Страница 121 из 160
Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.
Та Михайлик того не чув.
Брекекекали жаби.
Але й того не чув.
Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.
Нічого не чув і не бачив, тиняючись.
Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам'яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:
— Кохайлику! Це ти?
— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.
Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:
— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.
— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.
— Уже. Аж двічі.
— А як?
— Так… що й не скажеш!
— Чому ж?
— Аж так солодко… ой-ой!
— Але як же? — і парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?
— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди й заплющивши свої чудові коров'ячі очі (називали ж стародавні греки сестру й дружину самого Зевеса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.
— Що-що? — розчарувався Михайлик.
— Гамселив, куди здря.
— Чого ж ти така рада?
— Гарно ж, Кохайлику!
— Що у тому гарного?
— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.
— Щиро?
— Коли б'єш, значить — любиш.
I пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:
— Ану, вдар.
— Тю на тебе!
— Хоч раз…
I пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.
— Серце як не вискочить.
— Пильнуй!
— А ти… візьми його в кулак! I стисни… I здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!
I наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би либонь пробудитися, щоб, крий боже, не прогавити свого законного добра.
Але ні!
Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він…
Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотня причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець.
34
Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамайовим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» лякав він горобців…
А Роксолана-Параска тимчасом кричала пошепки Михайлові:
— Пусти!
— А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.
— Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового конгральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому коханцеві перше від себе враження.
— Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона.
Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.
Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.
Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі — негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, — і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.
— Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?
— Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась.
— Поки жива ще зненависть, — мудро промовила вона, — може воскреснути й любов.
— Не пащекуй!
— А лиш тоді, — провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, — коли не стане — ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! — і аж навіть самій Роксолані сподобалась досі нечувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: — Навіки твоєю… навіки!
— Але навіщо ж — навіки? — раптово простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки.
— Я вся — твоя! — млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, — але Михайлик раптово прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь не полюбляв того досить неприємного слова «навіки».
I він, підводячись, сказав хлоп'ячим голоском, як півник:
— Я почекаю, пані.
— Чого ж?!
— Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко!
— Куди ж ти? — спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана.
— До мами, — кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик.
— Кохайлику! — в розпачі скричала на весь голос пані. Але ніхто не відповів.
Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів:
— А шу-шу! А шу-шу, горобці!
— Кохайлику… — ще раз покликала Параска. Та ніхто — анітелень…
35
Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір'я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи — куди ж? — аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, — він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги…
Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми.
— Це ти, пане сотнику? — спитав той голос. Михайлик упізнав шинкарочку Настю Певну, простяг до неї руку і, сам того не хтівши, попросив:
— Горілки!
— Немає, хлопче. Всю мирославці випили.
— Бреши! — сердито відмовив сотник.
— Війна ж.
— Та й що ж?
— Царський боярин наполягає, щоб мені пан обозний горілкою торгувати заборонив… Та й запас оковитої зсяк, — пояснила шинкарка. В її голосі бриніло щось таке, аж слухати було приємно й моторошно, і хлопця обпікали ледь зизуваті очі, вся її похмура, оковита, хмільна краса, що світилась і вночі, проти місяця. Молоденькому сотникові здавалось, буцім він п'яніє й без горілки, буцім гамується біль серця, а зненависть до зарозумілої панночки й справді-таки переростає в холодну байдужість, і він, з бентежним почуттям, не зводив погляду з безтрепетних уст Насті Певної, поки та говорила якісь марні слова: — А сам пан Купа, здавшись на домагання боярина, заборонив сьогодні, покіль не скінчиться війна, торгувати горілкою.