Пластик

У лікарні я провалявся два тижні. Два довгі і важкі тижні. Ніколаєвський ще кілька разів навідував мене, щось бубонів, розпитував, дивився своїми невеличкими жаб'ячими очима, співчував, за щось просив пробачення, приносив сік та цигарки. З ним я говорив неохоче — мені було не до нього, адже голова моя була забита геть іншим, адже приходили слідчі з області — щось випитували, записували, знімали відбитки пальців, напевно ж, щось хімічили у себе там: дактилоскопія, сліди на лінолеумі — ну, це те, що мені розповідав їхній головний. Також приходив Валєра Попов, директор кінотеатру, приніс телевізор, проте антену так і не вдалося під’єднати, що мене анітрішки не засмутило. Зроду телевізора не дивився. Ще Попов розповів, що в моїй квартирі весь час хтось щось мудрує. Спочатку її опечатали, потім знов приходили — шуміли, накурили. Запропонував зробити мені ремонт. Наостанок засміявся, надів окуляри й сказав, що Гауді не любив людей, які носять окуляри. Два рази забігала Любов Андріївна. У неї відпустка, але слідчі просять її не виїздити з міста, адже її показання можуть знадобитися в будь-яку мить.

Про Женю ніхто не обмовився й словом.

А щодо мене, то далі лікарняного подвір’я я не виходив. Тричі навідував Ваню, який ще не говорив, проте поводив себе більш-менш адекватно: він безперестанку малював солдатів майбутнього — особливо реалістично у нього виходили бластери — і посміхався. Моїми візитами він особливо не тішився — навпаки, якось згасав і насуплювався, тому я намагався якомога швидше втекти від нього, тим більше мені самому особливої радості все це не приносило — відвідував Ваню я на прохання його батька.

Виписавшись, першу ніч я переночував у Леоніда Григоровича. Він наполягав, але я спочатку відмовлявся, посилаючись на купу невідомих мені самому причин.

— Атавістична дикість! Ясочко! Дикість! — кричав він, і я таки погодився.

Напевно, я вчинив правильно.

Перше, що я зробив після сніданку на затишній кухні Ніколаєвських, — забрав із бурси документи.

Наступні два дні я збирав речі. На кухню, де повісили батька, так і не заходив. Боявся.

А за кілька днів подався до Дніпропетровська, де з успіхом вступив до театрального училища. Я знав, що це не кращий заклад, але мені обіцяли гуртожиток, невелику стипендію, можливість працювати. Я більше не цікавився долею міста, я не цікавився долею мешканців і тепер не знаю, хто мер і які порядки.

Коли я згадував про Женю, про друга, якого любив, тисячі комах у моїй голові своїм вереском зводили мене з розуму. І дуже рідко вдавалося їх зупинити. Вони припиняли свій вереск лише тоді, коли я непритомнів або хтось уколював мені заспокійливе.

Два роки я намагався забути про неї, але нічого не виходило. Нічого не виходило у мене і з дівчатами, друзів я також не знайшов, хіба одного флейтиста, який щоп'ятниці грав зі своїм колективом джаз в одному барі. З ним я ніколи не спілкувався, але мені здавалося, що він розуміє мене як ніхто…

На третьому курсі мене з тріском вигнали з училища, і я поїхав до Великого міста. Мешкав у сестри одного знайомого, перебуваючи в перманентному стані пошуку роботи. Як не дивно, флейтист також перебрався до Великого міста. Зустрівши мене, він справді зрадів, ми розговорилися, і я став жити з ним в одній квартирі. Він збирав новий колектив, щоб грати в одному відомому кафе, і я попросився до нього. Він навчив мене грати на флейті, але мені не вистачало практики, тому я грав у переході. У принципі, цим і заробляв. Я знаю, що все це здається надто по-кінематографічному, але так і було… За рік ми грали у тому кафе, до нас підходили люди — хвалили, потискали руки. Але всі вони, як не крути, були захоплені нашим вокалістом. Потім, звичайно, він пішов від нас до одного дуже відомого колективу, а ми залишилися в тому самому кафе, грали щоп'ятниці той самий джаз, пили коньяк і сварилися з адміністратором через гроші.

Про Женю я забув.

Лише одного разу, коли наш концерт дійшов свого апогею, у кафе з'явилася дівчина, дуже схожа на Женю. З нею був якийсь респектабельний тип — він бридливо оглянув інтер'єр, поглянув на нас, музикантів, одягнених у кошлаті светрики, скривився, взяв під руку дівчину й вийшов. Так, це була Женя, але ніякого бажання наздоганяти її, щось їй казати у мене не було. Тоді я зустрічався з однією некрасивою, але розумною дівчиною. Нам було добре, і я не хотів нічого псувати…

Я звик жити тихо.

У той вечір, коли ми з Флейтистом виходили з кафе, стомлені й заправлені коньяком, біля входу, під ліхтарним стовпом, зсутулившись, стояв цей респектабельний тип. Він почував себе явно незручно, але, побачивши мене, якось навіть посвітлішав. Підійшовши до мене, він мовчки простягнув конверт і поспіхом попрямував до не менш респектабельного автомобіля, припаркованого метрів за п'ять.

— Що це? — не без цікавості запитав Флейтист.

— Не знаю, — сказав я, і ми рушили в бік нашого району.

Так і не розкривши конверт, я викинув його у найближчий смітник.

Можливо, там був лист, адресований мені, можливо — гроші, візитка, квитки у театр, спори сибірки, лотерейний білет, можливо — конверт був порожнім. Байдуже. Мене це мало хвилювало. І цей тип — він міг бути ким завгодно: коханцем, чоловіком, сутенером, названим братом, сусідом, водієм, Господом Богом. Байдуже.

І я був певен на мільйони відсотків, хоч і вистачило б ста, що все зроблено правильно! Я викинув конверт.

І я не повинен був відстоювати свої права на любов. У мене їх не було. Ані прав, ані любові. Я вірив не собі, а тому, що хотів би побачити у просторі свого відчуття, якщо у нього взагалі може бути якийсь простір. У цей вечір — уперше за чотири роки — я відпускав п. Легко й бездумно. Тоді мені було занадто мало років, щоб відчувати надзвичайно сильний біль, а тому сонце, дерева, квіти, вітер і навіть люди збуджували у мене незмірну радість і якесь приємне хвилювання біля пупка. Тоді я ще не замислювався над тим, що мені вже стільки років і що з кожним днем я втрачаю все більше і більше можливостей. Я взагалі не думав про вік. Попереду мене чекав безмежний світ, в якому для моєї скромної персони було відведено не останнє місце. Попри все я вірив у людей. Я не вірив тільки їй. Я відпустив й. І я був певен, що все зробив правильно. На мільйон відсотків. Хоч і вистачило б ста.

Червень 2007, січень — лютий 2008,

Київ — Черкаси