Страница 7 из 25
XIX Сонце встало, засіяло, Єва пробудилась, Пішла, стала під-рікою, Як годиться, вмилась. Вмилась, перейшла місточок, Вийшла на дорогу І ходила меж садами, І молилась богу. І поглянула наліво, Де вогонь палився: Цілий сад там в золотії Яблучка облився. Стала думати-гадати, Як би їх достати,- Коли слухає: до неї Хтось почав казати: «Не журися, молодице! Хто устане зрання, Тому з саду можна дати Яблук на снідання!» І до неї пара яблук Золотих скотилась.- Єва взяла, скуштувала - Ніби похмелилась. Тут і муж десь показався, З нею поділився. Розжували і ковтають, Аж бог появився. Ніщо діяти! ковтати! Єві теє вдалось. А Адаму в самім горлі Яблуко осталось. І про теє, що осталось, Люде добре знають, Бо всі мають знак на горлі, Лиш жінки не мають. XX Согрішив Адам невинний, Єва согрішила, Но всему змія виною: Змія підкусила. І вона ще була в раю, Як господь з'явився, І на нюю, на лукаву, Перший гнів ізлився. Кругом саду із канави Полум'я піднялось, Підійнялось і, як море, По саду розлялось. І зайнявся сад нещасний, І не угасає, І вогонь, той мир хрещений Пеклом називає ... Там навік змія палиться І палитись буде, І із нею всі чортяки І грішнії люде. Незабаром відімкнулась І північна брама, І промовив бог до Єви - Єви і Адама: «А ви, люде, не хотіли В раю шануватись: Тепер мусите сльозами Хліба дороблятись». І дає господь насіння, Заступ, дві лопати, І зачав Адама й Єву З раю виганяти. Вийшли з раю бідні люде І сльозами вмились: Вони чули, як за ними Брами зачинились. XXI Виміняв за шило швайку! Нічого діяти,- Давай заступ і лопату, Треба працювати! І працює, і горює Адам серед поля, Та не просить, щоби в поміч Стала божа воля. А диявол тому й радий: Що Адам скопає- То він за ніч вверх травою Поперевертає. І працює, і горює, А все зиску мало. Далі видить: кепське діло! Силоньки не стало. Болять крижі, болять руки, Голова не може,- I сказав він, іздихнувши: «Поможи мні, боже!» І поміг господь небесний Поле іскопати. І узяв Адам насіння, І став засівати. І засіяв, і волочить, Із-під шкури пнеться. А чорт ззаду на бороні Сидить та сміється. Аж тихенько з обротею Ангел появився: Схватив чорта - і в минуті З него кінь зробився. І запріг Адам коняку, І став волочити, І за роміч за велику Господа хвалити. XXII От уже Адам із Євой Кілька літ прожили, Позабули свої жалі, Землю полюбили. А тим часом дав бог діти, Сини хліб збирали, Дочки вдома коло мами Шили, вишивали, Тілько жити, поживати Та богу молитись. Аж тут раптом на Адама Тра біді звалитись! Була осінь, і зачали Дощики спадати, І поїхали два сина Сіно забирати. І зачали меж собою Очередуватись; Кому сіно подавати, А кому остатись. І сварилися, і бились, Далі вила взяли І в півночі помеж очі Вилами совали. І брат брата взяв на вила... Ллється кров рікою! І господь підняв їх внебо Правою рукою. І місяцем стали браття, І пішли по небу, І ще досі в небі світять Людям на потребу. І тепер на місяць гляньте: (Дивна божа сила!) На нім видно як два брати Взялися за вила.