Вежі мовчання

Кохання — от що переповнювало серця цих двох молодих людей того жовтневого ранку. Вони були щасливі, і ми не помилимося, якщо скажемо, що заради таких миттєвостей людина і живе на світі.

О восьмій він уже виходив із заїждженого таксі біля мосту. Далі чомусь не пускали, дорогу перегородили міліцейським «бобиком», поруч стояли автоматники у бронежилетах і касках. Радик, зосереджений і напружений, — десяти хвилин роздумів про недалеке майбутнє цілком вистачило, щоб щастя вивітрилося геть, — щосили намагався психологічно підготуватися для зустрічі з Хрінякою. Милої, спокійної зустрічі, бо головне, розсипаючи слова подяки, не кинути уїдливого слівця і не допустити жодного, навіть найменшого натяку на очікувані неприємності. Це погано виходило, навіть у думках йому хотілося сказати НІХу яку-небудь гидоту. Обов’язково також треба попрощатися з Перетятьком — від спогаду про старого юриста у Радика заболіло під грудьми, колегу стало шкода. Ну, а потім, якщо Мертве небо не впаде на Мертве море, відбудеться зустріч із Червоним Доном. Навіщо, чому, він не знав, але якщо сказали «треба», значить треба, хоча йому все вже було зрозуміло остаточно, аби тільки не пристрелив хто випадково до вечора або не задавив…

— Що сталося, чому перекрили дорогу? — роздратовано запитав він у сержанта міліції. — Навчання, чи що? Пропустіть, я там працюю, ось перепустка. У мене невідкладна справа!

Поки Радик діставав і показував перепустку, підійшов старший офіцер і байдуже став дивитися на асфальт, небо, річку, усім виглядом демонструючи, що Рада тут наче немає.

— Не можна туди, — тільки й сказав він кудись убік.

— Ви у війну граєтеся, а мені працювати! — Родіон не на жарт розлютився, що з ранку з ним, як правило, траплялося тільки з тяжкого перепою.

Офіцер, якому вже набридло відповідати на одне й те ж питання, спалахнув.

— Яка, на хрін, війна?! — закричав він. — Там бомба! Ви розумієте — бомба!!!

Рад сторопів.

— Яка бомба? Де?!

— У заводоуправлінні, на прохідній!

— Тобто?

— Півгодини, як надійшов сигнал. Район оточено, співробітників заводу й місцевих мешканців зараз евакуюють. Так що їдьте додому!

Я б із задоволенням, хоч зараз, подумав Рад, тільки домівка моя далеко, та й де моя домівка? Ні, мені потрібно туди, щоправда, навіщо, я не знаю, але точно потрібно!

— Можна вас на хвилинку, — відкликав він офіцера убік. — Я знаю, що там бомба, — змовницьки зашепотів Рад. — І навіть знаю, що не одна! — Отут офіцер дійсно дуже здивувався. — Насправді я від полковника Качанова. Знаєте такого? — Офіцер підозріло подивився вдалечінь і кивнув головою. — Хочете, зараз йому зателефонуємо? Мені терміново потрібно потрапити до заводоуправління!

Офіцер запитав, чи є у нього документи. Ні, сказав Рад, забороняється носити із собою з метою конспірації, і з неймовірно розлюченим виразом обличчя почав діставати мобільний телефон, нібито збираючись телефонувати есбеушному начальству. Менти трохи порадилися й махнули дулами автоматів: «Проходьте, тільки швидко!» — і за хвилину рішучим кроком він уже поспішав проспектом до Вежі, дивуючись довірливості правоохоронних органів і прислухаючись до свого внутрішнього стану: він відчував, як усередині розгоряється холодний вогонь. Той самий вогонь, такий схожий на дамаську сталь, що робив його невразливим і невтомним. Той самий вогонь, у який занурило його горе в Києві три роки тому і який він часто бачив потім уві сні. Він не розумів, чому так, що відбувається, він відчував тільки одне: якщо треба, зараз він достане до неба. Якщо треба. Все в його силах, і немає перешкоди, яку б він зараз не подолав.

Вулиця дійсно виявилася порожньою, хіба що біля тротуарів сиротливо тулилися автомобілі. Він підійшов до перехрестя перед заводоуправлінням. На подив, саме тут чомусь юрбилося чимало людей. Роззяви стовбичили, незважаючи на те, що міліція й солдати намагалися їх відтіснити подалі від Вежі, вони тільки відходили метрів на десять-двадцять убік і, витягаючи шиї, продовжували допитливо спостерігати. На балконах багатоповерхових будинків теж стояли люди, навіть цілими родинами, і, не зважаючи на заклики негайної евакуації, розглядали Вежу. Як же вона все-таки схожа на церкву, подумав Рад. Міліціонери тихо матюкалися, намагаючись розігнати юрбу, але складалося враження, що ці люди записалися до клубу самогубців і тому нізащо не хотіли залишати місце дії.

На площі перед Вежею стояло багато пожежних машин, міліція, «швидка допомога». Всі наче були чимось дуже зайняті, але не зрозуміло, чим саме, хоча напруга відбивалася, наче у величезному люстрі можливої майбутньої трагедії, на кожному обличчі, у кожному русі.

Серед юрби Рад помітив бригадира ливарників, який виступав на страйку. Той не метушився, не бігав від міліції, стояв, неквапливо покурюючи, осторонь.

— А що тут відбувається? — запитав Рад. — Що за біганина, чому нікого не пускають?

Ливарник кинув сигарету на асфальт і зі знанням справи роздавив бичок ногою.

— Бомбу під Червоного Дона підклали, от і бігають.

— Нічого собі! Що за бомба? Хто підклав?

— Так хто ж його знає? Зараз сапери приїдуть — розберуться. А поки всіх із заводу вигнали.

— А звідтіля? — Рад кивнув головою на Вежу.

— Звідтіля в першу чергу.

І тут Рада до кінчиків пальців пронизав вогонь — він згадав про принцесу. Вона ж напевно лишилась у Вежі!

— А звідтіля точно всіх евакуювали? А маленьку дівчинку, маленьку дівчинку ви бачили?!

— Ні, я тут із самого ранку, з початку зміни. — Бригадир здивовано знизав плечима. — Звідки там дівчинці взятися, це ж не дитячий садок!

Дійсно, який уже тут дитячий садок! До прохідної Вежі — метрів сто, Рад швидко оцінив відстань і диспозицію міліціонерів. Потрібно діяти самотужки; пояснювати вийде дуже довго, а чекати не можна ні секунди, хто знає, коли вона вибухне?!

І тоді він побіг.

Так швидко, напевно, він ніколи ще не бігав, принаймні, йому тоді так здалося. Як і колись у Києві, Рад відчув, що для нього час плине у кілька разів повільніше, ніж для інших людей. Він дуже чітко запам’ятав кожну деталь брущатки, кожен оклик: «Стій! Дурню, ти куди?! Тримайте його!!!» — викарбувався в його пам’яті, наче меморіальна дошка. Він буквально злетів сходами прохідної й побачив її, бомбу, загорнену в промаслений ватник, із якого стирчали провідки. Так, вхід, тепер ліворуч і прямо, там центральні сходи, які широкі зручні сходи й гладенькі відполіровані поручні! Раз-два-три, раз-два-три! «Першим їде Король із хрестом на щиті…» — раз-два-три! «Де ж наш Білий король із хрестом на щиті?» Швидше, швидше, швидше! Вогонь усередині палав з неймовірною силою, перед очима миготіли сходи, обличчя Марійки Донець, хто не злякався, тому кінець, дитячий малюнок Вежі й принца на коні, Червоний Дон, чомусь увесь червоний, як оперетковий диявол, у червоному плащі й червоній масці. Він на секунду зупинився на шостому поверсі, перед маленькими східцями, які вели в апартаменти принцеси. Ху-уух, важко, як важко дихати, серце вистрибувало у скроні, треба терміново кидати курити. У вухах важко гуділа тиша, абсолютна тиша перед вибухом. «Тиша на кордоні — найнебезпечніше!» — згадалася репліка прикордонника Карацупи з дитячого фільму. І тут цю тишу розірвав пронизливий звук.

БББААА!!! ББАХ його так, Йоганн-Себастьян! Стандартна мелодія на його «Нокіа», увертюра для віолончелі пролунала, наче вибух. Він не став шукати телефон, хріняка з ним, — кинувся нагору, штовхнув двері — на щастя, відчинені. В ігровій кімнаті порожньо, ці двері — ага, ванна кімната, наступна — спальня! Вона спала. Вона мирно спала на лівому бочку, повернувши світле личко до нього, і їй, певно, зараз снився чудесний сон. Звісно, не про бомбу. Він упав на коліна перед ліжком і тихенько поцілував принцесу в чоло.

Марійка розплющила очі, насупилася — і раптом залилася зовсім не сонним, дзвінким пронизливим сміхом.

— Родіоша-Акордіоша, миленький! — і обійняла його, обхопила міцно, зовсім не по-дитячому, руками за шию.