Страница 24 из 97
Сюзанна роззирнулася довкола. Повернувшись обличчям до центру замку — туди, де, як їй здавалося, було його подвір’я — вона вловила дух древнього тліну. Мія помітила її наморщений ніс і посміхнулась.
— Атож, перші давно померли, та й машини, що їх залишили по собі останні, теж здебільшого зупинились, але запах їхнього мору висить, правда ж? Так зажди з запахом смерті. Спитай у свого друга стрільця, правдивого стрільця. Він знає, бо сам докладається до цієї справи. На нім багато чого висить, Сюзанно з Нью-Йорка. Провина світів висить у нього на шиї, немов зогнилий труп. Однак він зайшов занадто далеко у своєму впертому затятті, і врешті-решт на нього звернули увагу великі. Його буде знищено, атож, і всіх, хто з ним поряд. Я ось сама ношу його погибель у себе в череві, а мені й байдуже.
У світлі зірок добре видно було, як вона випнула вперед підборіддя. Груди її хвилювались під серапе… а ще Сюзанна врешті помітила, який у неї круглий живіт. Нарешті, хоч у цьому світі Мія виглядала беззаперечно вагітною. Явно на останніх днях.
— Давай, питай, користуйся нагодою, — промовила Мія. — Тільки пам'ятай, в іншому світі ми також існуємо, у тому, де ми з тобою в одному тілі. Ми лежимо на ліжку в готелі, ніби спимо… тільки ми ж не спимо, правда, Сюзанно? Аж ніяк. І коли задзвонить телефон, коли подзвонять мої друзі, ми підемо звідси до них. Якщо встигнеш запитати й отримати відповіді, добре. Якщо ні — теж добре. Питай. Чи… чи ти ніякий не стрілець? — скривила вона губи в зневажливій усмішці.
Сюзанна подумала, що якась вона зараз нахабна, така якась аж занадто нахабна. Особливо для особи, яка неспроможна сама знайти дорогу з Сорок шостої до Сорок сьомої вулиці в тому світі, куди вони скоро мусять повернутися.
— Давай, вистрелюй свої питання! Я тобі відповім.
Сюзанна знову кинула погляд у бік темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким підчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами і бозна з чим іще. Колись вона проходила курс середньовічної історії і тепер пригадала деякі терміни, але то було так давно. Звісно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама іноді підживлювалась. Але ті часи для неї в минулому. Якщо Мія намагатиметься задуже тиснути на неї або штовхати надто далеко, їй самій від цього буде непереливки.
Але треба розпочати з чогось помірного, легкого, вирішила вона.
— Якщо це Замок-на-Хаосі, — промовила вона, — де ж тоді сам Хаос? Я не бачу там нічого, окрім скупчення скель. І того червоного сяйва на обрії.
Мія з розпущеним по плечах чорним волоссям (ані завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсім не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бік внутрішнього провалля, що лежало під ними, в напрямку дальньої стіни, де височіли вежі і галерея продовжувала свій дуговий біг.
— Це цитадель, — сказала вона. — За нею містечко Федік, тепер порожнє, всі загинули від Червоної Смерті тисячу років тому, а може, й більше. За ним…
— Червона Смерть? — перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собі). Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповіданні? А чом би й ні? Хіба вони вже не забрідали — щоб потім вибиратися звідти — в Країну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Білий Кролик і Червона Королева?
— Мені того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобі повідати, це те, що за порожнім містечком є зовнішня стіна, а поза зовнішньою стіною є велика тріщина в землі, заповнена монстрами, котрі морочаться, злягаються, плодяться і плекають наміри видертися звідти. Колись над тим місцем пролягав міст, але він давно завалився. «У часи предковічні», — як то говориться. Вони там такі жахливі, що звичайний чоловік або жінка від одного погляду на них глузд втратять.
Вона обдарувала Сюзанну власним поглядом. Безперечно глузливим.
— Але для стрільця вони ніщо. Для такої, як ти, вони ніщо.
— Навіщо ти з мене глузуєш? — спитала Сюзанна тихо.
Мія поглянула здивовано, а тоді всміхнулася.
— Хіба це була моя ідея, припертися сюди? Стирчати тут на собачому холоді в той час, як Око Короля паскудить обрій і плямує своїм брудним світлом навіть сам місяць? Аж ніяк, пані! Це твоя ідея, тож нічого тобі на мене тут клепати своїм язиком!
Сюзанна могла б відповісти, що, перш за все, не їй належала ідея понести дитину від демона, але зараз був найгірший момент для сварки в стилі «це ти винна, бо ти винна завжди».
— Я не клепаю, — сказала Сюзанна. — Просто питаю.
Мія відмахнулася різким жестом, немов кажучи: не розмінюйся на дріб’язок, — і відвернула лице від Сюзанни. Буркнула собі під ніс:
— Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає. Але в будь-якому випадку — ти мене слухаєш? — свого малюка я виношу. Хай би там як не випали карти. Виношу і вигодую!
Сюзанна раптом багато чого зрозуміла. Мія глузувала, бо сама була налякана.
Окрім власного знання багатьох речей, великою мірою вона була Сюзанною.
Та ж фраза «Може, в мене нема диплома Моргаузу і взагалі освіти немає» — це з «Невидимки» Ралфа Еллісона.[31] Вселившись у Сюзанну, Мія отримала щонайменше дві особистості за ціною однієї. Врешті-решт, це ж саме Мія витягла з забуття (чи з глибокої сплячки) Детту, а саме Детта полюбляла цю фразу, яка демонструвала нутряне презирство й недовіру негрів до того, що іноді називалося «післявоєнною покращеною освітою для негрів». Може, нема диплома Моргаузу і взагалі освіти не маю — означає: я знаю те, що знаю, слухами земля повниться, добрі люди розповіли, телеграф джунглів передав депешу…
Сюзанна врешті наважилася.
— Міє, а від кого твій малюк? Ти знаєш ім’я того демона, котрого можна вважати його батьком?
Мія усміхнулася. Сюзанні не сподобалася її усмішка, забагато в ній було від Детти, надто багато зухвалості, глузливої зарозумілості.
— Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутній демон, правду кажучи. Людиноподібний демон! Так і мусило трапитись, бо справжні демони — тобі варто про це знати — оті, покинуті на берегах світів, які обертаються навкруг Вежі відтоді, як занепав Прим, ті демони безплідні. І не без поважної причини.
— А як же тоді…
— Батько мого малюка — твій дін, — перебила її Мія. — Атож, його батько Роланд з Ґілеаду. Нарешті з’явиться онучок у Стівена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилі, цього вже ніколи не взнати.
Сюзанна вирячилась на неї, геть забувши про холодний вітер, що віяв з пустки Дискордії.
— Роланд?.. Не може цього бути! Він був поряд зі мною, коли демон перебував усередині мене, він якраз витягував Джейка з маєтку в Датч-Гіл, і злягання — це останнє, що могло йому тоді спасти на думку… — Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доґані. Її очі. Ті її сині очі вбивці. — Ні. Ні, я не можу в це повірити.
— Однак його батько — Роланд, — наголосила Мія. — І коли малюк прийде у світ, я назву його ім’ям із твоєї пам’яті, Сюзанно з Нью-Йорка, тим ім’ям, яке ти запам’ятала в ті часи, коли вивчала замкові подвір’я, всякі мерлони, требушети та барбакани. А чом би й ні? Ім’я гарне, підходяще.
«Вступ до середньовічної історії» професора Мюрі,[32] ось про що вона каже.
— Я назву його Мордред,[33] — промовила вона. — Ростиме він швидко, швидше за людину, оскільки натуру має демонську. Він виросте сильним, мій любий хлопчик. Моє уособлення всіх будь-коли сущих стрільців. І отже, як і той Мордред з твоєї казки, він замордує свого батька.
По цих словах Мія, нічия дочка, здійняла руки до обсадженого зірками неба і заволала, але що звучало в тім крику — жах, печаль чи радість, — Сюзанна зрозуміти не могла.
31
Ралф Волдо Еллісон (1914–1994) — афроамериканський письменник, 1953 р. отримав Національну літературну премію за роман «Людина-невидимка».
32
Гілберт Мюрі (1866–1957) — британський історик, один з найбільших світових знавців культури античності та середньовіччя.
33
Мордред — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, син короля Артура, котрий намагається вбити свого батька.