Маруся Богуславка

Х Сей з тих ляхів, що ост­рах на Цо­цорі Віддав мені у ру­ки, мов ота­ру, А ко­за­ки, з тих, що на Чорнім морі Редшид заг­нав під шаб­лю яни­ча­ру… Немилостивий кат! Бо тяж­ко мститься, Що ко­за­ки панів ляхів не люб­лять. Нехай ка­тує: дух наш ве­се­литься, Як во­ро­ги один од­но­го губ­лять І про свою враж­ду між му­сульманст­вом труб­лять. XI Попи й ксьондзи се дві не­чисті си­ли, Що підня­ли­ся душі всім спа­са­ти І ми­ром ва­шим так за­ко­ло­ти­ли, Що бу­де­те вовіки ра­бу­ва­ти… Ти кри­виш­ся, тобі се гірко чу­ти: Дак знай же, що й мені гірка ся ча­ша, - Така гірка, мов ви­пив я от­ру­ти. Однакова з то­бою до­ля на­ша. Той Ко­чу­бей - мій брат єди­ний. Ти вжах­ну­лась? XII І є тобі чо­го жа­ха­тись, не­не. Я був у нього в тій страшній хур­дизі, І син моєї ма­тері від ме­не Так од­вер­нувсь, мов був я син тиг­риці. Аллах дав нам обом свій об­раз чис­тий, Вложив обом у гру­ди щи­ре сер­це, - І насміявсь із Бо­га дух не­чис­тий, Що ду­хом тьми, от­цем ол­жи зо­веться: Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться. XIII Він хо­че вмер­ти в тій по­ганій вірі, Що ідольством наз­вав про­рок ве­ли­кий, Що нею дурнів ду­рять ли­цеміри, Сповняючи їх кров'ю мо­ре й ріки. Він хо­че го­ло­дом се­бе уби­ти, Мов той орел, що крильми не вла­дає: Не хо­че го­ло­ви під нас хи­ли­ти, І смерті, як верб­люд во­ди, жа­дає, - Готов хоч на га­ках стра­шен­них тих висіти. XIV Сьогодні вранці на Мос­ток Мерт­вецький Козацького зіпхну­ли оса­ву­ла, І він по­вис, як Мит­рик Вишневецький, І до чор­тяк ду­ша йо­го шуг­ну­ла. Левко ж на лю­ту смерть бай­де ди­вив­ся, Мов на яку мальова­ну кар­ти­ну, За ду­шу пра­вед­ну, мов­ляв, хрес­тив­ся І прос­лав­ляв щас­ли­ву ту го­ди­ну, Що ля­же й сам в та­ку ж кри­ва­ву до­мовину». - XV «О ду­ше бідної доч­ки моєї! - Простерши ру­ки, по­па­дя ска­за­ла. - Не зна­ючи ще до­леньки своєї, Достойне сер­це ти собі ізбра­ла… О, не на те, Ма­ру­сенько, уздріти Тебе ба­жаю, щоб ті зла­тог­ла­ви, Одежу пиш­ну на тобі хва­ли­ти, Дівоцької оги­ду чес­ти й сла­ви, І встря­ти у твої роз­коші та за­ба­ви! XVI Ні, сер­це рідне, ду­ху мій не­бес­ний, Моя мо­лит­во ран­ня і вечірня! Мій об­ра­зе свя­тий, мій віку чес­ний, Моя надіє рай­ськая надзірня! Навчу те­бе ба­гатст­вом гор­ду­ва­ти, Як пра­хом тим, що топ­че­мо но­га­ми, В убо­жестві та в му­ках уми­ра­ти, Гнушаючись Гос­подніми вра­га­ми, Як неп­ро­щен­ни­ми пе­кельни­ми гріха­ми!» XVII Мов та стру­на тон­ка трем­тить на лірі, Від го­ло­су сум­но­го Аз­раїла, Так зат­ремтіло сер­це у Заїри, Душа таємним го­рем за­боліла… «Попаде! - ка­же Кан­те­мир. - Не знаю, Чи зло­бою кипіть, чи пла­кать му­шу, Бо на Заїрі сльози помічаю… Росою Бо­жою ки­пу­чу ду­шу Сі сльози хо­ло­дять, і я твій жаль про­щаю». XVIII Попи, се все по­пи та­ке в вас ко­ять, Що рідний брат не хо­че зна­ти бра­та, Що лю­де лю­дям смерті в Бо­га мо­лять І див­ляться на нього, як на ка­та». Оце бли­щать Ца­ри­цині Па­ла­ти, Дивись, у во­ду мар­му­ром сту­па­ють, Мов до­рогі пиш­но­бар­висті ша­ти Від по­ро­ху зем­но­го об­ми­ва­ють. І па­хощі кру­гом, і щастє роз­ли­ва­ють. XIX А он твій брат на­зустріч нам ви­хо­дить. В ве­ликій ласці він те­пер в сул­та­на. Увесь у зо­лоті, як ба­чиш, хо­дить: Нема в нас більшо­го над нього па­на. Твоєї се доч­ки бу­ди­нок влас­ний, І зветься він Ца­ри­цині Па­ла­ти… Іди; а я - ту­ди, де брат не­щас­ний На світ ши­ро­кий ди­виться крізь гра­ти, Мов пу­гач сте­по­вий, ра­рогів брат кри­ла­тий». XX На мар­мур і пор­фир ста­ра сту­пає В пе­редвірку царських па­лат Ма­русі І до землі чал­мою при­па­дає Той брат Івась, що з рук у паньма­тусі Сестра ма­ленько­го на руч­ки бра­ла, Саджала в купіль з ма­ку й ма­те­рин­ки, Обмивши гар­но, у кімнаті кла­ла На пу­хові біле­сенькі пе­рин­ки І пісеньок, покіль зас­не, йо­му співа­ла.