Лис Микита

ПІСНЯ ТРЕТЯ

Кіт Мурлика до дороги Добре взяв за пояс ноги, В торбу впхав печену миш І лісочком, холодками, Так на підвечерок самий Він прибув до Лисович. Стукнув в браму, дожидає… Лис в кватирку виглядає. Кіт Мурлика шапку зняв, Поклонивсь йому низенько, Привітав його борзенько Та й такі слова сказав: «Не прогнівайся, нанашку! Не приніс я жадну фрашку, Але царський вам наказ: Другий раз се цар, наш владця, Через свойого післанця На свій суд ось кличе вас. Що тут довго говорити! Дуже цар на вас сердитий, Тож я раджу вам: ходіть! Цар поклявся на корону: Як не ставитесь до трону, То пропащий весь ваш рід». «Мурцю! - скрикнув Лис Микита. От не ждали! От візита! Боже милий, як я рад! Ну, ходи в мої обійми! А про те казать не смій ми, Щоб як стій іти назад! Таж Лисиця, твоя тітка, Так тебе видає зрідка, Що не пустить нас під ніч. А маленькі Лисенята, Чи ж вони пустили б брата? Ні, то неможлива річ! Повечеряєм гарненько, Проспимося, а раненько Холодком - та й в божу путь! Я про царський суд не стою. А що рад піду з тобою, Ти про сеє певний будь! Он з Медведем інше діло! Ти розваж: прийшов Бурмило, Мов розбійник, у мій двір. Та й до мене з криком, фуком, З величезним в лапах буком - Я ж малий, слабенький звір!» «Ой, нанашку,- рік Мурлика,- Ласка ваша завелика… Але ліпше ми не ждім! Ніч чудова, місяць світить… Попрощайте жінку й діти, Та й у путь як стій ходім!» «Мурцю,- каже Лис,- май розум! Ніч не тітка, ми не возом Будем їхать, ні літать. Всяка погань лісом лазить, Ну ж но хто на нас наважить! Ні боротись, ні втікать!» Ті слова Кота Мурлику Кинули у дрож велику. «Ваша правда,- він сказав,- Мушу на ніч вже лишиться… Та скажіть, щоб поживиться, Де б я тутка що дістав?» «Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний! Чоловік я богомільний, Піст твердий держу день в день. Та тобі вже я придбаю Найсмачніше, що лиш маю: Крижку меду з'їж лишень!» «Меду? Тьфу! - відрік Мурлика.-- Най Бурмило мід той лика! Ним мене ти не вкормиш! Та у вашому фільварку Чей же є де в закамарку Хоч одна порядна миш?» Лис Микита рік до Мурка: «Ти жартуєш! Навіть турка Я б мишми не трактував! Що ти видумав, небоже! Миші їсти!.. Милий боже! Про таке я й не чував! Та як мишей ти бажаєш, Мурку любий,- тут їх маєш, Що хоть ними гать гати! Тут у війтовім будинку Мишей тьменна тьма, мій синку, І близенько нам іти!» «Ах, нанашку мій наймильший, Поведіть мене на миші! Я на миші дуже звик!» - «Добре! Так ходи ж за нами!» І полізли бур'янами, Аж де війтів був курник. Там в стіні діра пробита, Нею часто Лис Микита Ніччю в курятник гостив; Вчора ще пустив він крові Війтовому Когутові, Аж Когут і дух спустив. Війт, зо злості зчервонівши, З Когута лиш пір'я вздрівши, Крикнув: «Ні, вже не стерплю! Мушу злодія зловити!» Край вікна дав присилити Мотузяную петлю. Лис Микита се пронюхав Та й говорить: «Мурку, слухай, Як там мишки цвіркотять, Мов горобчики невинні! А ось тут і дірка в глині - Тільки влізти та й хапать!» «А безпечно ж тут, нанашко? Нині за біду не тяжко, А війти - то хитрий люд!» - «Га,- говорить Лис зрадливий,- Хто занадто боязливий, Най такий покине труд! Всередині там не був я І про хитрощі не чув я, Та коли боїшся ти, То ходім раніш додому, Повечеряєм по-свому: Редьку й медові соти». Кіт Мурлика застидався. «Що, гадаєш, я злякався? - До Микити він озвавсь.- Страх не є котяче діло!» І у дірку скочив сміло, І шасть-прасть! в сильце спіймавсь. Ой, повис він у воздухах, Затріпавсь, та по тих рухах Шнур ще дужче горло стис. Кинувсь - вдаривсь до одвірка! А згори, де клята дірка, Заглядає зрадник Лис. «Ну, що, Мурцю мій наймильший,- Каже він,- смакують миші? Правда, що за пишний смак! Хочеш солі? Я покличу, Або в війта сам позичу,- Чи волиш все їсти й так?.. Ого-го, вже й ти співаєш! Але славний голос маєш! Тенор! Ах, люблю на смерть! Жалібно, аж ллється в душу!.. Ох, бігме, я плакать мушу… Ну, спасибіг за концерт!» Раптом двері заскрипіли, Війт роздягнений, спотілий З палицею сам впада; А за ним сини і слуги, Сей з ременем, з буком другий - Ось де Муркові біда! «Бийте злодія! - війт крикнув.- Вчора Когута нам смикнув! Бийте, поки спустить дух!» І луп-цуп! летять удари… Мій Мурлика з уст ні пари, Мов осліп уже й оглух. «Бийте!» - війт кричить і кропить. Втім Мурлика скік! Як вхопить Пана війта за сам ніс! Хруп та й хруп, мов миш велику, Кігтями роздер всю пику, Мовби гречку грабав біс. «Ґвалт! Рятуйте!» - крикнув з болю Війт і впав, як сніп, додолу. Всі до нього.- «Гей, світіть! Гей, води? Гей, губки, вати!» Кинулися кров спиняти,- Вже й не в голові їм Кіт. А в Кота тверда натура: Лиш відсапав та й до шнура, Взявся гризти і кусать. Далі шарпнувся щосили, Шнур урвався, і в тій хвили Кіт свобідно міг гасать. Ну, він мишей відцурався, В курнику й не обзирався, А, задравши хвіст, як міг Драпнув в дірку та до ліса, А лісами, мов від біса, Просто в царський двір прибіг. Як уздрів його Лев-батько, Збитого, мов кисле ябко, З злості аж позеленів. «Що? - кричав звірів правитель.- Чи знов сміє той урвитель Насміхатись з моїх слів? Ні, вже того забагато! Будь я пес і пес мій тато, Коли се йому прощу! Військо шлю на гайдамаку! Скоро зловлю,- на гілляку І гніздо все розтрощу!» Грізно цар ревів і тупав, Був би Лиса з кістьми схрупав, Якби мав його в руках. Аж як гнів пройшов безмірний, Виступив Бабай покірний І сказав при двораках: «Царю, явна річ, не скрита: Вольний є козак Микита, Право ж каже тричі звать Винного на суд твій, пане. Аж як третій раз не стане, Суд заочний видавать. Що в тім правди чи неправди, Що про нього клеплють завжди, В те не входжу,- та для всіх Рівне право! Тож пошли ти І мене ще до Микити, Чей, прийде до твоїх ніг». Цар махнув лиш головою, Дав знак згоди булавою, Та ні слова не сказав; А Бабай як стій зібрався, У дорозі поспішався, В Лисовичах на ніч став.