Несподівана вакансія

Повз прочинені двері пройшов Жирко, смакуючи йогуртом. Він зазирнув до кімнати і на якусь мить зустрівся поглядом з Коліном. Коліну одразу ж вилетіло з голови, про що він говорив.

— …і… ну, двома словами, це все, — закінчив він, затинаючись.

Зиркнув на Тессу, шукаючи підтримки, але його дружина з кам’яним обличчям дивилася кудись перед собою. Це трохи образило Коліна. Він думав, що Тесса зрадіє, коли побачить, що йому вже набагато краще після тієї кошмарної ночі і що він себе контролює. Він знову відчув, як у животі зарухалися щупальці страху, але його трохи заспокоїла присутність такої ж, як і він, сіромахи й жертви гидких пліток Парміндер, а також співчутлива увага вродливої соцпрацівниці.

На відміну від Кей Тесса і справді прислухалася до кожного слова, сказаного Коліном щодо права Полів залишатися під юрисдикцією Пеґфорда. Але, на її думку, аргументам Коліна бракувало переконливості. Він хотів вірити в те, у що вірив Баррі, хотів перемогти Моллісонів, бо цього хотів Баррі. Коліну не подобалася Кристал Відон, але їй симпатизував Баррі, тому він переконував себе, що просто недобачає усіх її чеснот. Тесса знала, що її чоловік — це дивовижна суміш зарозумілості й покори, непохитних переконань і крайньої невпевненості в собі.

«Вони так помиляються, — подумала Тесса, глянувши на цю трійцю, що саме розглядала якусь діаграму, видобуту Парміндер з-поміж Кеїних нотаток. — Думають, що кількома папірцями зі статистикою зможуть перекреслити накопичені за шістдесят років образи і злість». Але жоден із них не вартий Баррі. Він був наочним прикладом того шляху, про який вони говорять суто теоретично: поступ завдяки освіті від злиднів до заможності, від безсилля й залежності — до статусу впливового громадського діяча. Хіба вони не усвідомлюють усієї своєї безпомічності порівняно з покійним Баррі?

— Людей справді дратує, що Моллісони прибирають усе собі до рук, — повторив Колін.

— Я впевнена, — відповіла Кей, — що коли вони прочитають усі ці матеріали, їм буде дуже важко й далі вдавати, ніби робота клініки неефективна.

— У раді ще не всі забули про Баррі, — мовила тремтячим голосом Парміндер.

Тесса раптом усвідомила, що її масні пальці намарно мацають повітря. Поки інші розмовляли, вона сама спорожнила цілісіньку миску чипсів.

VII

Був світлий духмяний ранок, а з наближенням обідньої перерви в комп’ютерному класі вінтердаунської загальноосвітньої школи стало доволі душно. Крізь брудні вікна сіялося розмите світло, відбиваючись на моніторах грайливими сонячними зайчиками, що неабияк відволікали увагу. І хоч у класі не було ні Гаї, ні Жирка, Ендрю Прайс ніяк не міг зосередитись. Подумки він постійно повертався до підслуханої учора ввечері розмови між батьками.

Вони цілком серйозно обговорювали переїзд до Редінґа, де мешкали Рутина сестра з чоловіком. Нашорошивши вуха, Ендрю стояв у темному коридорчику і прислухався: схоже, дядько, якого Ендрю й Пол майже не знали, бо Саймон його дуже не любив, запропонував батькові якусь роботу або принаймні повідомив про таку можливість.

— Там менше платитимуть, — вагався Саймон.

— Як ти знаєш? Він не казав…

— Але схоже на те. Та й жити там значно дорожче.

Рут ухильно пирхнула. Ендрю стояв у коридорі, затамувавши подих: уже той факт, що мати не квапилася погоджуватись із Саймоном, свідчив про те, що вона таки хоче їхати.

Ендрю не міг уявити батьків у якомусь іншому будинку, окрім Дому-на-пагорбі, і ні в якому іншому, ніж Пеґфорд, місті. Для нього було природно, що вони залишатимуться тут назавжди. Він, Ендрю, поїде колись до Лондона, але Саймон і Рут мешкатимуть отут до самої смерті, неначе врослі в це узгір’я дерева.

Він піднявся до своєї кімнати й задивився з вікна на мерехтливі вогні Пеґфорда, що лежав ув оточеній пагорбами темній улоговині. Йому здалося, ніби він ніколи досі не помічав цього краєвиду. Десь там унизу курить у своїй мансарді Жирко, дивлячись, мабуть, якусь порнуху на комп’ютері. Ґая теж була десь у тому напрямку: виконує свої загадкові дівочі ритуали. Ендрю раптом спало на думку, що Ґая вже пережила щось подібне, адже її вирвали з корінням із знайомого місця й пересадили на інше. Нарешті він знайшов з нею якусь глибинну спільність. Такі думки приносили Ендрю несподівану меланхолійну втіху.

Але ж вона не хотіла, щоб її так пересаджували. Ендрю в сум’ятті схопив мобілку і написав повідомлення Жиркові: «С.-П. пропонують роботу в Редінґу. Мабуть, погодиться».

Жирко так і не відповів, і Ендрю ще й досі його не бачив, бо в них не було спільних уроків. Ці два тижні вони не перетиналися навіть на вихідні — Ендрю тепер підпрацьовував у «Мідному чайнику». Їхня найдовша за останній час розмова стосувалася Жиркового посту про Каббі на сайті місцевої ради.

— Здається, Тесса підозрює, — недбало кинув Жирко. — Дивиться на мене так, ніби щось знає.

— І що ти їй скажеш? — злякано спитав Ендрю.

Він знав про Жиркове прагнення слави і визнання, і про його пристрасть використовувати правду, наче зброю, але не був певний, чи його приятель усвідомлює, що ніхто не повинен дізнатися про вирішальну роль Ендрю у діяльності «Привида Баррі Фербразера». Жиркові й раніше важко було розтлумачити, що означає мати такого батька, як Саймон; зрештою, останнім часом взагалі щось пояснити Жиркові ставало дедалі важче.

Коли вчитель інформатики відійшов трохи далі, Ендрю пошукав в інтернеті інформацію про Редінґ. Порівняно з Пеґфордом, це було величезне місто. Там щорічно відбувався музичний фестиваль. Від Лондона якихось сорок миль. Ендрю переглянув залізничні сполучення. Можливо, він зможе відвідувати столицю на вихідні так само, як зараз їздить автобусом до Ярвіла. Але все здавалося надто нереальним: крім Пеґфорда, він просто нічого не знав і досі не міг уявити, що його сім’я могла б жити деінде.

Під час обідньої перерви Ендрю відразу вирушив на пошуки Жирка. Відійшовши подалі від цікавих очей, він запалив цигарку і саме засовував у кишеню запальничку, коли на превелику втіху почув знайомий дівочий голос: «Привіт!»

Його наздогнали Ґая й Суквіндер.

— Привіт, — сказав він їм, видихаючи дим подалі від чарівного личка Ґаї.

Останніми днями цю трійцю пов’язало щось таке, чого не було між іншими учнями. Спільна робота в кав’ярні сполучила їх невидимою ниточкою взаєморозуміння. Вони вже вивчили всі заяложені Говардові фрази, звикли до нездорового зацікавлення Морін подробицями їхнього особистого життя, спільно кепкували з її зморшкуватих колін, що стирчали з-під коротесенької офіціантської спіднички, й обмінювалися, мов ті купці у чужих заморських країнах, невеличкими партіями приватної інформації. Таким чином дівчата дізналися, що батька Ендрю звільнили з роботи; Ендрю й Суквіндер з’ясували, що Ґая працює, аби заробити на зворотний квиток до Гекні; а Ендрю з Ґаєю довідалися, що мати Суквіндер терпіти не може Говарда Моллісона, з яким їй доводиться співпрацювати.

— А де твій Жирний дружбан? — запитала Ґая, коли вони пішли далі утрьох.

— Не знаю, — відповів Ендрю. — Я його не бачив.

— Ну й добре, — сказала Ґая. — Скільки цигарок ти викурюєш за день?

— Я не рахую, — відповів Ендрю, втішений її цікавістю. — Хочеш одну?

— Ні, — відповіла Ґая. — Я не люблю курити.

Йому стало цікаво, чи ця її відраза поширюється і на поцілунки з курцями. Нів Фербразер не нарікала, коли на шкільній дискотеці він обстежив язиком її рот.

— А Марко не курить? — поцікавилася Суквіндер.

— Ні, він постійно на тренуваннях, — відповіла Ґая.

Ендрю тепер уже майже звикся з думками про Марко де Луку. У тому, що Ґая зберігала вірність комусь поза межами Пеґфорда, були навіть свої переваги. Їхні з Марко спільні фотографії на сторінці Ґаї у «Фейсбуці» вже не справляли на Ендрю аж такого враження. Він не вважав, що сприймає бажане за дійсне, коли став помічати, що Ґая з Марко листуються щораз рідше і не так приязно. Він не міг знати, що відбувається, коли вони спілкуються по телефону або мейлами, але явно бачив, що Ґаю пригнічували згадки про Марко.