Маруся Богуславка

XXI «Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, - Промовила, і очі од­вер­ну­ла. - Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!» І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла. Летить, а пе­ред нею пишні двері Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє… її Ма­ру­ся, мов едемська пері, Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє, І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.

ПІСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА Тихий ан­гел ви­би­рає Душу го­лу­би­ну, Крильми сти­ха осіняє Мовчазну лю­ди­ну. І всі віри тій лю­дині Приступні зда­ються: Теплі сльози ми­ло­сер­дя В неї з сер­ця ллються. Ні сло­ва­ми не ска­за­ти, Ні в псал­тир заг­ра­ти, Як ди­ти­ну обійма­ла Бідолашна ма­ти. Тільки ан­гел ти­хий знає Ту свя­ту хви­ли­ну, Що не­бес­ний ви­рос­тає Цвіт з зем­но­го кри­ну. Знає і не­се до Бо­га Серця цвіт жи­во­го І вітає цвітом жизні Тричі Трис­вя­то­го: «Веселися, Бо­же прав­ди, Праведним соз­да­ни­ем, Як лилії чис­тим цвітом І бла­го­уханнєм! Як гар­монія по­ету Серце зве­се­ляє, Від Тво­го свя­то­го світу Дух йо­го сіяє: Так ім'я Твоє ве­ли­ке Між людьми свя­титься, Що лю­бов пре­чис­та в серці Без кон­ця таїться. І хва­ли­ти­муть вовіки Всі земні язи­ки І стіка­ються від Те­бе Благодатні ріки». Не стру­на д'струні на кобзі Стиха про­мов­ля­ла, Не псал­тир свя­та се сло­во Псальмою співа­ла: Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий, Чистий дух лю­бо­ви, В серці ти­хо­му в Заїри Слово се про­мо­вив. Не спус­ка­ла люб­ка ока У царських па­ла­тах З ма­тері, що ни­ла-мліла В ок­са­мит­них ша­тах. Як зустрілось око з оком, Рученьки з ру­ка­ми І вус­та смажні з пух­ки­ми, Свіжими вус­та­ми, І в один дух, в од­но сер­це Дві душі зли­ло­ся, І все го­ре на ча­син­ку Забуттєм взя­ло­ся. - За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла Любка Кан­те­ми­ра, Золотоволоса фея, Знахарка Заїра. Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни Невидима ста­ла, Божих свя­тощів хви­ли­ни Конця до­жи­да­ла. ДУМА ДРУГА Привела Ма­ру­ся матір У царські па­ла­ти… Затрусилась, за­ри­да­ла, Озирнувшись, ма­ти. «Дак оце ті, сер­це до­ню, Хати на по­мості, Що вча­ща­ти­муть на бен­кет Санувиті гості? Де ж той стіл попід бо­га­ми, Що з гостьми сидіти, За со­лод­ки­ми ре­ча­ми Меди-вина пи­ти? Де ж твоє ко­ханнє лю­бе? Покажи невіру! Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти Шию під со­ки­ру». - «Тут ко­ха­но­го не маю, - Прорекла Ма­ру­ся, - В са­мо­тині про­бу­ваю, Богові мо­лю­ся». - «Богові? О сер­це до­ню! Як йо­му мо­ли­тись, Коли му­сиш на ту­рецьке Ідольство ди­ви­тись?» - «Хай спо­коїться ма­ту­ся! Ось ходім в кімна­ту… Має там чу­жа Ма­ру­ся Християнську ха­ту. Там з ліванської кед­ри­ни Божники з бо­га­ми, Як у нас на Ук­раїні Попід руш­ни­ка­ми. Я па­ху­щи­ми квітка­ми їх щод­ня вби­раю І, вби­ра­ючи, сльоза­ми Мию-обливаю. Згадую ма­ту­сю й та­та… Де ж та­тусь наш, ма­мо? Де він дівся-опи­нив­ся? Що йо­го спітка­ло?» - «Не пи­тай: бо­юся, до­ню, Думати і зна­ти… І язик німіє в ме­не, Щоб ко­го спи­та­ти. Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах За Дністро летіла, Ні тер­ни­ни, ні бай­раків Темних не гледіла. Божі кри­ла, до­ню ми­ла, Мчали, як лис­то­чок, Щоб умер­ти, як по­чую Знов твій го­ло­со­чок». - «Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти, Господа хва­ли­ти Та у зем­лю хрис­ти­янську Визволу про­си­ти. І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю, Є спа­сенні лю­де. Поживем тут і по­ба­чим, Що то далі бу­де! До ме­не свя­ще­ник сербський Рано й вечір хо­дить…» - «Чи йо­му ж се в бе­сур­ме­на, Доню, не заш­ко­дить?» - «Ні, сам цар по­веліває…» - «Як! Отой невіра?» - «Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша У по­вазі віра. Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти, Змалку в злій на­пасті, Крився хлоп­цем між ор­дою, Вівці му­сив пас­ти. Кантемир йо­го спро­ва­див У якісь На­гаї… [63] Там знай­шов він на­шу мо­ву, Віру і зви­чаї. Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, - (Сам се ка­же), - Бо­гу, І но­сив сви­ти­ну на­шу Латану та вбо­гу». - «Дак з то­бою і го­во­рить, Кажеш, як лю­ди­на?.. О бо­дай йо­го по­би­ла Пагубна го­ди­на!» - «Не ка­жи-бо так, ма­му­ню! Куди ж Бо­жа во­ля Кочубея швир­го­ну­ла..? Чи смерть, чи не­во­ля?» - «Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну Я ніже не знаю І те­пер вже про ди­ти­ну Тільки рідну дбаю». - «О ря­туй йо­го, Пре­чис­та! Коли ж роз­лу­чи­ла Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре, Чи во­ро­жа си­ла, За йо­го ли­царську ду­шу Я щод­ня мо­лю­ся І гірки­ми пе­ред Бо­гом, Як бе­ре­за, ллю­ся. Слухай, не­не, яс­на зо­ре, Щастє, до­ле, втіхо! Чи з сього доб­ро, чи го­ре… І ве­ли­ке ли­хо?» - «Що ж та­ке?» - «Шепну на ву­хо. Цар - лю­ди­на справді…» - «Як, щоб ти з ца­рем укупі Потонула в аді?» - «Не по­то­не­мо: бо хо­че Потай ох­рес­ти­тись І моїм бо­гам зо мною День у день мо­ли­тись». - «Да воск­рес­не Бог! - гук­ну­ла, Хрест кла­ду­чи, ма­ти. - Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла, Ніж сього дож­да­ти! Се ж ди­явольська спо­ку­са… Доню! Сла­ва Бо­гу, Що він іншу нам з то­бою Показав до­ро­гу! Ось яку… Ходімо, до­ню, В об­раз­ну кімна­ту… Хоч по­ба­чу й там з то­бою Пагубу ба­га­ту… Пагуба - чер­тог ба­га­тий. Знаймо се. Ходімо І богів нас ря­ту­ва­ти З пек­ла умолімо». вернуться

63

- Нагаї - Тобто Білгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих нагаїв, чи Добруджська орда - одна із ногайських орд (феодально-державне утворення кочовиків (ногайців) на території від Північного Прикаспію і Приаралля до Тури і Ками і від Волги до Іртиша). Виділилася із Золотої орди і остаточно сформувалася у середині XV ст. У другій половині XVI ст. розпалася на Велику Ногайську, Алтинську і Малу Ногайську орду. Була у залежності від Кримського ханства і Туреччини. Кочувала між гирлами Дністра і Дунаю. Проти неї у XV-XVІІІ ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p. перейшла під протекторат Росії. Незабаром була ліквідована.