Тунель

— Ти підеш до нас снідати, Хоббі?! — запитав Аллан.— Мод, мабуть, уже встала. Сьома година.

— Мені треба виспатись,— відповів Хоббі, не виймаючи з рота сигарету.— Вночі доведеться знову спускатись у тунель. Але на вечерю прийду неодмінно.

— На жаль, мене тут уже не буде.

— У Нью-Йорк?

— Ні, в Буффало. Випробовуємо новий тип бура — винайшов «товстий Мюллер».

Хоббі не дуже цікавили бури, він перевів розмову на «товстого Мюллера» й тихенько засміявся.

— Вчора я дістав листа від Пендлтона з Азорських островів, Маку,— сонним голосом промовив він.— Пише, що той Мюллер п'є запоєм!

— Ці німці взагалі жлуктять як коні,— кинув Аллан, миючи щіткою ступню.

— Пендлтон пише, нібито Мюллер влаштовує в садку пиятики і так напуває гостей, що вони валяються потім під столом.

Цієї миті повз них пройшов одягнений з голочки японець, який відпрацював уже другу зміну. Він шанобливо привітався.

Хоббі розплющив одне око.

— Good morning, Jap! [62]

— Працьовитий хлопець! — сказав Аллан, коли японець причинив за собою двері.

Не минуло й доби, як цього працьовитого хлопця не стало.

2

А на другий день удосвіта, за кілька хвилин до четвертої, сталася та катастрофа.

Це скоїлося в прокладеній далеко вперед південній штольні, рівно за чотириста двадцять кілометрів від устя тунелю. Того нещасного дня, десятого жовтня, бурильна машина вигризала й подрібнювала породу. А за тридцять кілометрів позаду працювала бурильна машина в паралельній штольні.

Щойно підірвали скелю. Прожектор, що ним, як і вчора, невеличкий японець віддавав наказ, лив сліпучо-біле світло на каміння, що котилося в різні боки, та на гурт напівголих людей — вони дерлися на огорнену димом купу щебеню. І в цю хвилину один з робітників скинув руки вгору, другий упав навзнак, третій зненацька кудись провалився.

Огорнена димом купа щебеню навально ринула вперед, поглинаючи, немов вируюча лавина, тіла, голови, руки, ноги. Несамовитий робочий гамір потонув у глухому гуркоті, такому страшному, що людське вухо вже майже не сприймало його. Повітря обручем стисло голову, аж лускали барабанні перетинки. Невеличкий японець раптом провалився крізь землю. Запала чорна ніч. Ті, що працювали в «пеклі», тільки й устигли помітити хто підкошену постать, хто — перекривлений рот, похилений стовп. Ніхто нічого не почув. Бурильну машину, цей неприступний панцерник, що його рухала сила, рівна потужності двох кур'єрських паровозів, підняло з рейок, немов бляшаний барак, кинуло в стіну й розчавило. Серед граду кам'яних брил у повітрі пролітали, ніби артилерійські снаряди, людські тіла; залізні вагонетки поскручувало в клубки, порозбивало, позмітало геть; ліс стовпів повалився і разом з горою каміння, що осіла, поховав під собою все живе.

Все сталося за одну мить. І враз запала мертва тиша, а гуркіт від вибуху вже котився десь далеко-далеко.

Двадцять п'ять кілометрів штольні вибух обернув на пустку, а взагалі тунель ревів на протязі вісімдесяти кілометрів, так наче в штольнях били океанські хвилі. Після реву, що, ніби величезне бронзове ядро, покотився вдалину, настала тиша — моторошна тиша; потім — клуби куряви, а за курявою — дим: тунель горів!

Із диму шалено вилітали поїзди, обвішані гронами очманілих людей; далі почали вискакувати невпізнанні привиди, шукаючи пішки дорогу в пітьмі. А потім уже не з'являвся ніхто.

Катастрофа сталася, як на лихо, саме під час перезміни, і на останніх двох кілометрах збилося близько двох з половиною тисяч тунельників. Понад половину з них умить потрощило, порозривало на шматки, повбивало, поприсипало, і ніхто не чув жодного голосу.

Але згодом, коли гуркіт від вибуху стих удалині, мертву тишу чорної, як ніч, штольні розітнули розпачливі волання, гучні зойки, божевільний сміх, пронизливі передсмертні крики, благання допомогти, прокляття, хрипіння і звіряче виття. В усіх кутках щось завовтузилось і заворушилось. Сипалося каміння, відлітали дошки, щось греблося, повзло, шаруділо. Морок стояв нестерпний. Курява сіялась, мов густий попільний дощ. Відсунулася вбік балка, і з ями, важко дихаючи, чхаючи від пилюки, виповз чоловік. Він очманіло сів на купу сміття.

— Де ви?! — гукнув він.— О господи!..

Він раз у раз вигукував ці слова але йому відповідали тільки нелюдські зойки та тваринний стогін. Однак чоловік від жаху й болю кричав усе гучніше й гучніше, і голос його ставав дедалі пронизливішим і божевільнішим.

Та раптом він замовк. Серед мороку блимнув вогонь. Полум'я вихопилося з величезної купи уламків І зненацька метнулося вгору снопом червоних іскор. Чоловік — то був негр — закричав, потім його крик перейшов у моторошне хрипіння, бо — господи боже! — з полум'я постала людина! Вона дерлася крізь вогонь угору — обсипаний приском оцупок, страшний привид з жовтим обличчям китайця. Привид безмовно дерся все вище, вище, і вже здавалося, ніби він завис десь аж під склепінням. Та потім він ковзнув униз. Цієї миті в розладнаному мозку негра прокинувся спогад. Він упізнав той привид.

— Хоббі! — заволав він.— Хоббі!

Але Хоббі не чув, не відповідав. Він похитнувся, впав навколішки, струснув з одежі іскри й, хапаючи ротом повітря, захрипів. Якусь хвилю він оторопіло сидів на землі — темний клубок на тлі язиків полум'я. Здавалося, Хоббі ось-ось звалиться, але він тільки вперся руками в каміння й повільно, інстинктивно поповз уперед — на голос, що без угаву вигукував його ім'я. Зненацька Хоббі наштовхнувся на темну постать і спинився. Перед ним сидів негр із заюшеним кров'ю обличчям і кричав. На Хоббі дивилися то двоє білих очей, то одне — друге око в негра раз у раз запливало кров'ю, і він ледве його розплющував.

Вони сиділи якийсь час один перед одним і мовчки перезиралися.

— Гайда! — нарешті прошепотів безтямно Хоббі й машинально звівся на ноги.

Негр ухопився за нього.

— Хоббі! — нажахано закричав він.— Хоббі, що сталося?

Хоббі облизав пересохлі губи, напружуючи думку.

— Гайда! — знов ледь чутно прохрипів він, все ще не приходячи до тями.

Тримаючись за нього, негр спробував стати на ноги, але тільки скрикнув і впав на землю.

— Нога! — простогнав він.— Боже праведний, що з моєю ногою?!

Хоббі не міг нічого зрозуміти. Цілком інстинктивно він зробив те, що звичайно роблять, коли бачать, як упала людина: він спробував підвести негра. Але обидва повалилися на землю.

Хоббі так ударився підборіддям у балку, що в нього мало не луснула голова. Біль трохи привів його до тями. В очманілому стані Хоббі здалося, ніби його вдарили по щелепі, і він, напівпритомний, приготувався до відчайдушної оборони. Та потім... потім з ним сталося щось дивне. Він не побачив противника, його кулаки ввіткнулися в купу сміття. Хоббі ніби прокинувся. Раптом він усвідомив, що сидить у штольні і що сталося, мабуть, щось жахливе... Він затремтів, усі м'язи в нього на спині, які досі ніколи не давали про себе знати, почали конвульсивно здригатись, як у схарапудженого коня.

Хоббі все зрозумів.

«Катастрофа!..» — промайнула думка.

Він трохи звівся й побачив, що горить бурильна машина. Перед його здивованим зором постала гора страшно покорчених, голих і напівголих людей, які лежали на смітті, й ніхто з них не ворушився. Тепер Хоббі помітив їх повсюди — поруч, далі, ще далі. Вони лежали хто з роззявленим ротом, простягшись на весь зріст, хто з розтрощеною головою, затиснуті між стовпами, настромлені на балки, пошматовані. Вони лежали скрізь! У Хоббі став дибом чуб. Одні з них були присипані по шию, інші — скоцюрблені. А скільки валялося довкола кам'яних брил, балок, колод та побитих візків, скільки тулубів, голів, ніг і рук виглядало з-під уламків! Десятки, сотні! Хоббі зіщулився від жаху, його пронизав дрож, і він мусив за що-небудь ухопитися, щоб не впасти. Тепер він збагнув, звідки ті дивні звуки, що тут і там зринали у напівтемній штольні. Це нявчання, гарчання, завивання, чмихання й вереск — ці нечувані, дикі тваринні звуки... То були люди! Його шкіра, обличчя й руки задубіли, немов від холоду, ноги були паралізовані. Зовсім поруч сидів чоловік, і з куточка рота в нього струмком стікала кров. Чоловік уже не дихав, але все ще тримав підставлену долоню, і Хоббі чув, як дзюрчала й хлюпала кров. То був невеличкий японець. Хоббі його впізнав. Раптом рука в японця опустилася, голова похилилась, і він упав.

62

Доброго ранку, япончику! (Англ.)