Маруся Богуславка

XX «Не го­во­ри так страш­но про не­до­лю, Мій со­ко­ле, мій ор­ле си­зок­ри­лий! Не зу­пов­няй да­рем­ною жур­бою Душі твоєї вірної Заїри. Дивись, які кар­ти­ни пе­ред на­ми Над во­да­ми не­бес­но-го­лу­би­ми! Як у воді ви­сять до­ми з са­да­ми, З піддаш­шя­ми, з те­ра­са­ми своїми, А білі го­лу­би, не­мов сніги над ни­ми! XXI Дивись, які ме­четі мар­му­рові! Які легкі кіоски та стрільниці! Мов пар­ча­ми оку­тані дібро­ви, З них зо­лоті ле­тять уго­ру шпиці. Над ни­ми хма­ри ти­хим раєм ся­ють На небі чис­то­му, як дух про­ро­ка: То хе­ру­ви­ми з не­ба ви­зи­ра­ють, Промінне Бо­жо­го бла­го­го ока, Едемські сто­рожі спа­сен­но­го Вос­то­ка!» ДУМА ТРЕТЯІ Тим ча­сом, як Заїра лю­бо­ва­лась Священної при­ро­ди ма­лю­ваннєм, Душа, при­му­че­на не­до­лею, оз­ва­лась Новим стра­да­ни­ем на чу­же стра­даннє. Не зо­ло­том га­ле­ра ве­ли­ча­лась, Не дов­ги­ми хва­ли­лась бун­чу­ка­ми: Вона цвіла, пи­ша­лась і втіша­лась До по­яс­ниці го­ли­ми греб­ця­ми, Здобутими в бою ра­ба­ми, ко­за­ка­ми. ІІ Кругом срібло і зо­ло­то бли­ща­ло, І сон­цем рай із не­ба осміхав­ся, А в хирнім тілі сон­це за­ми­ра­ло, Що так язик із язи­ка зну­щав­ся. Стара не зна­ла й не хотіла зна­ти, Що ко­за­ки на морі ви­роб­ля­ли І чим би ста­лись ме­четі й па­ла­ти, Коли б во­ни Стам­бул опа­ну­ва­ли Та свій за­кон невірам по­ка­за­ли. III В тій цер­ковці, в то­му ба­бинці-раю, В ку­точ­ку тім не­бес­но­го жи­ли­ща, Де чо­ловік її, по давньому зви­чаю, Благословляв різню та по­жа­ри­ща, Аби чу­жа бу­ла, не на­ша віра, Аби не наш язик звав Бо­га прав­ди, - В тій цер­ковці за­пек­ла злість кипіла В сер­цях зав­зя­тих тем­ної гро­ма­ди, Що адом ди­ха­ла на пишні ца­рег­ра­ди. IV До по­яса нагі, пле­чисті чуп­рин­ди­ри, Леви По­рогів, ли­царі Ли­ма­ну, Сиділи в ряд, без волі і без си­ли Метнутись на грізно­го бу­сур­ма­на. Залізні кай­да­ни їм пов­пи­ва­лись, Мов зу­би Цер­бе­ра, [62] у голі но­ги; Гребли всі влад, аж по­том об­ли­ва­лись, Бо по­тур­нак хо­див між ни­ми стро­гий І кар­ба­чем кру­тим їм до­да­вав підмо­ги. V «О чо­ловіче, - про­рек­ла ста­ренька, - Невже ти в сер­це Гос­по­да не чуєш? В нас і на скот по­ма­ху­ють зле­генька, А ти сих в'язників, мов кат, ка­туєш! Дивись, які страшні, кри­ваві сму­ги На пле­чах, мов вужі, по­наб­ря­ка­ли! Такої без­сер­деч­ної на­ру­ги Ще людські очі звіку не ви­да­ли. Вони ж на вес­ла й так що­сил по­на­дя­га­ли». - VI «Вельможна пані, - ка­же той по-лядськи. - Шкода тобі над ни­ми вболіва­ти: Бо пад­ло се, сі тру­пи гай­да­мацькі Однаково со­ба­ки бу­дуть рва­ти. Мені ще й ксьондз ка­зав, щоб ко­за­кові У при­ся­ганні віри не дійма­ти, А як сидіти­ме вже на при­кові, Дак жа­лощів до злю­що­го не ма­ти: «Бо, - ка­же, - на розбій йо­го рож­дає й ма­ти». - VII «Яка ж тогді се бу­де в те­бе віра, Щоб, як на пад­ло, на лю­дей ди­ви­тись І, пе­ре­ва­жив­ши німо­го звіра, Своїм за­пек­лим вар­варст­вом хва­ли­тись? Ні піп, ні ксьондз нас на та­ку на­уку, На звірство нас та­ке не нас­тав­ляє, Щоб чо­ловіку зав­да­ва­ти му­ку, Коли своє він діло ви­пов­няє. За се ж те­бе Гос­подь су­дом своїм ска­рає». - VIII «Аллах те­пер суд­дя мій, мосціпані! Покинув я ваш при­суд хрис­ти­янський. Тепер моя на­ука вже в Ко­рані: Я тур­чин і слу­га рай­за сул­танський». І сму­ги знов по спи­нах прос­тяг­ли­ся, Нові рубці кри­ваві наб­ря­ка­ли. Котилися го­ро­хом і ли­ли­ся Гіркі по що­ках, да не ути­ра­ли, - Робити вес­ла­ми біда­хи пильну­ва­ли. ІX Поглянула з пла­чем на Кан­те­ми­ра Старенька по­па­дя і про­мов­ляє: «А ти ж мені ка­зав, що ва­ша віра Вам ми­ло­сердіє по­веліває!» - «Повеліває, не­не, навіть і до злю­ки, Та не до зрад­ни­ка, кот­рий здіймає На нас хи­жацькі, роз­би­шацькі ру­ки: Таких наш суд без ми­лості ка­рає І віддає но­вим по­тур­на­кам на му­ки. вернуться

62

- Цербер - у старогрецькій міфології триголовий злий пес з хвостом і гривою з гадюк, який охороняв вхід у підземне царство.