Страница 15 из 42
Х Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі Віддав мені у руки, мов отару, А козаки, з тих, що на Чорнім морі Редшид загнав під шаблю яничару… Немилостивий кат! Бо тяжко мститься, Що козаки панів ляхів не люблять. Нехай катує: дух наш веселиться, Як вороги один одного гублять І про свою вражду між мусульманством трублять. XI Попи й ксьондзи се дві нечисті сили, Що піднялися душі всім спасати І миром вашим так заколотили, Що будете вовіки рабувати… Ти кривишся, тобі се гірко чути: Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, - Така гірка, мов випив я отрути. Однакова з тобою доля наша. Той Кочубей - мій брат єдиний. Ти вжахнулась? XII І є тобі чого жахатись, нене. Я був у нього в тій страшній хурдизі, І син моєї матері від мене Так одвернувсь, мов був я син тигриці. Аллах дав нам обом свій образ чистий, Вложив обом у груди щире серце, - І насміявсь із Бога дух нечистий, Що духом тьми, отцем олжи зоветься: Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться. XIII Він хоче вмерти в тій поганій вірі, Що ідольством назвав пророк великий, Що нею дурнів дурять лицеміри, Сповняючи їх кров'ю море й ріки. Він хоче голодом себе убити, Мов той орел, що крильми не владає: Не хоче голови під нас хилити, І смерті, як верблюд води, жадає, - Готов хоч на гаках страшенних тих висіти. XIV Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький Козацького зіпхнули осавула, І він повис, як Митрик Вишневецький, І до чортяк душа його шугнула. Левко ж на люту смерть байде дивився, Мов на яку мальовану картину, За душу праведну, мовляв, хрестився І прославляв щасливу ту годину, Що ляже й сам в таку ж криваву домовину». - XV «О душе бідної дочки моєї! - Простерши руки, попадя сказала. - Не знаючи ще доленьки своєї, Достойне серце ти собі ізбрала… О, не на те, Марусенько, уздріти Тебе бажаю, щоб ті златоглави, Одежу пишну на тобі хвалити, Дівоцької огиду чести й слави, І встряти у твої розкоші та забави! XVI Ні, серце рідне, духу мій небесний, Моя молитво рання і вечірня! Мій образе святий, мій віку чесний, Моя надіє райськая надзірня! Навчу тебе багатством гордувати, Як прахом тим, що топчемо ногами, В убожестві та в муках умирати, Гнушаючись Господніми врагами, Як непрощенними пекельними гріхами!» XVII Мов та струна тонка тремтить на лірі, Від голосу сумного Азраїла, Так затремтіло серце у Заїри, Душа таємним горем заболіла… «Попаде! - каже Кантемир. - Не знаю, Чи злобою кипіть, чи плакать мушу, Бо на Заїрі сльози помічаю… Росою Божою кипучу душу Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю». XVIII Попи, се все попи таке в вас коять, Що рідний брат не хоче знати брата, Що люде людям смерті в Бога молять І дивляться на нього, як на ката». Оце блищать Царицині Палати, Дивись, у воду мармуром ступають, Мов дорогі пишнобарвисті шати Від пороху земного обмивають. І пахощі кругом, і щастє розливають. XIX А он твій брат назустріч нам виходить. В великій ласці він тепер в султана. Увесь у золоті, як бачиш, ходить: Нема в нас більшого над нього пана. Твоєї се дочки будинок власний, І зветься він Царицині Палати… Іди; а я - туди, де брат нещасний На світ широкий дивиться крізь грати, Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий». XX На мармур і порфир стара ступає В передвірку царських палат Марусі І до землі чалмою припадає Той брат Івась, що з рук у паньматусі Сестра маленького на ручки брала, Саджала в купіль з маку й материнки, Обмивши гарно, у кімнаті клала На пухові білесенькі перинки І пісеньок, покіль засне, йому співала.