Страница 122 из 160
— Чим же ти в своїм шинку торгуватимеш?
— Молоком.
— Яким?
— Птичим.
— Давай-но кварту!
— Молока? — посміхнулась чортова шинкарочка, сяйнувши хижими перлистими зубами, бо ж бачила минулої ночі, з яким перестрахом цей сільський жовтодзьоб вихиляв свою найпершу чарку. — Молочка, дитинко мамина?
— Горілки! — гарикнув хлопець, і Чужа Молодиця майнула в шинок і льотом винесла панові сотникові повну кварту.
Не частуючи й Насті-Дарини, махом-пахом Михайлик видудлив навхильці, до пуття й не розібравши, що саме лигає, бо ж, переживши цілий день кохання нещасливого, утратив хлопець і здоровий глузд, і тяму, а не тільки смак до будь-якого питва чи їжі.
Висипавши на дно тієї ж спорожнілої кварти жменю срібла, пан сотник був кинувся від корчми, але шинкарочка встигла схопити за руку і з несподіваною силою притягла до себе
— Треба ж… — почала вона.
— Що треба? — тремтячим голосом спитав пан сотник.
— Горілку ти випив? От і треба ж… заїсти.
— А-а, — промимрив Михайлик і знову хотів був кинутись в обійми ночі, але Настя-Дарина, заступивши дорогу, втягла його за руку в шинок, штовхнула до столу, бо парубок уже п'янів, і поклала щось у миску, і він кутуляв байдужісінько, так-таки й не розбираючи смаку, і вже тягся до шинкарочки, бо ж була вона вся якась вогниста й чортувата, гаряча, мов у пеклі піч.
Пан сотник уже й не тямив, що з ним діється, бо вогнисті кола вигравали в очах, і все падало, і все стогнало її голосом, і все обіймало його, аж опиратись парубок уже не міг та й не хотів, і серце калатало, мов підстрелене, немов останнім боєм калатало, чи то з життям прощаючись, чи то з Яриною, з коханням чистим, яке втрачав він зараз, з першим своїм коханням до якоїсь далекої панни, що від ненависті до неї він гинув тепер… I хтозна — що сталось 6и з нашим героєм, коли 6 не вчули раптом над собою шинкарочка й Михайлик лютий-прелютий голос Козака Мамая.
— А геть від нього! — загорлав на Дарину Козак і схопив її за руку, і шарпнув геть, і кинув, стягши з ліжка на підлогу, і Чужа Молодиця від болю зойкнула, а коли б хто сторонній міг поглянути на все, як ми, читачу, з вами зараз, той міг би вздріти, що не люттю спалахнули до Козака зизуваті очища шинкарочки Насті, а загорілись вони якимось іншим вогнем.
Коли Михайлик спробував розплющити очі, вогнисті кола ще літали, та Козак Мамай схопив хлопчину за розхристану сорочку й поставив на ноги, потім страшенним ударом збив додолу, та й знову бив його і тряс, і термосив, і лупцював по щирості, як це робити може з таким здоровим парубком тільки рідний батенько, і все те він робив аж так навально, хутко і стривожено, неначе поспішав, рятуючи життя, відкачувати втоплого, наче ловив останній подих, щоб не дати йому відлетіти навік, і знову лупцював новоспеченого сотника, і тільки приказував стиха, ніби говорив сам із собою:
— Ти просив у мене помочі, шмаркачу!? Просив допомогти в коханні? То на ж тобі! Ось так! Ось так! Отак! — і, не передихнувши, знову брався до нелегкої роботи. — Оце тобі поміч! Оце тобі чари, поганцю! Оце тобі рада! — і Козак аж кректав, немовби, рубаючи дрова.
— Ой, тату! — нарешті звомпив пан сотник, зопалу назвавши батьком безхатнього й самотнього Мамая, бурлаку безпритульного, і Козакові з того крику (ой, тату!) навіть у голові замакітрилось, і він, щасливий, іще запопадливіше взявся лупцювати лобуряку Михайлика, бо ж це вже був син, хоч і названий, але ж син-таки, син! — і рятував мудрий батенько синову першу любов, чисте кохання, яке зараз замалим не втопло в багні хтивої зради.
— Ось тобі, ось тобі, сучого сина стерво ти ласолюбне!
— Ой, тату, не буду ж!
— А чого ж ти не будеш, гультяю? — лупцюючи, дослухався духу Мамай.
— Од матінки вночі тікати.
— А ще? Ну? Пане гульвісо?
— Горілки в час війни заживати.
— А ще?
— В гречку з чужими молодицями стрибати.
— А ще?..
Ось так довгенько, мабуть, духопелив 6и ще того бідолашного зальотника Мамай, коли б не почув біля себе тихий смішок Насті Певної.
— Чого хихочеш? — спитав Козак у шинкарки. — Раденька.
— Що ось чухраю хлопця?
— Що ти, нарешті… що ти мене… приревнував! I шинкарочка щасливо засміялась.
Схопивши за руку очманілого Михайлика, Козак Мамай хотів був вискочити з шинку.
Але шинкарочка твердо стала на порозі, і сотник вискочив на вулицю один.
— Стривай лишень! — сказала Козакові Чужа Молодиця.
— Чого тобі? — прикро ворухнувши зведеною вгору лівою бровою, сердито спитав запорожець.
— Пора б уже, нарешті, нам… по стількох роках… — і Чужа Молодиця велезначно помовчала. — Пора б нам із тобою, нарешті, побалакати!
— Про що? — сердито спитав Мамай.
— Про мою до тебе… велелітню любов.
— Марна річ.
— Минуло ж років з двісті…
— Марна річ!
36
Пан сотник, вискочивши з шинку, прожогом подався був до річки, де стояла табором його сотня, але відчув такий палючий голод після батьківського научення й Настиної горілки, мовби й не їв нічого в шинку, що хлопець поспішив на хвильку додому, щоб задушити в пузі комара й заспокоїти неню, коли та й досі не спить, дожидаючи сина.
Добравшись, нарешті, додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п'янезному будити матінку.
На теплім припічку знайшов якісь коржі.
Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана.
Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла Місяця по самі вінця, нічого й не було.
Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував.
їй-богу ж, правда!
Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки.
I все бриніло в ньому радістю молодого життя.
Ти чуєш, читачу? Ти чуєш?
Бринить!
Хай бринить пiсня пята
1
Нехай бринить, хай бринить, як струна!
Як бджоли бринять над калиновим цвітом. Як слізка дівоча на віях бринить. Як будяк проти вітру бринить серед степу. Як полотно бринить у парусі. Як мислі бринять… Як душа твоя, читачу!
Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ.
2
Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста.
Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.
Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони. старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік — коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.
Коли перечасного скинули, нарешті, додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив'ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.
Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам'ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…