Вежі мовчання

Рад не знав, як правильно й що саме потрібно говорити у таких випадках. Певно, що потрібно все зробити швидко й, бажано, акуратно, не налякавши дитини. Тому він вирішив сказати правду.

— Я прийшов тебе рятувати. Ми тікаємо! — І схопив її на руки. У дверях з’явилася нянька, заспана симпатична жінка років сорока у темно-синій піжамі в дрібний білий горошок. Як, однак, я добре фіксую деталі! — знову здивувався він.

— Хто ви такий? Що ви тут робите?! Зараз же віддайте дитину!!! — пронизливо закричала нянька.

Дуже спокійно, ніби це вже мовив і не він, а хтось крижаний і полум’яний усередині, Рад наказав:

— Швидко вниз! — Схопив няньку за руку й смикнув за собою. Дивно, але та підкорилася беззаперечно і, навіть не надягнувши капці, кинулася за ними.

— Ти прийшов мене рятувати?! — мов нічого не сталося, запитувала Марійка, сидячи в нього на руках. — Чарівник із країни Оз?!

— Так!

— Ми тікаємо у Задзеркалля?

— Так! — злітаючи вниз по сходах, не відчуваючи ноші, задихавшись, через силу, майже викрикуючи, відповідав він.

— І ти зі мною одружишся, Принце?!

— Так!!!

— Зараз чи потім, коли я підросту?

— Так!

— Тоді ти отримаєш півцарства на додачу!

Не треба мені ніякого півцарства, навіть царства не треба, думав Родіон, тільки б швидше закінчилися ці сходи! Тут повинен десь бути інший вихід, так, саме інший, обов’язково! Він уривчасто згадував між «так!» і мерехтливими сходами свої блукання Вежею і, нарешті, згадав — із глибини бельгійської архітектурної геометрії явно намалювався поворот на першому поверсі, одразу ж за відділом «зовнішньоекономічних відносин». Чудово, це ж зовсім в іншому боці від бомби, чудово! Як не дивно, нянька практично не відставала, усього на один сходовий прогін, мабуть, фізична підготовка у неї на висоті! А ось і перший поверх, біжімо, біжімо швидше, ось він, «відділ відносин і таємничих убивств», поворот-двері-вихід! Він з усієї сили штовхнув їх плечем, масивні дерев’яні двері — і вони відчинилися — і Рад із принцесою на руках, а через мить і нянька вихопилися на вулицю. Залишилося відбігти подалі — і все, вони врятовані! Дивно, але у дворі заводоуправління порожньо, абсолютна тиша. Втім, чому дивно, все правильно,

усіх евакуювали: біжімо, біжімо швидше, через силу! Біжімо!

Нарешті, вони зупинилися метрів за сто від Вежі. Рад поставив принцесу на землю й нахилився, упершись руками в коліна, марно намагаючись знайти повітря і власне дихання. Нянька з німим запитанням у круглих очах, також не в змозі сказати й слова, обіймала Марійку й дивилася на Радика.

— Бомба, — ледь видихнув він. — Там, на прохідній — бомба! — І нянька міцно пригорнула Марійку до себе.

І тільки дитина була щаслива, хоча й трохи перелякано оглядалася навколо, але, безумовно, щаслива. Від нічної негоди, від божевільного холодного вітру не залишилося й сліду, на вулиці так сонячно, так світло й так ясно, що нещасливою у такому чудовому світі дитині бути просто неможливо.

У цей час літак Червоного Дона йшов на посадку. Внизу, на землі, клопоталися служби аеропорту, готуючись зустрічати чартерний рейс. Це траплялося не часто — аеропорт виглядав жалюгідно, як давно занедбаний будинок, регулярних рейсів тут давно вже не приймали. Хіба що Червоний Дон іноді літав та якісь великі політики зрідка навідувалися напередодні виборів. Прикордонник готувався виконати формальність, поставивши штамп у дипломатичний паспорт Дону, митник, що не мав права перевіряти, з огляду на такий статус пасажира, речі, нудьгував на стільці. Але порядок є порядок, вся процедура забере не більше трьох хвилин, після чого Червоний Дон, дочекавшись, поки його валізи перенесуть у чорний джип, покотить додому.

Великий і могутній хазяїн заводу відчував велике задоволення від цього напрочуд вдалого візиту до Середньої Азії. Нарешті майже все кінчено, залишилося влагодити лише деякі формальності. Звичайно, прикро, що тут виникла ця кримінальна справа з виймальною частиною насоса, нібито вантажем нібито подвійного призначення, тепер обов’язково підуть питання і його спробують притиснути, але, за великим рахунком, це вже не важливо. Це не його справи, він мав з контрабанди тільки жалюгідні крихти, та й ті — через другі-треті руки. Головне, що він, розумно використовуючи приватний літак і дипломатичний паспорт, куплений у МЗСі за чималі гроші, перевіз у потрібне місце всі документи, всі креслення з науково-дослідного інституту. І над ними, намагаючись втілити у життя новий сучасний завод, уже давно гнули спини найкращі конструктори з усього колишнього СРСР. Пройде всього два роки, і завод, новий завод, майже точна копія цього, стоятиме й видаватиме на-гора продукцію. Красний Дон давно, десятки років, міркував над тим, яким той повинен стати, що потрібно додати, а що, навпаки, прибрати, він уклав у нього весь свій багатий досвід і всі свої сміливі ідеї, і ось тепер його мрія майже втілена. Але головне все ж таки навіть не це. Зовсім ні. Наразі, і цей завод не такий вже й поганий і цілком конкурентноздатний, але його проблема полягала в тому, що він розташовувався на території цієї країни. Країни, яку він не визнавав. Яку він не розумів і яку не любив, до того ж, вона забрала у нього, украла, убила єдиного сина. Хіба в тій, іншій країні, що загинула п’ятнадцять років тому через зрадництво й безглуздість, таке було можливе? Хіба в тій країні було можливо, щоб у когось щось незаслужено відбирали? Ні, тільки заслужено, тільки зайве і тільки на користь інших, нужденних людей. А це була не його країна. Його країна закінчилася давно: розпалася, розвалилася, померла в одну мить, але він, на відміну від багатьох, не зміг із цим змиритися. Там було все ясно і все зрозуміло. І нехай він не вважався там таким багатим і таким могутнім, як зараз тут, не міг вирішувати грішми все, що йому необхідно, однак та, колишня країна йому подобалася куди більше. Вона була ріднею, вона була його плоттю й кров’ю, а тут він почував себе чужинцем. Він терпіти її не міг: гучну, чванливу, де кожен алкоголік тепер корчить із себе мало не бога демократії, безладну, неорганізовану країну. Несправедливу до нутра кісток. До останньої літери закону. До останнього долара, заплаченого прокурорам, митникам, суддям, ментам. Він відчував до неї огиду і відразу, як і до багатьох інших подібних країн, що купою водночас виникли нізвідки. Він довго шукав собі притулок, примірявся, вивчав, оглядався, спочатку хотів переїхати до Росії, однак велика сувора північна сусідка йому теж мало чим тепер подобалась. Червоний Дон довго вів переговори, торгувався, міркував, але він був розумною й спостережливою людиною, і чудово розумів, що й як там відбувається. Звичайно ж, сусідня держава набагато точніше відповідала його уявленням про державний устрій і справедливість, але все одно це далеко не те, що треба, далеко, дуже далеко! Та й потрібних надійних людей, готових гарантувати йому й заводу спокійне існування, там у нього виявилося вкрай мало. А хіба він мав право так ризикувати? Тому він обрав Середню Азію. Ось там якраз усе зрозуміло. Східних людей за більш ніж сорок років спілкування він чудово вивчив, він товаришував із президентами й їхніми родинами, до того ж, звідти набагато легше торгувати, там усе, що потрібно, — поруч. Там усе надійно й практично, все відповідало його світогляду, там він почувався, як удома. Навіть клімат, як стверджували лікарі, спекотний і сухий, значно краще підходив для його організму, адже він збирався жити ще довго, дуже довго.

— Матвію Степановичу, заходимо на посадку! — попередив його командир екіпажу. Червоний Дон, наче міркуючи, дозволяти чи ні, повільно кивнув головою.

Трохи прийшовши до тями, Радик знову взяв Марійку на руки, і вони пішли до відчинених навстіж воріт прохідної. Дивно, але площа перед Вежею майже спорожніла. На своїх місцях стояли військові машини, «швидка допомога», пожежні, але ніхто не метушився, не розганяв громадян, а в двері прохідної спокійно, без паніки заходили люди. На них ніхто не звертав уваги, ніхто не перешкоджав їхньому руху, вони спокійно йшли на свої робочі місця. Де ж бомба? — думав він. — Що таке? Він чекав, що їх зустрічатимуть мало не з квітами, що до нього кинеться купа людей, захоплено зітхаючи, прибіжать репортери, кваплячись тицьнути в обличчя мікрофони, а він ішов — і ніхто навіть не поглянув у їхній бік. Як же так? Я ж герой! Я врятував дівчинку! Я врятував няньку! Я здійснив подвиг! Я…