Лис Микита

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Лис собі в вечірню пору З діточками коло двору Розмовляючи гуляв, Аж тут голос у діброві Обізвався: «А, здорові! Ось до вас я причвалав!» «Ах, Бабай! Чи ти се, стрику? Ну, мабуть, якусь велику Новину несеш до нас! Ти втомився? Ти сумуєш, Ну, до хати! Заночуєш, То й балакать буде час». Всі гарненько привітались, Про здоров'я розпитались, Випив вишнячку Бабай. Сів на приспі, віддихає,- Лис про царський двір питає: «Ну, балакай, не зітхай!» «Гей, синашу, схаменися,- Так сказав Бабай до Лиса,- Що за збитки робиш ти? За що ти з післанців кпишся? Чи направду ти боїшся На той царський суд іти? Я ж гадаю, синку милий, Що ти зможеш в одній хвили Ворогам заткати рот. Адже всі їх глупі мізки Проти твого стоють тріски! Отакий то весь народ!» «Правду кажеш, любий стрику,- Рік Микита,- і велику Ти охоту в мні підвів. Що ж, піду! Най всі побачуть! Хто сміється, ті заплачуть. Цар на ласку змінить гнів! Хоч там цар на мене лютий, Та він знає, що в мінути Небезпечні, в чорний день Всі торочать не до ладу, Але дати мудру раду Вміє тільки Лис оден». І ввійшли оба в світлицю, Привітав Бабай Лисицю, Всі засіли край стола. Лисенята Міцько й Міна Повлазили на коліна - Живо гутірка пішла. «Дуже лютий цар, Бабаю? - Рік Микита.- Знаю, знаю, Жаль йому медвежих мук! Та в нас був старий рахунок,- Довго ждав я на трафунок, Щоб дістать його до рук. Тому літ ще небагато, Як Бурмила Лев, наш тато, Губернатором зробив На підгірські наші бори, Щоб звірячі справи й спори Всі по правді він судив. Оттоді-то Вовк Неситий Напосівсь мене здушити, А з Бурмилом змову мав; І на суд губерніальний За мій помисл геніальний Перший раз мене позвав. Що за помисл? Слухай, друже! З Вовком раз, голодні дуже, На поживу вийшли ми. День. У церкві дзвін десь дзвонить,- Та нас голод з лісу гонить Серед лютої зими. До села йдем осторожно, Нюхаємо, де би можно Чим масненьким поснідать,- Аж тут сала, м'яса запах Не лиш в носі, а аж в лапах Закрутив нам - хоч тут сядь! Тії пахощі нас гарні До попівської спіжарні, Мов по нитці, довели. Стали ми довкола нюхать, Чи безпечно всюди - слухать, Аж віконце ми знайшли. Страх тісне було віконце. «Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! - Каже Вовк,- Ти перший лізь! Глянь, чи де нема заліза! За тобою й я полізу - (Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!» Я проліз досить вигідно, Роздивився. «Лізь свобідно!» - Так до Вовка я сказав. Він голодний був, тоненький, Ну, та в отвір той вузенький Ледве тулуб свій пропхав. А в спіжарні - боже кріпкий! Світ затьмився нам до дрібки, Стільки там добра для нас: М'яса, сала, вуженини, Штири пілті солонини І довжезний ряд ковбас. Став я думать, міркувати, Як тут господарювати,- Та мій Вовк мов оцапів: Перший полоть хап зубами! Рве, куса, гризе без тями - Став, і їв, і, знай, сопів. «Ну,- гадаю,- їж, небоже! Та для мене се негоже». Я беруся до ковбас. З жердки легко їх здіймаю, Крізь віконце викидаю, Поки всіх отак не стряс. А за ними й сам в віконце Вискочив та й ну чимскорше Всі на шию надівать. Навантажив, як коралі, Та й до лісу далі, далі, Скарб у яму щоб сховать. Скарб у яму заховавши, Спокійненько поснідавши, До спіжарні знов біжу. Прибігаю: Вовк ще голить! Не доївши, кинув полоть, З смальцем розпочав діжу. «Вовче,- шепчу,- час до гаю! З церкви люди вже вертають,- Щоб нас тут хто не застав!» Вовк, почувши се, зжахнувся, В дірку прожогом метнувся, Та вже ледве шию впхав! Бачиш - повний був, мов бочка! Став у дірці, тілько очка Витріщив, немов баньки. Страх відняв у нього мову… Я ж кричу: «Чого став знову? Ну, якої бідоньки?» Вовк не тямить вже, що діє! Пхаєсь в дірку, аж потіє, Та дармий його весь труд. Далі з лютої розпуки Заламав передні руки: «Лисе,- каже,- згину тут!» «Вовче,- кажу,- чи здурів ти, Чи від смальцю оп'янів ти? Вилізай, пора нам в гай!» - «Ой, не можу, мій Лисуню! Бачиш, пуза не просуну! Ой Микито, помагай!» Ну, скажи ти сам, Бабаю: Що я тут чинити маю, Як драбузі помогти? Лишу Вовка - може згинуть. Ліпше, думаю, не кинуть, Але до попа піти. Попросить по добрій воли, Щоб дав пилки і позволив Більшу вирізать діру. Здумавши сю річ штудерну, Мовлю Вовку: «Жди, я верну!» І в попівство просто дру. Піп був власне у покою: В пообідньому настрою Люльку, ходячи, курив. У вікно я заглядаю, Лапою шкряб-шкряб, благаю, Щоб вікно він створив. Піп поглянув, підбігає… «Лис у вікна заглядає! Гей, ловіть його! Біжіть!» Я й незчувся, а за мною Слуги, служниці юрбою,- От я духом через пліт. Крик за мною, як в гамарні… А я просто до спіжарні Та й сховався під поміст. Тут погоня надлітає: «Де він? Де той Лис? - питає.- Показав нам тільки хвіст!» Втім зирнули, а з віконця Вовк Неситий проти сонця Визирає! «А, ти тут? Ой, нещасная головка! Таж се Вовк! А бийте ж Вовка! Тут йому зробіть капут!» Вовк їх там не дожидався, А в спіжарню заховався, При саміських дверях став. От вони як створили, То Неситий скік в тій хвили - З сеї шпарки скористав. Та дістав там з дивовижі Скілька буків через крижі, Так що ледве в ліс доліз, І про справу сю немилу Заразісінько Бурмилу Він на мене скаргу вніс. Хоч сам винен за лакомство, А на мене віроломство, Злобу й зраду наклепав. Ну, а, думаєш, Медвідь Розібрав усе як слід, По закону поступав? Де тобі? Суддя той ласий, Як дізнався про ковбаси, Що я з трудом розстарав, Як ревне на мене туго: «Зараз все віддай, злодюго! Будеш ти ковбаси крав?» «Ти й віддав?» - Бабай питає. «Що ж було робить, Бабає? Адже ж хтів відтяти хвіст! Та щоб всі віддать - а дзуськи! Штири дав йому тонюські, А собі лишив ще шість. От Медвідь так судить справу: «За побої, за неславу, Вовче, маєш ковбасу! Решту я з'їм. Ти ж, Микито, Рад будь, що тебе не бито! Марш, бо кості рознесу!» Так-то нас судив Бурмило! Гірко се мене вшпилило! Я присяг на царський хвіст: «Як його дістану в руки, То за всі ті подлі штуки Він тяженько відповість». Надоспіла і вечеря; З пір'ям пряжена тетеря - Всім досить її було. Як гарненько поживились, Де про що розговорились Та й пішли собі в стебло. А як рано повставали, То гарненько поснідали: Їли сало з часником, Потім гусячу потравку, Закусили ж сю приправку Ще копченим судаком. Отоді Микита вбрався До дороги й так прощався З господинею й дітьми: «Люба жінко, будь здорова! Час іти мені до Львова, Тож ключі усі прийми! Наглядай як слід в коморі, Бо ті миші красти скорі,- А про мене не журись! Хоч тепер на нас цар лютий, Але легко може бути, Що всміхнеться ще колись. А ви, дітки, не пустуйте, Поза домом не гарцюйте, Мамі збитків не творіть! Глянь-но, стрику, що за звірик Отой Міцько! Хто повірить, Що йому ще тільки рік!» І дітей поцілувавши, Жінці в вухо пошептавши, Що там ще сказати мав, Лис Микита, мов у гості, В Львів, назустріч царській злости Враз з Бабаєм почвалав.