Страница 81 из 97
Джейк задоволено кивнув.
— Тільки-но зайшли, рухаємось поряд. Завжди поряд, а Юк між нами. На три. Щойно почнемо, не зупинимося, поки не помремо.
— Не зупинимося.
— Точно. Ти готовий?
— Так. Хай тебе Бог милує, хлопчику.
— І тебе, отче. Раз… два… три.
Джейк відчинив двері, і вони разом увійшли в атмосферу приглушеного освітлення й солодкаво-гострого запаху смаженої свинини.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Тринадцятий куплет
ХАЙЛ, МІЄ. ХАЙЛ, МАТИ
ОДИН
Чи то ка поставило звичайний маршрутний автобус на тому місці, куди під’їхало таксі Мії, чи, може, він там опинився випадково. Звісно, це питання того штибу, що провокують до філософських спекуляцій як найскромнішого вуличного проповідника (ну ж бо, алілуя), так і найповажаніших теологів (й істинний сократівський амінь). Комусь це може здатися ледь не блазенством: хай там як, тільки не вбачати за цим питанням тінь онтологічних засад.
Один маршрутний автобус, напівпорожній.
Але якби його не було там, на розі Лекс і Шістдесят першої, Мія, швидше за все, ніколи не помітила б того чоловіка, що грав на гітарі. А якби вона не зупинилася послухати гітариста, хтозна, наскільки б інакше розвивалися наступні події.
ДВА
— Ну, нє, чувак, ну шо за діла! — заволав водій таксі, розпачливо тицяючи рукою у лобове скло. На розі Лексингтон-авеню і Шістдесят першої вулиці стояв і гуркотів дизельним двигуном автобус, блимання його задніх вогнів здалося Мії сигналом біди. Водій автобуса стояв біля одного з задніх коліс, дивлячись на темну хмару дизельного диму, що перла з вихлопної труби.
— Леді, — звернувся до неї таксист. — Ви не проти вилізти на розі Шістдесятої? Це ж по-людському буде?
— Це тут? — спитала Мія. — Що я маю йому сказати?
— Звісно, — неуважно відповіла Сюзанна. — Шістдесята годиться.
Запитання Мії вирвало її зі її версії Доґана, де вона намагалася встановити контакт з Едді. Безуспішно, а крім того, вона була пригнічена тим, що сталося з тим місцем. Тріщина в підлозі поглибилася, зі стелі обвалилася одна з панелей, разом з усіма своїми флуоресцентними світильниками й жужмом електричних кабелів. Деякі з панелей керування погасли. З деяких курилися цівки диму. Геть заглибилася у червоний сектор стрілка на індикаторі
Долівка під її ногами вібрувала, а машинерія скреготіла. А сказати, що все це існує не в реальності, все це лише така техніка візуалізації, було б абсолютно недоречним, хіба ні? Вона перервала дуже потужний процес, тож її тіло їй відплачувало сповна. Голос Доґана попереджав про небезпечність того, що вона робить, що негарно (за словами з телереклами) дурити Матір Природу. Сюзанна не уявляла собі, котрі з її залоз чи органів потерпають найбільше, зате знала, що вони належать їй. Не Мії. Саме час було покласти край цьому безумству, поки все не полетіло шкереберть.
По-перше, вона намагалася ввійти у доторк з Едді, безперервно викрикувала його ім’я в мікрофон з лейблом «Північний центр позитроніки» на шильдику. Даремно. Гукання Роланда теж не дало їй нічого. Якби вони загинули, вона б знала. Щодо цього в неї сумнівів не було. Але з жодним з них вона не могла ввійти у доторк абсолютно… і що ж це могло означати?
— Це означає, що тебе знов гуртом відтрахали безплатно, золотко, — втішила її, гигочучи, Детта. — От так воно й бува, коли трешся з білими придурками.
— Я можу вийти тут? — питалася Мія, сором’язлива, мов дівчина, яку вперше в житті запросили на танок. — Правда?
Сюзанна б ляснула собі по лобі, якби його мала. Господи, коли це таке було, щоб оця сучка так збіса лагідно промовляла до когось, окрім свого дитяти!
— Так, виходь тут. Звідси лише один квартал, і ти вже на авеню, квартали тут короткі.
— А водій… скільки я мушу заплатити водієві?
— Дай йому десятку і хай залишить собі решту. Ану, дай-но мені…
Сюзанна відчула опір Мії й відреагувала втомленим гнівом. Але не зовсім без здивування.
— Слухай сюди, кралечко, я вмиваю руки. Окей? Давай, курва, йому, яку сама хочеш банкноту.
— Ні, ні, все гаразд.
Знов притихла. Злякалася.
— Я тобі вірю, Сюзанно.
І вона розгорнула банкноти, що залишилися з пачки Матса, віялом собі перед очима, немов карти.
Сюзанна ледь не відмовилася, але який у тім був сенс? Вона вийшла наперед, перебрала контроль над коричневими руками, що тримали гроші, вибрала звідти десятку і подала її водієві. Промовила:
— Решту залиште собі.
— Дякую, леді!
Сюзанна відчинила дверцята машини. Тієї ж миті почувся голос робота, налякавши її — обох їх налякавши. Це якась Вупі Голдберг нагадувала їй, щоб не забула забрати свої сумки. Для Сюзанни-Мії нагадування про її майно було порожнім. Зараз вони мали при собі лише один багаж, та невдовзі Мія мусить і його позбутися.
Вона почула звуки гітари, музику. У той же час відчула, що перестає контролювати руку, яка засовувала гроші до кишені, і ногу, яку вже виставила з кабіни таксі. Щойно Сюзанна вирішила чергову, виниклу перед Мією нью-йоркську проблему, як та знову почала перебирати владу собі. Сюзанна спробувала опиратися цій узурпації,
(моє тіло, чорти тебе забирай, воно моє, принаймні від талії й вище, включно з головою і мозком всередині неї)
а тоді поступилася. Який сенс? Мія сильніша. Сюзанна не мала жодного уявлення, чому це так, але знала, що так воно й є.
Цієї миті Сюзанну Дін скувало чимось на кшталт чудернацького фаталізму Бусідо. То був того гатунку спокій, що змушує водіїв ставати безпорадними, коли їхні машини тягне до мостового парапету, пілотів падати в фатальне піке з вимкненими двигунами… а стрільців він жене до останньої печери або дуелі. Пізніше вона зможе боротись, якщо боротьба буде вартою чогось чи почесною. Вона змогла б боротися, щоб врятувати себе або дитину, але не Мію — таким було її рішення. Якщо Мія колись і заслуговувала на спасіння, то тепер, на думку Сюзанни, вона втратила всі шанси.
Наразі робити не було чого, хіба що повернути регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ назад до цифри 10. Вона гадала, що на це контролю їй вистачить.
А втім, поки чути… музику. Гітару. Вона знала цю пісню, і добре знала. Сама співала її у зміненій версії для фолькен того вечора, як вони прибули до Кальї Брин Стерджис.
Після всього, через що вона пройшла, познайомившись із Роландом, звуки «Чоловіка постійної печалі» на цьому перехресті в Нью-Йорку вразили її щонайменше своєю невипадковістю. Та й сама пісня чудова, хіба ні? Ймовірно, це згусток усіх народних пісень, які вона так любила, коли була молодша, це вони крок за кроком привабили її до активістів і зрештою привели до Оксфорда у штаті Міссісіпі. Минули ті дні — тепер вона почувалася набагато старшою, ніж тоді, — але проста журба цієї пісні все ще її зворушувала. Діксі-Піґ був усього за якийсь квартал звідси. Тільки-но Мія транспортує їх крізь двері ресторану, Сюзанна опиниться у Країні Багряного Короля. Щодо цього вона не тішила себе ілюзіями. Не сподівалася, що повернеться звідти, що побачить знову своїх друзів, свого коханого, і гадала, що буде змушена помирати в компанії обдуреної Мії, під її волання… проте ніщо з того не могло завадити їй зараз насолоджуватись цією піснею. Це її передсмертна пісня? Якщо так, то й добре.