Страница 25 из 97
ДВА
— Пригощайся, — запропонувала Мія. — Ось що в мене є.
З-під свого серапе вона видобула гроно винограду і паперовий пакет з жовтогарячими фруктами лаконосу, пухкими, як її черево. Звідки, дивувалася Сюзанна, могли взятися ці фрукти? Може, їхнє спільне тіло зараз сновидою гуляло там, у «Плаза-Парк»? Може, в номері стояв кошик з фруктами, якого вона не зауважила? Чи ці фрукти — плоди чистої уяви?
Та яка різниця. Апетит, якщо вона його до того й мала, тепер, після зізнань Мії, її покинув. Той факт, що повідана нею історія була неможливою, тільки додавав їй жахливості. А ще вона не могла перестати думати про дитинча в утробі, побачене нею на одному з тих телеекранів. І про ті його сині очі.
— Ні. Такого бути не може, чуєш? Це неможливо!
Вітер, що дув крізь прогалини між мерлонами, пронизував її до кісток. Вона підважилася на руках, зісковзнула з візка, примостилася під галерейною стіною поряд з Мією і, задивившись вгору на чужі зірки, прислухалася до невпинного виття вітру.
Мія напихалася виноградом. З одного кутика її рота стікав сік, а з протилежного кута вона зі швидкістю кулемета випльовувала кісточки. Проковтнула, утерлася і промовила.
— Може. Ще й як може бути. Та що тут гадати: все так і є. А ти все ще рада, що прийшла сюди, Сюзанно з Нью-Йорка, чи вже вважаєш, що краще було б не вдовольняти власної допитливості?
— Якщо я мушу розрішитися не своєю дитиною, я волію знати геть усе про цю дитину. Ти здатна це зрозуміти?
Почувши таку роблену брутальність, Мія кліпнула, а потім кивнула.
— Гаразд. Розкажи мені, яким чином дитина може бути Роландовою. І якщо хочеш, щоб я повірила твоїм розказням, почни з такого, що змусить мене вірити.
Мія ввігнала нігті у шкірку лаконосу, зідрала її одним швидким порухом і жадібно зжерла. Хотіла було зробити те саме з наступним, та завагалася і просто почала перекочувати фрукт між долонями (такими бентежно білими долонями), зігріваючи.
Та врешті почала.
ТРИ
— Скільки усього Променів, Сюзанно з Нью-Йорка?
— Шість, — відповіла Сюзанна. — Було шість принаймні. Гадаю, зараз залишилося тільки два, котрі…
Мія нетерпляче змахнула рукою, ніби кажучи: не гай мого часу.
— Атож, шість. Отже, коли Промені були сотворені з тієї великої Дискордії, з того бульйону творення, котрий дехто (включно з манні) називає Обером, а інші — Примом, то що їх сотворило?
— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Може, Бог, а ти як гадаєш?
— Можливо, десь є й Бог, але ці Промені, Сюзанно, постали з Приму силою подиху магії, справжньої магії, котра зникла ще в прадавнину. Чи то Бог був колись сотворив магію, чи навпаки — магія Бога? Мені про те не знати. Це питання до філософів, а моя справа материнство. Проте колись, в прадавні часи, існувала сама лиш Дискордія, і от з неї-то й виринули міцні шість Променів, котрі перетинаються між собою в єдиній точці. Задля вічного їх підтримання існувала магія, але коли магія щезла звідусіль, окрім єдино тільки Темної вежі, котру дехто називає Кан Калікс, Залою Вороття, людей охопив відчай. Коли минула Доба Магії, надійшла Доба Машин.
— «Північний центр позитроніки», — промурмотіла Сюзанна. — Біполярні комп’ютери, слоутрансові двигуни. — Пауза. — Блейн Моно. Але все це існує поза нашим світом.
— Гадаєш? Хочеш сказати, твій світ виняток? А як щодо напису на щиті в готельному холі?
Луснув лаконос. Мія обдерла фрукт і зжерла, пирснувши соком крізь знайомий вищир.
— А я гадала, ти не вмієш читати, — промовила Сюзанна. Сенсу в цій фразі не було, та ні на що інше вона не спромоглася. Подумки вона все поверталася до образу немовляти, до його яскравих синіх очей. Очей стрільця.
— Атож, зате я знаю свою справу, тому коли тобі заманеться читати, я теж читаю вельми добре. Ти хочеш сказати, що не пам’ятаєш того щита в холі готелю? Це ти мені хочеш сказати?
Звісно ж, вона його пам'ятала. Згідно з написом на щиті «Плаза-Парк» через місяць стане частиною організації, що називається «Сомбра»/«Північний центр позитроніки». Але, промовивши «це існує поза нашим світом», вона мала на увазі 1964 рік — рік чорно-білих телевізорів, абсурдних, величезних, як кімната, комп’ютерів та алабамських копів, котрим страх як кортить спустити собак на чорношкірих борців за виборчі права. Все дуже перемінилося за ті тридцять п’ять років, що відтоді промайнули. Наприклад, той апарат, схожий на комбінацію телевізора й друкарської машинки, за стійкою євразійської дівчини-адміністраторки — звідки Сюзанні знати, що то не біполярний комп’ютер, котрий працює на якомусь слоутрансовому двигуні? Нізвідки.
— Давай далі, — сказала вона Мії.
Мія знизала плечима.
— Ви самі себе прирекли, Сюзанно. Ви на позір такі категорично рішучі, та коріння ж, воно завжди одне й те саме: слабшає ваша віра, тож на заміну їй ви дістаєте раціональну думку. Але в думці нема любові, ніщо не виживає в раціональних розмислах, тільки смерть.
— Який це має стосунок до твого малюка?
— Сама не знаю. Багато чого я не знаю. — Вона підняла руку, зупиняючи Сюзанну, перш ніж Сюзанна встигла промовити слово. — Ні, ні, я не тягну час і не намагаюся звести тебе на манівці геть від того, що тобі треба взнати, я говорю так, як мені підказує серце. Ну, ти слухатимеш мене чи ні?
Сюзанна кивнула. Вона послухає… хай навіть це триватиме трішки довше. А якщо ця балачка не повернеться до немовляти, вона сама її спрямує в той бік.
— Магія щезла. Мерлін ретирувався до своєї печери в якомусь зі світів, в іншому світі меч Ельда поступився пістолетам стрільців, і магія випарувалася. Тоді в стародавні роки великі алхіміки, великі вчені, великі… — може, механіки? — великої мудрості люди, ось кого я маю на увазі, словом, якісь люди великого розмислу — ось вони-то зібралися докупи і створили машини, здатні керувати Променями. То були прекрасні машини, але то були смертні машини. Магію замінили машинами, дуї кенніт, а тепер ці машини руйнуються. У деяких світах страхітливі пошесті вигубили вже ледь не все живе.
Сюзанна кивнула:
— Ми бачили один з таких світів, — сказала вона тихо. — Там це називають супергрипом.
— Руйначі Багряного Короля лише підганяють процес, котрий і без того прогресує. Машини скаженіють. Ти сама бачила. Ті люди вважали, що завжди будуть такі ж, як вони, нові люди, котрі майструватимуть нові машини. Ніхто з них не передбачав того, що відбувається. Цієї… цієї всесвітньої виснаженості.
— Світ зрушив з місця.
— Атож, панночко, так воно й є. І не залишив нікого, хто б замінив машини, котрі могли б підтримувати рештки магії в дії, бо Прим звідтоді давно відступив. Магія щезла, а машини руйнуються. Невдовзі й Темна вежа завалиться. Можливо, вистачить часу на єдиний шикарний сплеск універсальної раціональної думки, перш ніж темрява запанує навіки. Хіба це не чудово?
— А хіба Багряного Короля не буде також знищено, коли впаде Вежа? І всіх його посіпак? Лобурів із кривавими дірками в лобах?
— Йому було обіцяно його власне королівство, де він правитиме вічно, насолоджуючись розвагами на свій специфічний смак.
Огида прозвучала в голосі Мії. А ще, либонь, і страх.
— Обіцяно? Ким обіцяно? Хто ж є могутніший за нього?
— Панночко, я не знаю. Можливо, він сам собі усе наобіцяв. — Мія знизала плечима, намагаючись не дивитися Сюзанні в очі.
— А може щось завадити падінню Вежі?
— Навіть твої друзі стрільці не сподіваються завадити її падінню, — сказала Мія. — Хіба що уповільнити процес, звільняючи Руйначів, і, якщо це можливо, знищити Багряного Короля. Рятуймо. Рятуймо Вежу, як це зворушливо звучить! А він тобі хоч раз казав, що саме це і є його метою?