Тунель

Мод кивнула головою.

— Ми були б з тобою щасливі, Френку?

Його збентеження зростало, до того ж він не міг зрушити з місця, не нахилившись до Мод.

— Хто знає, Мод? — усміхнувся Хоббі.

— Ти справді тоді любив мене, Френку, чи тільки вдавав? — прошепотіла Мод.

— Так, справді любив!

— Як ти гадаєш, Френку, чи був би ти зі мною щасливий?

— Думаю, що був би.

Мод кивнула головою, і її тоненькі брови мрійливо знялися вгору.

— Правда? — прошепотіла вона ще тихіше, сповнена щастя й болю.

Хоббі вже не знав, як далі бути. І чому це Мод спало на думку згадувати про те, що давно минуло? Він хотів сказати їй, що все це безглуздя, хотів перевести розмову на інше. Так, чорт забирай, Мод і досі йому подобалась, і колись він пережив тяжку трагедію...

— А тепер, Мод, ми стали добрими друзями, чи не так? — запитав він якомога безневиннішим, буденнішим голосом, на який тільки міг спромогтися цієї хвилини.

Мод ледве помітно кивнула головою. Вона все ще не зводила з нього погляду, і так вони сиділи хвилину, дві, дивлячись одне одному в очі.

І раптом це сталося! Хоббі ледь поворухнувся ( він не міг довше так сидіти) — гаразд, але як же все ж таки це сталося? — і їхні вуста ніби самі собою торкнулися одні одних.

Мод відсахнулася. З її грудей вихопився короткий, притлумлений зойк, вона підвелась, на мить застигла, а потім зникла в темряві. Рипнули двері.

Хоббі повільно вибрався з плетеного крісла і, спантеличено, задумливо всміхаючись, задивився в пітьму; на губах він ще відчував теплий цілунок м'яких вуст Мод. На нього налягла така втома, що він, здавалося, ось-ось упаде.

Та потім Хоббі опанував себе. Він знов почув, як шумить море, а вдалині гуркоче поїзд. Він машинально дістав годинника, перейшов через темні кімнати й спустився в сад.

«Це було востаннє! — подумав він.— Stop, my boy! [55] Тепер мене не скоро тут побачать!»

Хоббі взяв із вішалки капелюха, тремтячими руками припалив сигарету і, все ще схвильований, спантеличений, щасливий, вийшов з будинку.

«А все ж таки, хай йому біс, як воно так сталося?» — вже вкотре запитав він себе, уповільнюючи ходу.

Тим часом Мод сиділа скулившись у своїй темній кімнаті, поклавши руки на коліна, не підводячи зляканих очей від підлоги. «Ганьба... Яка ганьба!.. Ох, Маку, Маку!» — шепотіла вона. Потім заплакала — тихо й пригнічено. Тепер вона ніколи вже не посміє подивитися Макові в очі, ніколи-ніколи. Вона повинна йому про все розповісти, повинна розлучитися. Авжеж, це її обов'язок! А Едіт? Дочка може пишатися своєю матір'ю, так, пишатися!

Мод здригнулася. Внизу почулися кроки Хоббі. «Як легко він ступає,— подумала вона.— Яка легка в нього хода!» Серце в неї забилося часто-часто. Може, підхопитися, гукнути: «Хоббі, вернись!.» Обличчя в неї палало, вона заламувала руки. О господи, ні... Яка ганьба!.. Що це на неї найшло? Цілий день у голові вовтузилися якісь навіжені думки, а ввечері їй не сила було відвести від Хоббі очей, і все думала (так, тепер вона могла цілком відверто признатися собі!): «А що, якби він мене зараз поцілував?»

Лежачи в ліжку, Мод іще поплакала від горя й каяття. Потім заспокоїлась і взяла себе в руки. «Я розповім про все Макові, коли він прийде додому, і попрошу його простити мене, я заприсягну... «Не залишай мене більше саму, Маку!» — скажу я.— А втім, як гарно все ж таки це було... Господи, Хоббі на смерть злякався. Спати, спати, спати!»

Другого ранку Мод, купаючись разом з Едіт, відчувала на серці тільки легенький тягар, і цей тягар не минав навіть тоді, коли про вчорашній вечір вона зовсім не думала. Все знов буде добре, неодмінно! Їй здавалося, ніби вона ніколи ще не любила Мака так палко... Але він теж не повинен так забувати про неї! Тільки зрідка вона поринала в роздуми й невидющими очима дивилася перед себе, сповнена гарячих, плутаних, тривожних думок. А що, коли вона справді кохає Хоббі?..

Хоббі не з'являвся три дні. Вдень він як проклятий працював, увечері їхав до Нью-Йорка, грав у карти і пив віскі. Він позичив чотири тисячі доларів і програв їх до останнього цента.

Четвертого дня Мод послала йому листа з проханням неодмінно приїхати ввечері. Їй, мовляв, треба з ним поговорити.

Він приїхав. Мод, побачивши Хоббі, зашарілася, але зустріла його веселою усмішкою.

— Ми ніколи більше не зробимо такої дурниці, Хоббі! — сказала вона.— Ти чуєш? Ох, як я собі дорікала! Я не могла спати, Хоббі. Ні, це було востаннє! Адже винна я, не ти, я себе не обманюю. Спершу я думала, що повинна покаятись перед Маком, а тепер вирішила нічого йому не казати. Чи ти гадаєш, що треба сказати?

— Можеш, звісно, при нагоді сказати, Мод. Або я...

— Ні, тобі не треба, чуєш, Хоббі! Так, при нагоді... Ти маєш рацію. А тепер — будьмо знов, як досі, добрими друзями, Хоббі!

— All right! [56] — відповів Хоббі і взяв її руку, думаючи про те, як гарно вилискують у неї коси, і що їй дуже личить, коли вона отак зніяковіє і зашаріється, і яка вона добра та вірна, і що той поцілунок коштував йому чотири тисячі доларів. Never mind! [57]

— Прийшли хлопчики, щоб подавати м'яча. Хочеш пограти?

Так вони знову стали колишніми друзями, і тільки Мод не могла часом стриматися, щоб не нагадати Хоббі поглядом про їхню спільну таємницю.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Мов привид з канчуком, стояв Мак Аллан над планетою, змушуючи людей працювати, працювати, працювати.

Весь світ напружено стежив за шаленою роботою під морським дном. Газети завели постійну рубрику, куди, як на повідомлення з фронту, насамперед звертали погляди всі читачі.

Але в перші тижні сьомого року спорудження тунелю Аллан зазнав тяжкого удару долі. У жовтні в американських штольнях сталася велика катастрофа, що поставила під загрозу всю справу.

Незначні неполадки та окремі нещасні випадки траплялися щодня. Тунельники гинули під кам'яними завалами, попадали під поїзди, їх розривало під час вибухів. Смерть почувала себе в тунелі як дома й вихоплювала собі жертви з-поміж робітників без особливих церемоній. В усі штольні не раз проривалися величезні потоки води,— насоси ледве встигали її відкачувати,— і тисячам людей загрожувала небезпека затоплення. Ці сміливці працювали іноді по груди у воді. А часом ті потоки були гарячі, як окріп, і парували, мов гейзери. Правда, появу такої великої маси води здебільшого можна було передбачити й заздалегідь ужити заходів. За допомогою спеціальних апаратів, схожих на передавачі бездротового телеграфу, методом, уперше запропонованим доктором Леві з Геттінгена, в породу посилали електромагнітні хвилі, які наштовхнувшись на потужні маси води, (або покладів руди) відбивалися назад і накладались на послані хвилі. Не раз каміння засипало бурильні машини, і в таких випадках теж не обходилося без людських жертв. Бо кому не щастило врятуватися в останню мить, того роздавлювали уламки. Отруєння окисом вуглецю, малокрів'я були буденним явищем. Тунель породив навіть нову хворобу, схожу на ту, що буває в робітників, які працюють у кесонах. Люди її так і назвали — the bends [58]. Аллан побудував на березі моря спеціальний санаторій для тих, хто постраждав від цієї дивної хвороби.

Та загалом за шість років тунель поглинув не більше жертв, ніж будь-яке інше велике технічне підприємство. Всього загинуло тисяча сімсот тринадцять чоловік — число відносно невелике.

Проте десяте жовтня сьомого року будівництва стало для Аллана чорним днем...

Аллан мав звичку щороку в жовтні провадити на американській ділянці генеральну перевірку, що тривала багато днів. Інженери й службовці називали цю перевірку «страшним судом». Четвертого жовтня Аллан оглядав місто. Заходив до робітничих будинків, на бойні, в лазні й лікарні. Побував у будинку для тих, хто одужував після хвороби (ним керувала Мод). Мод цілий день дуже хвилювалась і густо зашарілася, коли Мак похвалив її за роботу. В наступні дні він відвідував адміністративні приміщення, товарні станції та машинні зали, де в безкінечних рядах двигтіли й потріскували динамо-машини, працювали надшвидкісні і строєні насоси, шахтні вентилятори, компресори.

55

Годі, хлопчику! (Англ.)

56

Гаразд! (Англ.)

57

Не біда (Англ.)

58

Кесонна хвороба (англ.).