Пластик

Власова осміхнулась, однак якась недовіра все ще була в її обличчі.

— Два! Два гуртожитки! — стямився Олександр Миколайович.

— Можливо, — з більшим задоволенням прокоментувала Власова.

— Так ось нам на це потрібен зовсім скромний бюджет. Кафедра таких капіталів не має. У принципі, це і не гроші зовсім, так лише…

— А на голому ентузіазмі? — запитала Власова. — Як це дуже часто відбувається…

— А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…

— Малишев?

— Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.

— Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.

— Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця — ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, — страшно подумати, що буде, — хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…

— У націонал-соціалізмі, - додала Власова.

- І в цьому теж. Це страшна сила — демократія…

— Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.

— Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…

— Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку — невеличка фінансова підтримка. Але!

— Прошу?

— Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…

— Телефонний? — вирішив пожартувати Культурний.

— Апарат, — суворо продовжила Власова, — людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.

— Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…

— Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?

Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.

— Згоден, — сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.

— Тоді… Щасти.

Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.

— На все добре, — відкланявся Олександр Миколайович.

— Бережіть себе, — з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…

— Не жінка — сталь, — промовив Культурний вже в приймальні.

Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:

— Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя — сердцу будет веселей…

«Перебріхує поета», — подумав Культурний.

7

Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів — ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка — він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, — до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви — Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.

— Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.

Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: — Да?

— Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.

— Так нечистому чи Господу Ісусє?

Люди стривожено мовчали.

— Добре, щось придумаю, — важко зітхнув Лємкус.

«Хоч самому нечистому, — думав Леопольд, — а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»

І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.

Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».

При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає — це була одна з найбільших загадок нашого міста…