Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ Увіходять у кімна­ту, В хрис­ти­янську ха­ту. Там при­га­ше­но ок­ра­су, Мов той жар, ба­га­ту. Ніби в Київських пе­че­рах, Темнувато в хаті. Против лам­пи в зла­то-сріблах Образ пре­ба­га­тий. То бу­ла Пре­чис­та Діва; На ру­ках ди­ти­на: До кон­ця в ви­со­ких співах Люба нам кар­ти­на, - До кон­ця ж бо ми впо­ваєм На лю­бов свя­тую, Що чу­дов­ним ро­бить раєм Нашу жизнь зем­ную. Поза нею з бож­ни­ка­ми Всі бо­ги й бо­гині, Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми, Ледве-ледве мріли. Темнота пе­чер­на ро­зум Хмарою вкри­ва­ла І про щось не­довідо­ме Серцю про­мов­ля­ла. Аромат квіток трав­ча­тих З мир­рою зли­вав­ся, І ку­то­чок сей в па­ла­тах Церквою зда­вав­ся. І, мов їм обом не­бесні Святощі за­ся­ли, Доня й не­ня безс­ло­весні На коліна впа­ли. Образ чис­то­ти зем­ної Мовчки їм го­во­рить, Що він справді чу­дот­ворні Речі в серці тво­рить. «О Пре­чис­та Діво - Не­не! - Прорекла Ма­ру­ся, - Се зро­би­ла Ти, що в ме­не У гос­тях ма­ту­ся. Принеси ж іще од­но­го Гостя до­ро­го­го, Панотця мо­го бла­го­го, Чесного, свя­то­го! І ко­ли Лев­ку су­ди­ла Всемогуща во­ля, Щоб спо­чи­ла див­на си­ла В гли­бо­кос­тях мо­ря. І йо­го ко­за­ку­ваннє, Дивне всім ли­царст­во, Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм Темряве по­ганст­во; Коли Ти мені су­ди­ла В сих чер­то­гах жи­ти І то­му, що вся­ка віра Кориться, го­ди­ти, - Дай мені з Твоєї лас­ки, Світ йо­му відкри­ти, Тихий мир у хрис­ти­янських Землях вод­во­ри­ти! Нехай віру пе­рес­та­не Побивати віра І в омані не ско­нає Дивний сей невіра!» Як стру­на д' струні на кобзі Стиха про­мов­ляє, Так мо­лит­ву чис­ту доні Мати до­пов­няє: «О не­бес­ная ца­ри­це! Ти ще й не ро­ди­лась, Як звізда твоя на грішних Із не­бес ди­ви­лась, І хоч ма­те­ринські му­ки Ще в за­чатті зна­ла, Та до нас пре­чисті ру­ки З не­ба прос­ти­ра­ла. І звізда твоя на зем­лю Сяєвом спус­ти­лась І на всю людську все­лен­ну Сонцем засвіти­лась. Ти сіяла, та й стра­да­ла, І те­пер сіяєш: Милосердєм бла­го­дат­ним З не­ба по­зи­раєш. Подивися ж оком чис­тим В ма­те­ри­ну ду­шу: Що терпіла я, терпіти Наново не му­шу! Не життє, мо­лю, не втіху, Смерть пош­ли нам ти­ху, Дай за­мовк­ну­ти навіки В труднім серці ли­ху!» ДУМА ЧЕТВЕРТА На се слово хтось захлипав, Здержуючи голос… Зтуманіли тут обидві, Ув обох зв'яв волос. І яснішим світом наче Лампа засвітила… Озирнуться - ревно плаче Коло них Заїра. В гарні руки головою Русою схилилась, І сльозина за сльозою Перлами котилась. Як побачила старенька Сльози ревні, тихі, Сповнилось гірке серденько Над все зле утіхи. Обняла її, як мати, Стала цілувати І до лона, мов дитину Рідну, пригортати. «О моя ж ти добра! Се ти Матері Пречистій Вкупі з нами присвятила Дар шаноби чистий?» - «Так, голубонько моя ти! Мене мати вчила І навколішках стояти, І богів благати. Я люблю вас, християне: Мов траву росою, Ви нам скроплюєте рани Щирою любов'ю. І небесную Царицю, І святих шаную, Бо від них одраду в серці Невимовну чую». - «Доню! - прорекла старенька. - Щира ся людина Так мене, мов друга ненька, Наново зродила. Я лежала, доню мила, Мертвою марою І Заїра воскресила Мене сон-травою». - «Дай, - рече тогді Заїра, - Чесно привітати Ту, кому над цілим миром Дано царювати». До чола вона й до серця Руку прикладає І, вклонившись в саму землю, Оддалік вітає: «О щаслива із щасливих, Пишна квітко вроди! Да обійме твоя сила Всі царства й народи! Чиста сила милосердя, Царственості перла, Некрушимого вовіки Праведного берла!» - «Я нещасна із нещасних, - Прорекла Маруся, - Царювання й благ дочасних Боязно боюся. Сестро! Дай себе обняти І розцілувати, Що воскресло в тебе в хаті Серце моє, мати!» Но при слові цім Заїра Мовчки відступила І покривалом широким Вид собі закрила. Бо завіса проти неї На шнурах розкрилась І кімната світом денним Зразу освітилась. З-під завіси хтось у пишних Шатах появився, Сумовитий і велишний На жінок дивився. Перед ним вона, тремтюща, Низько поклонилась І, мов тінь легка, мовчуща Із божниці скрилась.