кілометрів від бурильної машини в тунелі гуло так, неначе в гігантський баранячий ріг дули всі чорти в пеклі. Тут залиті світлом від прожекторів робочі місця сіяли, немов розпечені до білого ливарні печі.

Звістка про те, що Аллан у тунелі, поширювалася блискавично. Хоч би де він з'являвся (вкритий таким шаром пороху та грязюки, що його було годі впізнати — і все ж його відразу впізнавали), загони тунельників заводили «Пісню про Мака»:

Three cheers and a tiger for him! [59]

Шапки геть перед Маком,

Бо хлопець він свій!

Зробить що хочеш як стій!

God damn you, yes [60], такий наш Мак!

Three cheers and a tiger for Mak![61]

Робітники, які щойно закінчили зміну, сиділи на платформах з камінням, і в сповнених гуркоту й рокоту штольнях услід за поїздами котилося відлуння їхнього співу.

Мак був популярний, і робітники — наскільки допускала фанатична ненависть трудового люду до капіталу — його навіть любили. Аллана вважали своїм чоловіком, зліпленим з того самого тіста, хоч він і мав величезну владу.

«О, Мак!..— казали робітники.— Мак — це той чоловік!..» Більш нічого вони не казали, але то була найвища похвала.

Популярності Аллана особливо сприяли його «недільні прийоми». Про них також співали пісню, в якій говорилось: «Якщо в тебе клопіт, напиши кілька слів Макові. Він справедливий, він чоловік наш. А ще краще — піди на недільний прийом. Я Мака знаю, він тебе вислухає, не прожене. Він розуміє душу трударя».

У «чистилищі» гуркало залізо, стрекотіли й хурчали, немов пропелери на повному газі, електричні заклепувальні машини. І тут люди співали. На брудних обличчях зблискували білки очей, роти рівномірно роззявлялись, але жодного звуку не чути було.

Останні тридцять кілометрів південної штольні, яку посунули далеко вперед, їм довелося здебільшого йти пішки або їхати на товарних поїздах, що рухалися дуже повільно. Тут штольня являла собою ліс необтесаних стовпів, плетиво балок, і все це двигтіло від якогось незбагненного рокоту, могутність якого то забувалася, то раз у раз нагадувала про себе знов. Від спеки (сорок вісім градусів за Цельсієм) стовпи та балки тріскалися, хоч їх часто поливали водою і вентиляційні установки безнастанно нагнітали свіже, охолоджене повітря. Тут стояла важка, зіпсована, сперта атмосфера — одне слово, як у шахті.

У невеликій поперечній штольні лежав замащений машинним маслом напівголий труп. Це був монтер — він помер від паралічу серця. Довкола кипіла робота, він лежав, і люди поквапно переступали через нього. Йому навіть не закрили очей.

Нарешті дійшли до «пекла». Серед клубів пилюки, що закручувалась у вихори й аж завивала, стояв невеличкий японець з обличчям землистого кольору, стояв нерухомо, мов статуя, і віддавав світловими сигналами розпорядження. Його прожектор спалахував то червоним, то білим сяйвом, а часом він стріляв у тлум заклопотаних людей трав'янисто-зеленим променем, який надавав їм вигляду покійників, що працювали й після смерті.

На Аллана та його супутників тут ніхто не звернув уваги. Ні привітань, ні співу. Довкола метушилися змучені, знесилені, напівпритомні люди. Тут прибулим доводилося самим пильнувати, щоб їх не збила з ніг колода, що її тягли по осипу захекані робітники, чи величезна брила, яку висаджували на візок шість пар дужих, побитих рук.

Штольня залягала тут особливо глибоко — на чотири тисячі чотириста метрів нижче рівня моря. Від гарячого повітря, насиченого дрібною пилюкою, дерло в горлі. Бракувало кисню, і Хоббі раз у раз позіхав, а в побагровілого Гаррімана очі лізли на лоба, наче він задихався. В Аллана легені звикли до бідного на кисень повітря. Робочий гуркіт, юрби людей, що кидалися з боку в бік, піднесли його настрій. В очах у нього мимоволі проступив владний, тріумфальний вираз. Спокій і мовчазність покинули Мака, він снував туди-сюди, кричав, розмахував руками, і його кремезна спина блищала від поту.

Гарріман пробрався до Аллана із зразком породи в руці й підніс камінець до його очей. Потім склав руки рупором і закричав Алланові на вухо:

— Оце та невідома руда!

— Руда?! — в такий самий спосіб перепитав Аллан.

Це була крихка, аморфна порода рудувато-бурого кольору. Перше геологічне відкриття за час будівництва тунелю. Невідома руда, названа субмаринієм, містила в собі велику кількість радію, і Компанія плавильних заводів з дня на день сподівалася, що тунельники ось-ось наштовхнуться на її великі поклади. Про все це Гарріман прокричав Алланові на вухо.

Аллан засміявся:

— Це було б їм на руку!

З бурильної машини вибрався могутньої статури чоловік з рудим чубом і довгими, як у горили, руками. Вимазана брудом та маслом колона з сірою кам'яною кашею на сонних повіках. Чоловік скидався на відкатника руди, а насправді то був один із найкращих інженерів Аллана, ірландець на ім'я О'Ніл. Його права рука була закривавлена, кров змішалася з грязюкою, утворивши чорну масу, схожу на колісну мазь. О'Ніл раз у раз спльовував пилюку й чхав. Один із робітників поливав його водою, як поливають слона. О'Ніл, геть голий, повертавсь і нахилявся під водяним струменем, а потім, мокрий як хлющ, підійшов до Аллана.

Аллан привітався з О'Нілом і показав на його руку.

Ірландець похитав головою і витис своїми ручищами з чуба воду.

— Гнейс іде чимдалі сіріший і сіріший! — прокричав він на вухо Алланові.— Сіріший і твердіший. Червоний гнейс — іграшка проти цього. Доводиться щогодини міняти коронки на бурах. Ще й оця спека, чорти б її взяли!

— Скоро знов підемо вгору!

О'Ніл ошкірився.

— Ага, через три роки! — проревів він.

— Попереду немає води?

— Немає.

Раптом усі вони зробилися зелені й бліді, мов привиди: японець навів на них свій прожектор.

О'Ніл безцеремонно відштовхнув Аллана вбік — бурильна машина відходила назад.

Аллан пробув тут три зміни, потім вибрався на навантажену камінням платформу й поїхав з Гарріманом та Хоббі з тунелю. Зморені, вони вмить поснули, та Аллан і крізь сон ще довго відчував кожну перешкоду, що траплялася поїздові на його довгому чотирьохсоткілометровому шляху нагору. Скреготали гальма, платформи штовхали одна одну так, що каміння злітало на рейки. На поїзд вилазили якісь люди, лунали окрики, спалахувало червоне світло. Поїзд переповзав стрілку й надовго зупинявся. Аллан крізь сон бачив, як через нього переступали темні постаті.

— Це Мак, не зачепіть його!

Поїзд рушав, зупинявся, їхав далі. Та зненацька він помчав дуже швидко; Алланові здалося, наче вони летять, і він поринув у глибокий сон.

Прокинувся Аллан, коли яскраве денне світло немилосердно різонуло, мов блискучим ножем, йому по очах. Поїзд стояв на станції, і Мак-Сіті з полегкістю зітхнуло: «страшний суд» минув і минув щасливо. Інженери подалися до лазні. Хоббі, здавалося, заснув у своєму басейні з сигаретою на губах. Гарріман, навпаки, сопів і пирхав, як бегемот.

59

Гіп-гіп ура йому! (Англ.)

60

Хай вам дідько, атож (англ.).

61

Гіп-гіп ура Макові! (Англ.)