Вежі мовчання

— А як це зазвичай відбувається? — поцікавився він.

— Так і відбувається: з Одеси через усю країну везуть турецькі товари, а з Росії, прямо от із залізниці розвантажують — китайські. На вантажівки — і вперед!

— Вночі?

— Чому тільки вночі? Можуть і вдень. Яка різниця? Відповідно до виробничої необхідності! — пожартувала вчителька. — Ви мені пробачте, мені час у клуб, там, здається, ваші вже починають.

— А найближче до кордону село далеко звідси?

— Ні, кілометрів десять прямо цією дорогою. Ложковичі називається.

Ці десять кілометрів Радик долав хвилин сорок, такими розбитими дорогами він ще не їздив. Здається, він пересувався уздовж державного кордону, але про це можна було тільки здогадуватися, жодних позначень він не побачив. А от і село, будинків сто, не більше, хати розташовані усі на пагорках. Певно, навесні тут добряче заливає, здогадався він, посміхнувшись, і для контрабанди — не сезон. Навпроти, теж на пагорках, певно, вже по інший бік кордону, він побачив ще один населений пункт і залізничну станцію. Він повільно проїхав вулицею, розглядаючи обличчя людей. Нетипові, до речі, обличчя: довгі, темно-русяве волосся, великі вузькі, трохи гачкуваті носи, тонкі непомітні губи. Селяни стояли гуртами біля дворів, про щось розмовляли, лузаючи насіння, і косо поглядали в його бік. Зачіпати не намагалися, але очевидно, що чужий їм не дуже подобався. Жінки взагалі відвертали обличчя, усім своїм видом демонструючи, що він тут не до речі.

Радик уже було хотів повертати назад, нічого цікавого він не виявив, як раптом почув якийсь дивний наростаючий шум. Селяни миттєво почали ховатися у двори, забирати з дороги свої старенькі велосипеди і тачки, запинати штори на вікнах, на їхніх обличчях явно читалося занепокоєння. Буквально за хвилину село немов вимерло, навіть з городів люди повтікали до хат. Радик зупинився посеред вулиці, вийшов з машини й прислухався: шум, що вже переходив у ревіння, долітав з боку кордону. Невже дійсно колона танків? — згадав він слова Хріняки і сам аж посміхнувся від такої недоладної думки. І тут він побачив, як хтось його наполегливо кличе — бабця у ватнику й кирзових чоботях стояла, спираючись на ключку, біля кривих воріт і настійливо махала рукою. Вона нічого не говорила, тільки енергійні, розпачливі жести: сюди, сюди, скоріше сюди! Він зробив крок, але зрозумів по її рухах, що потрібно не йти, а їхати. Він швидко підігнав до паркана машину, але бабця прошепотіла: «Ближче до воріт, ще ближче!» — і він під’їхав практично впритул. Стара потягла його за собою — ревіння ставало все більш шаленим — і вона злякано крутила головою, придивляючись до вулиці. В її очах жив справжній страх, навіть паніка, тому Рад беззаперечно ввійшов за нею у хвіртку, а потім і в хату, якщо цю древню криву будівлю, звичайно, можна так назвати. «Сідай!» Він сів на грубий низький табурет і став прислухатися. Ревіння наростало. Скло й стіни хати тремтіли, здавалося, ще трохи — і вона розсиплеться на друзки. Радик подивився на бабцю: та, певно, остерігалася того ж — стояла, щільно притулившись худим немічним тілом до стіни, немов це могло врятувати будівлю, і напружено прислуховувалася. Тепер по звуку він зрозумів, що йдуть важкі вантажівки, скоріш за все, «Урали», і що їх дуже багато. Нарешті, ревіння досягло свого апогею. На величезній швидкості колона мчала по вулиці, прямо через центр села: попереду їхав «бобик», за ним — важкі вантажівки. Радик, акуратно піднявши краєчок старої запраної фіранки на вікні, почав їх було рахувати: одна, дві, три, десять, сімнадцять, двадцять, але збився. Почав ще раз — одна, дві, три, але який у цьому сенс? Їх було багато, дуже багато, і бабина хатинка разом із нею продовжувала тремтіти, а скло дзвеніло, як під час бомбардування. Нарешті, залишивши хмару пилу, ревіння почало віддалятися. Бабця перехрестилася на ікону Спасителя, зітхнула й запитала, чи питиме він молоко.

— Ні, дякую. — Молока він терпіти не міг з дитинства. — А хто це їхав? — задав він дурне питання.

Бабця коротко зітхнула, похитала головою й промовчала. Мовляв, а то ти не знаєш? Дійсно, дурне питання.

— І часто вони так їздять?

— Та майже кожного божого дня.

— А вночі?

— Можуть і вночі.

— Ну, спасибі вам!

— Та нема за що, синку! Тільки ти тепер швидко звідси їдь. Додому рушай, ніде не зупиняйся! — Тепер вона стояла біля печі й ворушила совком вугілля.

Він придивився до старої краще: та була чимось невловимо схожа на Бабу Ягу, і, зважаючи на навколишні глухі ліси й усі ці легенди про контрабандистів, Рад не здивувався б, якби тепер вона спробувала його засмажити на листі.

Ще сорок хвилин пішло на те, щоб повернутися, він ледве встиг до званого обіду.

З усього було видно, що цей ресторан належить мерові: офіціанти могли запросто зламати собі у поклонах хребта, намагаючись обслужити їхній столик, та й розмови у них — Рад тримався з насторогою — були свійські, як у хазяїна з підлеглими. Схвильований тільки-но побаченим у Ложковичах, він їв мовчки, здебільшого слухав, лише інколи додаючи репліки до загальної розмови — за офіційною версією, він вважався співробітником місії ООН із Києва. Роль давалася йому невимушено, Сашко й Вікторія виявилися людьми говіркими, і голові сільради нудьгувати не довелося. Вони жваво обговорювали проект і реакцію мешканців села і сходилися на думці, що все пройшло надзвичайно вдало. Мер був дуже задоволений: відремонтувати водопровід у найближчі три роки він і не мріяв, а тут гроші падали просто на голову. «У крайньому разі, якщо селяни всіх грошей не дадуть, зберу зі своїх бійців, — міркував він. — Сума, у принципі, дріб’язкова». Тобто проект йому подобався. Але, як би хто цього не хотів, якщо ви перебуваєте в місці з певною репутацією, рано чи пізно розмова про цю репутацію обов’язково зайде.

Однак мер говорив на тему контрабанди так само невимушено, як і про водопровід. Радик з іронією зауважив, що той спочатку презирливо називав контрабандистів «вони», потім перейшов на гордовите «ми» — і навпаки, начебто ніяк не міг визначитися, відокремлювати себе від корсарів кордону і соромитися чи розповісти так, як є, — і пишатися. Втім, за столом усі чудово розуміли, що і як тут відбувається. Інакше хто б його сільським головою обрав?

— Вони ж нічого забороненого не возять! — запевняв мер. — Ми ж тільки шмотки! Людям же треба якось дітей годувати, ми ж розуміємо, що до чого!

— А як і коли це зазвичай відбувається? Певне, завжди вночі? — поцікавився Рад.

— Уночі, коли ж іще! — Меру явно сподобався такий підвищений інтерес до тонкощів справи. — Тільки вночі! Удень як поїдеш? Прикордонники, міліція, усе перекрито, а вночі можна, звичайно, проскочити. Прикордонники у нас — професіонали, миша повз них не прошмигне! — запевняв мер. — Але відстані тут великі, демаркація кордону відсутня, кругом ліси, болота, та й за всіма ж не вженешся! Та й техніки у них обмаль. А ці, — мер махнув головою кудись у бік офіціантів, — їдуть, як правило, дуже швидко, з вимкненими фарами, велика колона вантажівок одразу, машин сорок-п’ятдесят, попереду джип із приладом нічного бачення, як у військових. Вищий пілотаж! Як ти їх зупиниш? У цей час на вулицю краще не виходити й свої транспортні засоби з дороги прибирати — зметуть, роздавлять, навіть не зупиняться. Такі у нас правила!

Тут Радик, нарешті, зрозумів, чому селяни в Ложковичах так швидко повтікали, почувши ревіння «Уралів», і від яких неприємностей його врятувала Бабця Йожка. Ух ти, подумав він, і холодок пробіг по хребту, годину тому він міг загинути ні за цапову душу під колесами вантажівок контрабандистів!

Їжа була, чесно кажучи, у ресторані мера не дуже: чи то вода погана, чи то готувати не вміють. Але й на тому спасибі. Назад він мав їхати сам, ООНівці залишалися на ніч, тому Рад поспішав попрощатися, але попрощатися ніяк не вдавалося: розмови, розмови, розмови, все, як завжди, люблять же у нас поговорити! Щоб припинити цей словесний фонтан, він вирішив поставити запитання більш конкретно, хоча правильну відповідь знав наперед.