Страница 17 из 25
«Га, не міряв же я неба,- Став він промовляти,- Ану, стану ланцюгами Море грунтувати!» Ізробив він шкляну хату, Ланцюги чіпляє І із нею кораблями В море виїжджає. І на самій середині Увійшов до хати, І казав себе помалу В море опускати. І от в море щораз глибше Соломон спускався, І що море в собі має- Все то роздивлявся. Опускався ... ба вже й мало Ланцюга бог має, Аж тут рак до него лізе І його вітає:- «Здоров, царю Соломоне! З моря підіймайся: Дно побачити морськеє Ти не сподівайся. Двадцять літ жию я в морі І донизу йду я, Но дна моря не дістати, Поки не умру я. Може, ти і дна достанеш, Як ланцюг урветься, Но вже світу повидати Більше не прийдеться!.» І не зміряв він і моря, Як не зміряв неба, І пізнав він, що тих річів Міряти не треба. XXII Но не так-то швидко, люде, Теє все робилось, Як писалось на папері, Як нам говорилось. Соломон прийшов до себе Да і нагадався, Що йому на світі жити Тілько рік остався. А тут він іще давненько Мав то на предміті, Що безсмертна гора їдна Єсть на білім світі. Що до неї лиш достатись - Вічне можна жити. Давай туди доставатись - Нічого робити! Узяв хліба, узяв солі, Помолився богу. Вийшов тихо із палацу І пішов в дорогу. І іде він, а бог з неба Тілько поглядає: «Соломоне. Соломоне! - Стиха промовляє,- Хоть крутися, не вертися, Нічого діяти: Видно діло, годі жити, Треба умирати. Хоть крутися, не вертися, Смерть перед тобою, Ти якраз зійдешся з нею Під горою тою». XXIІІ Де стоїть гора безсмертна - Колись люде знали, Лиш тепер - нещастя наше - Всі позабували. На горі тій жили люде І не умирали. Били камінь під горою, Хмари будували. І явився до них господь, Каже все лишити і, як тілько можна скоро, Домовину збити. Каже збити домовину Да і гріб копати: «Скоро син сюда Давидів Прийде умирати!» І пішли всі, дошки пилять, Тешуть і рубають, Незабавом під скалою Й яму начинають. Аж приходить син Давидів, Сумно поглядає: «Що то, люде, з того буде?» - Він людей питає. «Єсть на світі цар премудрий,- Став їден казати. - Він зоветься Соломоном І іде вмирати. І ми робим домовину, Да і гріб копаєм, А який він, коли прийде,- Ми й самі не знаєм!» XXІV От тобі й гора безсмертна! Думав вічне жити, Аж приходиться на нії Голову зложити. Що Ж робити? ЯК зложити, Не буду втікати! Мудрий вміє в світі жити, Вміє і вмирати. «А чи маєте ви міру?» - Соломон питає. «А бог її святий має»,- Хтось відповідає. «Соломон із мене ростом,- Беріть з мене міру!» І узяли з него міру На чистую віру. Зняли міру і по нїї Домовину збили, А по тії домовині Й яму припустили. Припустили і скінчили, «Почекайте, люде! Ану, ваша домовина Чи до міри буде?» «Ану, справдії - кажуть люде,- Ляж у домовину. Чи якраз вона пристане Давидову сину?» І пристала домовина, Ніби вона сама. «Ану, в яму опустіте: Чи пристане яма?» Опустили його в яму: «Ну, спасибі, люде, Засипайте Соломона, Другого не буде!»
(5-7 листопада 1856 р.)
5. БОГ НА ЗЕМЛІ
І