Страница 80 из 97
«Я зможу пережити цю думку, — подумав Каллаген. — І вмерти з нею».
— Вона щось залишила, але воно пропало! — вигукнув Джейк ображено, ледь не плачучи. — Мабуть, хтось його знайшов… чи, може, гітарист побачив, як вона щось впустила, і підібрав… от же ж кляте місто! Всі одне в одного щось крадуть. От же гадство!
— Облиш.
Джейк підвів своє бліде, втомлене, злякане лице до Каллагена.
— Вона залишила щось для нас конче необхідне! Хіба ти не розумієш, які в нас примарні шанси?
— Так. Джейку, якщо хочеш відступитися, то зараз саме час.
Джейк без жодної затримки на сумніви похитав головою, і Каллаген рішуче ним пишався.
— Ходімо, отче, — сказав хлопчик.
СІМНАДЦЯТЬ
Вони зупинились знову на розі Лекс і Шістдесят першої. Джейк показав на той бік вулиці. Каллаген побачив зелений тент і кивнув. На тенті було намальоване порося з мультику, воно блаженно посміхалося, попри те, що було засмажене до яскраво-копченої червоності. На клапані тенту йшов напис ДІКСІ-ПІҐ. Уздовж бровки рядком стояли припарковані п’ять довгих чорних «лімузинів», трохи розмитим жовтим світлом жевріли в темряві їхні стопові вогні. Каллаген уперше помітив, що на авеню наповзає туман.
— Ось, — промовив Джейк і вручив йому «рюгер». Хлопчик порився у себе в кишенях і дістав дві повні жмені набоїв. Вони тьмяно блищали в оманливому світлі вуличних ліхтарів. — Поклади їх собі до нагрудної кишені, отче. Легше буде діставати, ясно?
Каллаген кивнув.
— Стріляв коли-небудь раніше?
— Ні, — відповів Каллаген. — А ти коли-небудь запускав оті тарілки?
Джейкові губи смикнулись в усмішці.
— Ми з Бенні Слайтменом якось увечері притарабанили пачку тренувальних тарілок на берег річки і влаштували там змагання. У нього то не дуже, але…
— Дай я вгадаю. А в тебе виходило.
Джейк знизав плечима, а відтак кивнув. Йому не вистачало слів, щоб пояснити, як йому приємно тримати в руці тарілку, якою вбивчою вона відчувалась. Та це було, либонь, природно. Сюзанна теж легко й швидко навчилася кидати Орізи. Отець Каллаген і сам це бачив.
— Гаразд, то який ми маємо план? — спитав Каллаген. Тепер, коли він вирішив пройти весь цей шлях до кінця, він радо поступався хлопцеві лідерством. Врешті-решт, Джейк був стрільцем.
Джейк мотнув головою.
— Нема жодного плану, — сказав він. — Хоча ні. Я заходжу першим. Ти зразу за мною. Тільки-но проходимо крізь двері, розділяємось. Весь час між нами мусить бути не менше десяти футів там, де можна дотриматись такої дистанції. Отче, ти зрозумів? Тобто неважливо, скільки їх там, як близько вони, ніхто з них не зможе дістати нас обох одночасно.
Це була Роландова наука, здогадався Каллаген і кивнув.
— Я зможу шукати її через доторк, а Юк за запахом, — сказав Джейк. — Іди з нами. Стріляй у все, що проситься бути поціленим, і не вагайся, зрозумів?
— Атож.
— Якщо вб’єш якусь тварюку, у котрої буде корисна нам зброя, підбери її. Якщо зможеш хапати все на ходу, добре. Ми мусимо рухатись. Ми мусимо тиснути на них. Ми мусимо бути безжальні. Ти вмієш ричати?
Каллаген подумав і кивнув.
— Ричи на них, — наказав Джейк. — Я теж буду. І я буду рухатись. Можливо, бігтиму, але найпевніше, просто швидко йтиму. Запам’ятай, кожного разу, як я подивлюся праворуч, я мушу бачити твою скроню.
— Ти її бачитимеш, — пообіцяв Каллаген і подумав: «Поки котрийсь з них не завалить мене нарешті». — А після того, як ми її виведемо звідти, я стану стрільцем?
Усмішка Джейка стала, мов вовчий вишкір, усі його сумніви і страхи відпали геть.
— Кхеф, ка і ка-тет, — відповів він. — Дивись, нам горить ІДІТЬ. Гайда на той бік.
ВІСІМНАДЦЯТЬ
Місце водія в першому «лімузині» було порожнє. За кермом другого сидів чоловік у кашкеті й уніформі, але цей сей, на думку отця Каллагена, схоже було, що спав. Інший чоловік у кашкеті й уніформі огинався на хіднику біля третього «лімузина». Жаринка сигарети по лінивій дузі майнула від стегна до його рота, а потім назад. Він скинув на них очима, проте без якогось особливого інтересу. На що там було дивитися? Підстаркуватий чоловік, зовсім юний хлопчик-підліток та метушливий собака. Велике діло.
Коли вони вже наблизилися до протилежного боку Шістдесят першої, Каллаген побачив навпроти ресторану табличку на хромованій стійці:
«Як можна було б назвати сьогоднішній приватний захід у ресторані Діксі-Піґ? — дивувався Каллаген. — Раут немовляти? Вечірка з приводу народження?»
— А як щодо Юка? — спитав він тихенько в Джейка.
— Юк буде зі мною.
Лише чотири слова, але їх вистачило, щоб Каллаген упевнився, Джейк знає, що робить: це вечір їхньої смерті. Каллаген не знав, чи вдасться їм вийти звідти у сяйві слави, але розумів, куди вони, усі троє, вийдуть. Галявина в кінці шляху ховалася тепер за найближчим поворотом, вони ввійдуть туди пліч-о-пліч. І хоч як не хотілося йому вмирати, поки має добрий зір і чисті легені, Каллаген все ж розумів, що все могло статися набагато гірше. Чорну Тринадцятку упакували в чергове темне місце, де вона спатиме, і якщо Роланд справді вистоїть до кінця цього гармидеру чи виграна буде битва, чи навпаки, тоді вже він зможе відстежити місцезнаходження кулі і знищити її, як забажає. А поки що…
— Джейку, послухай мене зараз. Це важливо.
Джейк кивнув, не приховуючи нетерплячості.
— Чи ти розумієш, що тобі загрожує смерть, чи ти волієш прощення своїх гріхів?
Хлопчик зрозумів, що йому дають останню сповідь.
— Так, — промовив він.
— Ти каєшся?
— Так, отче.
Каллаген зобразив перед собою знак хреста.
— In nomine Patris, et Filii, el Spiritus…[127]
Юк гавкнув. Лиш раз, але схвильовано. І він прозвучав трохи здавлено, той його гавк, бо Юк саме знайшов щось у риштаку і приніс у пащі показати Джейку. Хлопець нахилився і взяв ту річ.
— Що? — запитав Каллаген. — Що там таке?
— Це те, що вона нам залишила, — відповів Джейк, і в голосі його чулося полегшення, ледь не нова надія. — Те, що вона скинула в ту мить, як заплакала розчулена піснею Мія. Ох, отче, можливо, в нас тепер є якісь шанси. Мусимо ж ми мати хоч якийсь шанс.
Він поклав знахідку на долоню Каллагену. Той здивувався, яка вона важкенька, і разом йому сперло дух від її краси. У душі його теж зблиснула надія. Либонь, безглузда, але ж вона з’явилася.
Каллаген підніс фігурку черепахи собі ближче до обличчя й провів вказівним пальцем по подряпині у формі знака питання на її панцирі. Задивився в її мудрі, сповнені умиротворення оченята.
— Яка вона гарна, — нарешті видихнув він. — Чи це не Черепаха Матурин? Це ж вона, правда?
— Я не знаю, — сказав Джейк. — Можливо. Сюзанна називає її sköldpadda, ймовірно, вона нам зможе допомогти, хоча й не зможе повбивати тих гончаків, що чекають на нас там. — Він кивнув на Діксі-Піґ. — Тільки ми самі можемо це зробити, отче. Ти готовий до цього?
— О, так, — відповів спокійно Каллаген, ховаючи черепашку, прекрасну sköldpadda, собі до нагрудної кишені. — Я стрілятиму, поки не кінчаться набої або поки мене не вб’ють. Якщо набої закінчаться раніше, ніж мене вб’ють, я гатитиму їх руків’ям револьвера.
— Добре. Гайда, влаштуємо їм там зараз панахиду.
Вони пройшли повз табличку ЗАЧИНЕНО на хромованій підставці, Юк тюпав між ними з задертою вгору головою, на писку зблискувала ота його зубата усмішка. Вони неспішно подолали три сходинки до двостулкових дверей. Перед ними Джейк сягнув рукою до торби і витяг пару тарілок. Пристукнув ними одна об одну, кивнув їх глухому дзенькоту, а відтак спитав:
— Давай подивимося на твій.
Каллаген підняв «рюгер», притиснувши, мов дуелянт, його дуло собі до правої щоки. Тоді торкнувся нагрудної кишені, що відстовбурчилася й обвисла під вагою набоїв.
127
В ім’я Отця, і Сина, і Духа… (лат.)