Лис Микита

І.Я.Франко

ЛИС

МИКИТА

ПІСНЯ ПЕРША

Надійшла весна прекрасна, Многоцвітна, тепла, ясна, Мов дівчина у вінку; Ожили луги, діброви, Повно гамору, розмови І пісень в чагарнику. Лев, що цар є над звірами, Пише листи з печатками, Розсилає на весь світ: «Час настав великих зборів! Най зійдесь до царських дворів Швидко весь звірячий рід». Ось ідуть вони юрбами, Мов на відпуст з корогвами - Все, що виє, гавка, квака; Лиш один мов і не чує, В своїм замку, знай, ночує - Лис Микита, гайдамака. Ой, недаром він ховаєсь! Знать, сумління обзиваєсь: «Кривдив ти звірячий люд!» Тим часом в своїй столиці Цар засів поруч цариці, Щоб творити звірам суд. Перший вийшов Вовк Неситий. «Царю,- каже,- від Микити Вже мені хоч пропадать! Діток моїх б'є, кусає, А Вовчицю обмовляє Так, що й сором повідать! А й мене - хіба ж то чесно? - Як він хитро і облесно Мало в гріб раз не ввігнав! Се було ще того разу, Як я з царського указу Мировим суддею став. От до мене вбіг Микита: «Вовче, справа знаменита! Штири барани ось тут. Їм лишилася по батьку Гарна частка поля в спадку, І на твій здаються суд. Бачиш, почали свариться, Ані руш їм поділиться - Геометри в них нема. Я веду їх в сюю нетру: Будь їм ти за геометру,- Праця буде недарма». Втішивсь я - нема що крити. Бачте, баранів мирити Дуже я люблю над все: Як зроблю їм справу в поли, То вам жаден з них ніколи Вже рекурсу не внесе. От я швидко збираюся, З баранами вітаюся - Хлопці повні, як стручки! «Ну-бо, хлопці, поспішімо, На той спорний грунт ходімо! Маєте пальки, дрючки?» «Все є,- кажуть,- все готове!» Вийшли в поле Баранове, Стали мірять - ні, не йде! Тут замного, там замало, Вшир не хочуть, вздовж не стало, Бо тут ліпше, там худе. Далі каже Лис Микита: «Тут одна лиш стежка бита Вас до правди заведе. Вовче, стань на середині, A з них кождий в сій хвилині На ріг ниви най іде. Станьте й стійте там спокійно, Кождий уважай подвійно! Як я крикну: раз, два, три! - То з вас кождий без уговку Якнайшвидше к пану Вовку Що є сили просто дри! Хто найшвидше дочвалає, Вовка з місця геть зіпхає, Матиме найбільшу часть. Зрозуміли?» - «Зрозуміли!» - «Ну, ставайте ж, і до ціли Най вам бог добігти дасть!» Всередині став я радий, Не доміркувався зради, А Микита на межи Аж у собі радість тисне - Як не гаркне, як не свисне: «Раз-два-три! А враз біжи!» Ледве крикнув Лис Микита - Гей, як рушили з копита Барани у той сам час! А як збилися докупи, То, вам наче штири ступи, В мене гопнули нараз. Штири барани відразу Мої кості на логазу, Бачилося, потовкли; Я лиш зіпнув, закрутився Та й на землю покотився, Очі кров'ю заплили. Та прокляті бараниська Не вважають, що смерть близька, Що зомлілий я лежу: Сей рогами звідси пхає, Той в противний бік штовхає, Щоб посунути межу. Довго ще так правувались, Щохвилини розбігались Та й рогами в мене бух! А Микита, той собака, Реготавсь, аж лазив рака, Що так з мене перли дух. І були б за нюх табаки Там на вічну ганьбу таки Вовка вбили барани, Та, дав бог, моя Вовчиця Там надбігла подивиться,- Аж тоді втекли вони». Хоч як жалібно сю повість, Мов сумную дужу новість, Вовк цареві голосив, То цариця хихоталась, Та й цар, щоб не знявся галас, Ледве в собі сміх душив. Гектор, Цуцик, неборака, Став на лапки та й балака: «Царю, страже наших прав! Ковбаси я мав шматочок Та й сховав її в куточок,- Лис і тую в мене вкрав!» Кіт Мурлика скочив жваво: «Бач, яке собаче право! Ковбаса була моя! Що Лис злодій, я не спорю, Але ковбасу в ту пору В ковалихи викрав я!» «Чиста правда, що й казати,- Рись почав так промовляти,-- Лис Микита злодій є. Він сумління, честь і віру За дриглі, горівки міру Без вагання продає. Таж то нехрист, таж то Юда! Патріот - у нього злуда! Хто ж добра б від нього ждав? Знаю я його натуру! Він царя б жидам на шкуру За свинини фунт продав. Заяць ось - душа спасенна, Як жиє, ні в ніч, ні денно Зла нікому не хотів. Ну, пішов він до Микити, Той, бач, мав його навчити Тропарів і кондаків. Ой, гірка була наука! Лис відразу взявсь до бука,- А прийшли на п'ятий глас, Він струснув Зайця, мов грушу; Був би витряс з нього й душу, Якби я його не спас». Аж ось виступив до трону, Щоб взять Лиса в оборону, Стрий його, Борсук Бабай. «Добре то старі казали: Жди від ворога похвали! Що тут наплели, гай, гай! І не сором вам, Неситий, Власну ганьбу розносити, Відгрівати давню пліснь? А ви краще б нагадали, Як ви з Лисом вандрували,- То правдива, свіжа піснь. Вірним другом був Микита, Але ваша злість несита Злом платить найліпшу річ. Раз ото степами йшли ви, Голод мучив вас страшливий, Хоч коліна власні їж! Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!» Їде шляхом хлоп до міста З рибою на торг, мабуть. «Гей,- Лис каже,- мисль щаслива! Брате, буде нам пожива, Лиш гляди та мудрий будь!» Скочив Лис з одного маху, Бач, і впав посеред шляху, Мов здохлий, простяг лапки. І лежить отак простертий - Він же ж міг пожити смерти Від мужицької руки! Хлоп над'їхав - що за диво! З воза зліз, за камінь живо, Щоб його добити там. Далі бачить - він не диха! «От мій зиск,- промовив стиха,- На клапаню буде блам». Взяв Микиту за хвостину Та й на віз між рибу кинув, Сів і їде в божий час. А Микита, той проноза, Ну ж метати риби з воза, В кадці лиш лишився квас. Риб не стало, Лис мій в ноги! Здибав Вовка край дороги,- Той остатню Щуку мне. «Ну-бо, брате Миколайку, Ти лишив для мене пайку? Погодуй тепер мене!» «О,- говорить Вовк Неситий,- Осьде пай твій знаменитий! На, смакуй, та не вдавись!» І - зміркуй безодню злості! - Дав йому лиш самі ості З риб, що вкрав так сміло Лис! А для Зайця річ нелюба, Що надрав учитель чуба? Ніби нас не драли всіх? Хто ж то бачив, щоб наука Йшла до голови без бука? Се розмазувать - лиш сміх. А той Цуцик, Гектор куций, Сам спіймавсь на своїй штуці! Кіт Мурлика нам сказав: «Ковбасу ту знакомиту, За що скаржить він Микиту, Сам він у Мурлики вкрав. Мій братанок - муж побожний. Всякий проступок безбожний Є для нього наче хрін. Ось вже цілий рік минає, Як твердий все піст тримає, Не бере в рот м'яса він. Я вже сам не раз журився, Що так голодом зморився…» - Тут урвав нараз Бабай,- Бач, кумпанія чимала Бог зна звідки причвалала З криком, шумом в царський гай. Старий Півень перед веде, За ним по два у ряд іде, Носять мари на плечах: А на марах Курка лежить, За марами весь рід біжить - Плач і лемент, ох і ах! Півень перед троном царським Крикнув тенором лицарським: «Милосердя, царю мій! Вся надія наша вбита! А убійця - Лис Микита! Най нас суд розсудить твій. Ми в монастирі святому Проживали й зла нікому Не чинили. Та не раз Бачив я, що попід брами Лис мишкує,- все за нами Своїм хижим оком пас. Я сі штуки добре знаю, Своїм дітям повідаю: «Стережіться, крий вас біг! В ліс мені не вибігати, Бо там ворог наш зубатий, Він життя вас збавить всіх.» Аж тут раз стук-стук до брами: В волосянці перед нами Став Микита, як монах, Повітав нас благодаттю І з цісарською печаттю Лист отвертий мав в руках. «Ось вам,- каже,- лист безпеки! Каже цар, щоб відтеперки Між звірами був спокій, Щоб братався Вовк з Вівцями І щоб я навіки з вами Був як друг, як брат, як свій! Бач, пустинником я стався І від м'яса відцурався, Їм лиш зілля й дикий мід. Мир вам, діти! Жийте з богом!» І, вклонившись за порогом, Він пішов собі у світ. «Ну,- тут дітям я говорю,- Воля, діти! Можна з двору Нам по стернях погулять!» Радість, втіха, спів між нами! Всі ми рушили до брами,- Та не всім прийшлось вертать. Лиш ми вийшли,- гульк, з укриття Як не скочить Лис Микита Та й хахап мою дочку! Я як крикну: «Кукареко!» Але він вже був далеко, Вже сховався у ліску. Я кричу, мов в дзвони дзвоню… Вірні пси за ним в погоню Кинулись - та, боже мій! - Принесли лиш труп бездушний!.. Так той злодій непослушний Зневажає наказ твій!» Цар сказав: «А що, Бабає? Дуже острий піст тримає Твій братанок! Бачиш сам, Як то він спасає душу! Ні, кінець зробити мушу Всім подібним хапунам!» І Медведя зве, Бурмила: «Як тобі в нас ласка мила, Друже, меч свій прив'яжи, Йдти до Лиса,- най, мосьпане, Зараз тут на суд мій стане,- Строго-строго накажи! А вважай на ту падлюку, Щоб не вдрав яку він штуку, Бо то, брате, хитрий звір!» - «Що, мене б він смів дурити?» Закричав Медвідь сердитий Та й потяг в Микитин двір.