Вежі мовчання

— Ну, а з «рисовими мішками» як тут у вас справи?

«Мішками з рисом» називалися на сленгу контрабандистів і прикордонників нелегали, Радик знав це від свого знайомого військового, близького до цих кіл. Меру питання дуже не сподобалося, що легко прочиталося по виразу обличчя: він увесь скривився, почав було відповідати, а потім збився, усвідомивши, що наговорив зайвого.

— Це ви про що запитуєте? Ми продукти з Китаю не завозимо! — гнівно відрізав він і замовк.

Радик вибачився і, нарешті, зміг безболісно розпрощатися — після такого запитання його ніхто вже не вмовляв посидіти і випити «на коня».

У результаті всіх цих подій до міста Рад повертався затемна: здивований, вражений і прозрілий. Він взагалі-то здогадувався, що справи на кордонах країни можуть йти трохи інакше, ніж про це розповідає уряд, але щоб вони йшли настільки інакше, він навіть не міг собі уявити! По суті, це дійсно окрема держава, яка жила за своїми законами й плювала на владу з великого пагорба. Треба ж! Вузька дорога часто кружляла, і він укотре вже згадував європейські автобани та й просто звичайні дороги — крім того, що рівні й зручні в користуванні, їх ще й будували прямими. Чому в нас усі дороги, як зашморги, адже це, крім усього іншого, неекономно, обурювався він за державу. Попереду, не поспішаючи,

теліжилася вантажівка, здається, ЗІЛ. Рад кілька разів намагався його обігнати, але ЗІЛок, навіть без світлових попереджень, одразу різко хитав кузовом і загороджував дорогу. Радик матюкався й сигналив, але змушений був змиритися й чекати, поки, нарешті, або вантажівка зверне вбік, або її водій змилостивиться і візьме праворуч. Позаду начебто ніхто не їхав, і Рад, тримаючи дистанцію, продовжував міркувати про унікальності прикордонного життя. Раптом ЗІЛ почав різко гальмувати й розвертатися, та у Рада цілком вистачало й дистанції, і часу, щоб спокійно скинути газ. Відразу ж він відчув несильний поштовх у багажник — у дзеркальці заднього виду із суцільної темряви звідкілясь з’явився «бобик», який упевнено притискав його до вантажівки. ЗІЛ уже встиг повністю перегородити дорогу поперек, а з-за «бобика», що, відчепившись, обійшов «дев’ятку» ліворуч, із темного узбіччя, з хащів вирулював здоровенний КрАЗ, який набирав швидкість і явно йшов на таран. Розмірковувати було ніколи, і варіантів практично не лишалося — максимум півхвилини, і його «дев’ятка» могла перетворитися у залізний корж між двома вантажівками. Що там на узбіччі, що там у кюветі, Радик не бачив. Попереду стояв, перегородивши шлях, ЗІЛ, позаду набирав швидкість КрАЗ, а зліва, не поспішаючи, під’їжджав «бобик», із вікна якого раптом висунулася голова, потім рука й щось у руці. Куля, на щастя, потрапила у бічне дзеркальце, і Рад, не гаючи часу, відразу ж задом стартонув начебто назустріч, прямо на таран КрАЗу. Все це відбувалося миттєво, у лічені секунди, і, напевно, такий його маневр не входив у плани нападників. КрАЗ — машина не маневрена, на це Радик і розраховував, намагаючись якось проскочити повз вантажівку. КрАЗ, розгадавши маневр «дев’ятки», спробував перегородити шлях, і це йому майже вдалося, але Рад збив його з пантелику, раптом знову різко загальмувавши. Він зробив свій улюблений «поліцейський розворот» і, лише трохи зачепивши невідоме і від того ще більш небезпечне узбіччя, промчав повз КрАЗ, який не встиг закрити цю шпарину всього-на-всього на якусь мить. Якби йшов дощ і було мокро, Рад напевно б перевернувся, але йому пощастило. Поки «бобик» об’їжджав КрАЗ, він уже давно розвернувся і полетів назустріч голові й руці, які знову висунулися з вікна «зеленого чудовиська», як він жартома інколи називав ці безглузді сільські джипи. Пістолет ще двічі чи тричі безуспішно ляснув кудись у темряву. Рад по тій же траєкторії обігнув неповороткий КрАЗ, який замість того, щоб заблокувати проїзд, навіщось почав здавати назад, і помчав назустріч ЗІЛу, водій якого, не розібравши, що ж відбулося, вискочив на дорогу. За ним Рад і погнався. Він врубив дальнє світло, з усієї сили натиснув на клаксон — і переляканий мужик, кинувши монтувалку, стрибнув у кювет. Шлях був вільний. Він акуратно об’їхав по узбіччю осиротілий ЗІЛ, притиснув педаль газу до самої підлоги й не відпускав її з такого положення, мабуть, аж до міста. Хоча у цьому, звичайно ж, не було ніякого сенсу — ніхто із тих трьох автомобілів не наздогнав би його за жодних умов. Він не мав часу розмірковувати, що і чому тільки-но відбулося, чи всі живі й хто все це затіяв. Його могли атакувати контрабандисти, але це також могло бути й продовженням усієї історії. Втім, це могли зробити і ті, й інші, зрештою, тут усе дуже тісно пов’язано, тут усі родичі або куми, як розповідав Качанов, це якийсь кланово-хутірський край. Тому, з огляду на перетинання інтересів, вони могли домовитися між собою й… Одне не викликало сумнівів — його хотіли вбити. Навіщо? Для чого? Кому, зрештою, це потрібно, кому він тепер перейшов дорогу? Помста Хріняки? Ну, так це ж не він його вивів на чисту воду! Червоний Дон? Дурниці. Чоловік Євгенії? У-ух!!! Контрабандисти? Але навіщо?! Отак роздумуючи, він і в’їхав у місто. Кому розкажи, ніхто не повірить, скажуть, вигадуєш, хвастаєш, як рибалка величезною пійманою рибою! Ніхто, крім Жені. Він, нарешті, звернув увагу на мобільний, що давно миготів зеленим вогником смс. «Я у Льва. Островського вбито. Мені страшно! Приїдь, якщо можеш». Він з’їхав на узбіччя й ще раз перечитав повідомлення. Йому теж стало страшно. Точніше, дуже страшно. Не роздумуючи, він набрав номер Качанова. Полковник швидко взяв слухавку й підтвердив, що так, це правда: Веніаміна Островського знайдено сьогодні вранці у його заміському будинку з простреленою головою. Родіон розповів Качанову про те, що трапилося на дорозі, і той здивувався його безтурботності.

— Навіщо ви взагалі туди поїхали?

На це питання у Рада не було зрозумілої для полковника відповіді, він просто промовчав.

— Знаєте що, — сказав Качанов, — їдьте-но зараз у готель і лягайте спати. Я розпоряджуся, щоб вас цієї ночі постерегли. Наламаєте ще дров! Де вас зустріти моїм бійцям?

— Біля заводоуправління, у гаражах. Приїду туди за годину.

Звісна річ, ні до яких гаражів він не поїхав. Рад вже нікому не вірив. Він підрулив до готелю, зібрав речі, забрав у адміністраторки в червоних капцях рахунок і швидко попрямував до таксі. Він назвав водію адресу квартири, де вони зустрічалися з Женею у неділю, — єдина адреса в місті, яку він точно знав, але, трохи не доїжджаючи, вийшов, пересів у маршрутне таксі, що прямувало в протилежному напрямку. Доїхавши майже до кінцевої й, нарешті, одержавши на мобільний повідомлення від Жені з точною адресою Льва, у результаті всіх своїх блукань за годину він дістався потрібного району, приватного сектора. Номер будинку був третій, але він вийшов метрів за двісті від початку вулиці й, не бажаючи світитися біля парадної хвіртки, пробрався через городи. Потихеньку знайшов дірку, що вела із садиби у двір — ні собаки, ні іншої живої живності, навіть курей, у Льва, звісна річ, не водилося, тільки коти, — і прослизнув непоміченим, «…без шуму та пилу». Звичайно ж, украй незручно робити такі забіги у костюмі, модних туфлях, із портфелем і пластиковою валізою на коліщатах, це виглядало трохи кумедно, але він зміг би розпрощатися зі своїми улюбленими речами тільки на смертному одрі. Темний незнайомий двір — і за хвилину Рад, залишивши валізу під яблунею, заглянув у відчинене, як завжди, вікно кухні. Світло горить, але нікого не видно. Здивований, він підстрибнув, підтягнувся на руках і вліз усередину. Тиша, навіть музики немає. Його уява відразу намалювала картину, на якій Євгенія і Лев ніжаться у ліжку, і він, змоклий і розлючений від ревнощів, тихенько прокрався в глиб будинку, по черзі відчиняючи двері кімнат. Зала — нікого, розкидані на дивані ковдри й подушки, тихий, весь у пилюці телевізор, у кутку — гітара. Кімната праворуч — звалище непотрібних речей, старі меблі, журнали на підлозі, поламані стільці. Наступні двері, ага, ось і спальня! Велике ліжко, купа ковдр, під ними явно хтось є. Він підкрадається навшпиньках, тихенько піднімає край ковдри — Женя! Вона мирно спить, у кутику рота засохла слинка. Він обмацує руками ліжко, заглядає під ковдру — нікого немає, лише теплий звабливий запах жіночого тіла. Квіточка розплющує очі, сонно жмуриться, посміхається й простягає до нього свої пелюстки: «Коханий, ти все-таки прийшов!» — «А де Лев?» — насторожено запитує Рад. «Не знаю! — посміхається Женя. — Ти — Король! Ти прийшов! Ти не злякався!» — на що Радик думає, що прийшов він якраз тому, що злякався, і, насамперед, за себе, але, природно, не озвучує своєї думки, а швидко знімає з себе одяг і пірнає під ковдру. Ох, яка ж вона тепла! «Квіточко моя кохана!» — шепоче він і підбирається до її надзвичайних, її чудових грудей. Який сосок! Вона віддається йому напівсонно, із млістю й бажанням, із тихими стогонами захвату, і він опиняється на сьомому небі від щастя. «Чому так говорять, чому саме на сьомому? — думає він. — Треба б запитати у Льва. Він гуру, він усе знає!» Який він вдячний цій людині, так, саме цій людині, котру він буквально щойно ледве не прибив у нападі ревнощів!