Страница 120 из 160
Не був хлопчина й тонкосльозий, він же й не плакав ніколи, навіть у колисці не плакав, — а тут шпигало щось йому в носі, ще припухлому після вчорашнього падіння.
Не був хлопчина й сколоздрий, нівроку йому, — а тут нараз відчув він, що є в нього серце, бо щось нестерпно заболіло там уперше в житті.
Не був хлопчина й смішкуватий, аж тут наче скортіло покепкувати з себе самого, наче вже й зареготав би з горя наш несміюн, коли б таки вмів сміятись. Та й що ж йому лишалося? Що він умів? Заспівати хіба?
Пан сотник прокашлявся, зітхнув, потім посопів трішки та й завів гнучким та густим басюрою, що був іще такий молодий, аж зривався інколи на тремкого хлоп'ячого півника:
— Ой, сумний той голос,
Що луни не має,
Нещасливий коваленко,
Що марно кохає…
Бренькіт чиєїсь бандури, негадано до Михайликової пісні вплітаючись, стиха окселентуючи, тонко задзвенів між кущами калини. Та Михайлик не чув тієї кобзи: співав так, ніби він жив сам-один у всьому підзірному світі:
— Ой, піду я полем,
Повен чорним болем, —
Вкрились ниви бур'янами,
Ввік не переполем!
Ввік не переполем,
Ввік не переорем…
Хто кохає без надії, —
Одружився з горем!
А чийсь дужий голос, трохи вищий, трохи мужніший, дещо вправніший у хитрому мистецтві співу, долучаючись до пісні Михайлика, насмішкувато питав:
— Хто ж кохає без надії?
Хто марнує молодії,
Молодії літа — марно?
Чи така вже дівка гарна?
Ой, чи гарна, чи чупарна,
А кохати незугарна!
Глузливе закінчення сумної Михайликової пісні, підхоплене невідомим бандуристом, перейшло в регіт, уже знайомий нам регіт Козака Мамая.
— Розлюбила? — спитав Козак.
— Розлюбила, — Мамайовим голосом, передражнюючи його, ображено відповів Михайлик.
— А ти певен, що розлюбила?
— Певен,
— А ти певен, що вона кохала тебе?
— Не знаю, — розгублено буркнув пан сотник.
— А ти ж її кохав?
— Кохаю.
— I давно ж?
— Давно. Два…
— Два роки?
— Два дні.
— Ого! — і Мамай, посмикавши себе за ліве вухо, за сергу золоту, спитав: — А хто ж вона?
Михайлик одвернувся.
Якась нічна пташина проквилила десь далеко, і Михайлик достоту схоже повторив той журливий крик.
— Невже ж вона тебе, такого молодця, та й не кохає нітрішки? — спитав Козак Мамай.
— Трішки мені не потрібно.
— Ач який! — і спитав: — Але хто ж вона? Хто? Михайлик, понурившись, не відповів.
— Найкраща в світі дівчина? — посміхнувся Козак Мамай.
— Хто вам сказав? — злякався простосердий парубок.
— Ярина Подолянка? Вона?
— Ой! — недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. — Ви таки й справді чаклун!? — і раптом зовсім по-хлоп'ячому спитав: — Але як ви вгадали? — і попросив: — Допоможіть.
— Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай.
— Ви ж — характерник.
— Жар загрібати чужими руками?!
— Я вже свої попік.
— Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — і, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд. а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — і Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі… Гай-гай^.. А я ж був думав, що ти… — і Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: — Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять.
— Так я ж — несміливий.
— Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…
— Цілував?! — жахнувся "Михайлик. — Підслухували?
— Лящало ж на ввесь архирейський садок.
— А після цього вона… після цього ж вона…
— Дівчатам ніколи не вір.
— Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — жахнувся пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…
— Хлопці то — інша річ, — посміхнувся Мамай.
— А я, дурний, повірив…
— Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архирейського садка.
— Чого це?
— Посвищи соловейком.
— Минулося.
— Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!
— Кому брехав?
— Собі, мені, матусі, Подолянці, богові…
— Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…
— Ти їй сказав про це?
— Так я ж несміливий!
— А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — і стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з двадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!
— Несміливий язик?
— Ні, руки.
— За це на Січі б'ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?
— Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки бог дав сили.
— Скільки бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже, й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…
I тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, коли без рими, без музичного супроводу й без гонорару, ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, в хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.
Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір'я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:
— Це Лукія?
— Лукія.
— Чи не пристаркувата ж?
— А я? — посміхнувся Мамай.
— Та й некрасива ж.
— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.
— Коли ж то буде?
— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…
— Та війна ж не триватиме вічно!
— Не житиме вічно й кохання. Вони помовчали. Послухали.
Бо ніч була дзвінка.
Калатали серця.
Солов'ї заливались.
Цвіркуни про своє існування волали до неба.
I сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.
Мамай проговорив:
— Вернися в архирейський сад, пане сотнику.
— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!
I, похиливши голову, юнак подався в ніч.
33
Тинявся та й тинявся без часу, без міри.