Вежі мовчання

Євген Положій

ВЕЖІ МОВЧАННЯ

Тут усе виглядало безглуздо і недоречно: пустир у самому центрі міста, затиснутий між старим парком відпочинку і вулицею з похилими парканами; сім круглих високих бетонних веж радянської недобудови посеред пустиря; круки, зграя яких кружляла у сирому повітрі над однією з них.

Там, усередині, під самою горловиною, паралельно землі, висіло тіло людини. Мотузки, що схопили руки і ноги небіжчика міцними вузлами, були натягнуті так туго, що, здавалося, навіть від найменшого дотику він задзвенить, як струна.

Зверху тіло, так безжалісно вписане кимось в окружність вежі, нагадувало відомий малюнок Леонардо да Вінчі. Різниця полягала лише в тому, що малюнок символізував гармонію живої людини, а ця, підвішена настільки дивним способом людина, без сумніву, була мертвою.

Єдине, що порушувало гармонію п’ятикутної зірки, — безсило звисаюча сива голова. На шиї, немов наведена маркером, чітко проглядалася вузька бузкова смужка.

Дріботів неприємний дощ. Довкола вежі по мокрій траві вешталося кілька міліціонерів, удаючи, що уважно оглядають місце злочину. Насправді навіть їхня сувора свідомість намагалася зараз змиритися з цією, виявленою не більше години тому сусідськими підлітками, шокуючою реальністю.

Завершувала картину безпорадності стрічка «поліс лайн», яка яскраво-червоним периметром огороджувала місце злочину від небажаних зівак, переважно жителів прилеглої вулиці Над’ярної, які малолюдно юрбилися поруч.

— Оце так, — сказав мужичок у яскраво-зеленій накидці й старому фетровому капелюсі, — дожились! — І виразно голосно крекнув. Худа, наче жердина, жінка похилого віку з граблями в руках з явним осудженням подивилася на нього, але промовчала.

— Бабусю, глянь, і телебачення вже з камерою приїхало! — затормошив її онук і показав рукою на людей, які й справді встановлювали на окраїні пустиря якусь триногу.

— Це не камера, — із категоричним знанням справи відставного вояки заперечив мужичок, — а теодоліт.

— А що ним роблять?

— Це геодезисти. Будувати, напевно, тут щось збираються.

— Звісно, — саркастично відгукнулася бабуся, — якраз саме час.

— Так, громадяни, — прийшли до тями, нарешті, міліціонери, — зараз ми проведемо слідчий експеримент, який потребує кількох понятих-добровольців! До інших прохання покинути територію!

Люди миттю заспішили у своїх справах, і за хвилину біля вежі вже нікого не лишилось — міліція знала, як потрібно правильно поставити питання.

Звичайно ж, назавтра це вбивство сколихнуло все містечко.

ВІВТОРОК. ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Колеса потяга відбивали свій, характерний тільки їм ритм. Адже у кожного тепловоза, у кожного вагона є свій ритм і свій голос, думав він у дитинстві, й для того, щоб потяг злагоджено й швидко їхав, потрібно, щоб тепловоз і всі вагони з самого початку домовилися між собою. Коли батьки брали його на море або в іншу далеку поїздку, найважливішою пригодою для нього ставала саме залізниця.

Він завжди дуже довго не міг заснути. Навколо одночасно існувало так багато людей, але дивно, ніде він не почував себе таким самотнім, як у потязі. Він лежав, сплющивши очі, вкрившись вологим від поту сірим простирадлом із темними нерозбірливими штампами в обірваних кутах, і будував плани на майбутнє життя. Завжди на дуже довгий, як йому тоді здавалося, термін, не менше ніж на тиждень. Навпроти на нижній полиці безтурботно спала мама, на верхній схропував батько, і майбутнє здавалося йому блискучим і, що найголовніше, вічним. У такі хвилини дуже важливо було впізнати голос потяга. І якщо це вдавалося, то крізь технічний шум, людський подих, шепіт, скрипи полиць можна було дослухатись, як колеса чеканять по рейках його ім’я: «ро-ді-он-ро-ді-он».

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно — не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать, а сидять, читати який-небудь розумний журнал, наприклад, «Кореспондент» чи «Експерт», або дивитися у вікно на те, як спішать назустріч обріям одноманітні пейзажі. Узимку — біло-чорні, улітку — синьо-зелені, а навесні й восени — сіро-чорні. Він, як і раніше, погано засинав у дорозі, але коли все ж таки засинав, йому продовжували снитися сни, які практично неможливо відрізнити від реальності.

Потяг зупинився. Родіон поклав журнал на порожнє сусіднє крісло. Лише півтори години в дорозі. Повз нього до виходу потягнулися люди, переважно жінки похилого віку. Здавалося, на цій станції, крім них, ніхто і не сходить. Жінки виглядали дуже старими, від їхнього одягу віяло вогкістю, цвіллю, вони важко пересувалися до виходу, штовхаючи поперед себе величезні торби, а на їхніх обличчях мерехтів тільки сум, безглуздість прожитих років, утома й бажання скоріше померти. Стаття про невідворотну світову економічну кризу здалася йому захоплюючою й переконливою. Втім, цей номер журналу вийшов дійсно вдалим, йому взагалі подобався стиль авторів видання, коректність журналістів, масиви різноманітної інформації у вигляді таблиць та графіків. І він відклав спостереження за бабусями до кращих часів, точніше, до наступної станції, де, насилу відірвавшись від статті про обвал вторинного ринку нерухомості, помітив, що цього разу до виходу йдуть лише підлітки. Йдуть приречено, без властивої їм жвавості й галасливості, немов на заклання, безсило схиливши голови на груди й ледве пересуваючи ноги по брудній підлозі. Вони не тримали в руках ніякої поклажі, навіть маленьких наплічників, хлопчиська здавались схожими на випускників дитячого будинку, яких грубо турили в спину в чужий дорослий світ. Він знайшов свої спостереження вельми кумедними. Їхати залишилося ще три години, довго. На наступній станції з вагона виходили чоловіки років шістдесяти, стільки ж через місяць виповнилось би його батькові. Сиві, погано виголені, вони невдоволено дивилися перед собою й жодного разу не озирнулися, нібито йшли назавжди. А потім він раптом опинився відразу в тамбурі, провідниця хвацько терла брудною ганчіркою поручні й намацувала ногою важіль для виходу, а навколо стояли, широко й задерикувато посміхаючись, молоді люди приблизно одного з ним віку: у гарних костюмах, модних краватках, недешевих туфлях з гострими носаками. У руках вони тримали кейси й пластикові валізи на коліщатах, але схожими один на одного їх робили не речі, а вираз очей: упевнений, спокійний, діловитий. Від них, незважаючи на — він подивився на годинник — п’ять годин дороги в несвіжому потязі, приємно пахло актуальною чоловічою парфумерією. Всі вони вийшли наче з одного племені, ніби їх народила одна мама в один час доби під однією й тією ж зіркою.

На пероні, розкривши парасольку, він струснув головою, немов скидаючи мару — нічого незвичайного, вокзал як вокзал, напевно й місто як місто, як й інші, такі ж самі невеликі міста, куди він стільки разів приїжджав у відрядження за останні три роки. Тільки незрозуміло, хто це такі: ці бабусі, підлітки, чоловіки-батьки? Сни, навіяні журналом про сексуальні проблеми «білих комірців» і спогадами про похорон або звичайний збіг реальних обставин? Треба більше рухатися й гуляти на свіжому повітрі, подумав він — і рушив до таксі.

Дощ припустив ще дужче.

У приймальні на обігрів працював кондиціонер і пахло гарною кавою, вулична вогкість нібито залишилася в іншому світі. Підібрані зі смаком меблі стояли там, де їм і належить стояти, не випинаючись і не захаращуючи простір, недвозначно підкреслюючи, що найголовнішим елементом у цій композиції є барикада біля дверей начальника. За великим столом із купою телефонів клопоталася секретарка. Неймовірним чином змінюючи тональність, вона встигала добре поставленим голосом точно й правильно відповідати всім. Яскрава дама років сорока із зачіскою а-ля «радянська торгівля», копицею яскраво вибіленого волосся, збитого нагору й закріпленого у псевдовікторіанському стилі, була то холодна й недоступна, як айсберг, то грайлива, як фонтанчик, то нейтрально-позитивна, як житель Бейджина із закордонним гостем. Скільки він не зустрічав жінок подібного образу, будь-якої години їхні зачіски виглядали саме так. Іноді йому здавалося, що це навіть не волосся й не перука, а спеціальний шолом, що без проблем одягається на голову в будь-який час доби по тривозі будь-якої терміновості, а на ніч його знімають і ставлять біля ліжка або на шафу. Характер і манера поведінки власниць подібних зачісок також завжди були однакові, і він прекрасно знав, як з ними поводитися. Як правило, такі дами малоосвічені, трохи хамуваті (пояснити цей вираз «трохи хамуваті» він для себе не міг жодним чином), зате завзяті в роботі, конкретні і, якщо їх не дратувати й здобути симпатію, цілком милі.