Страница 43 из 91
Пані Мокош відступила від дверей і з загадковим усміхом припросила нежданого гостя до світлиці.
— Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.
— Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика.
— Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.
— В якій же справі? — весело поцікавилась вона.
Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.
— Мені… вас… рекомендували…
— Так-так, — заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.
— Тут така ситуація… — продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю…
— Я вас слухаю, — лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.
— Якби ви згодилися допомогти…
Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:
— Та ви не нервуйтесь, — і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.
Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.
— Ви пригощайтеся, — сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. — То що за проблема? — спитала пані Мокош і всілася до столу.
Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.
— Ну, і вони втекли, — закінчив він свою розповідь. — Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.
— Нетрадиційними, так би мовити, методами… — промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.
Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника[5] у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю[6] у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», — подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.
Тим часом пані Мокош розкладала на столі хрести і віяла, змішувала карти, знову викладала чудернацькі фігури, одні карти відкидала, інші долучала, і за кілька хвилин у Валерія Нечипоренка запаморочилось у голові, і він, дивуючись сам на себе, потягся зубами до персика й відкусив великий шмат, але то ще півбіди, бо затим він голосно сьорбнув, ковтаючи сік, який рясно потік йому по підборіддю. Сестра священика, не звертаючи на гостя жодної уваги, продовжувала гратися з картами, тільки очі її ставали дедалі зосередженішими. Нарешті вона виклала на столі восьмикутну зірку і втупила в неї стривожений погляд.
— Як я і гадала, — буркнула вона до себе. Валерій Нечигюренко, не знаючи, куди подіти кісточку від персика, скинув очі до Божої Матері та зробився схожим на великого пса, який чекає команди від хазяїна.
Але пані Мокош продовжувала мовчати. Тоді молодий міліціянт, який на таке відповідальне завдання вбрався у цивільний одяг, кинув погляд на стіл. У центрі восьмикутної зірки лежав дзвінковий[7] нижник, а до нього зловісно всміхався виновий[8] король. У ногах у нижника — два вусаті джокери, схожі між собою, як близнюки. По праву руч його — жировий[9] нижник, а ліворуч, біля самого серця — чирвова краля. На кралю вигострений спис націлив виновий туз. Довкруж їх миготіли малюнки очкової дрібноти. Валерій Нечипоренко, який на ворожінні не розумівся взагалі, до винового короля поставився напрочуд легковажно.
— То що там? — спитав він сестру священика і, долаючи невіру переконаного матеріаліста, приготувався почути ім’я зрадника.
— Все так, як я і гадала, — повторила пані Мокош і подивилася уважно на гостя. — Зрадника не було. Вам важко буде таке усвідомити, але вони дійсно втекли самі. Бачте, в світі не все так просто…
«Що за лекція з надприродних явищ?» — подумав Валерій Нечипоренко роздратовано. Він наосліп ухопив з тарелі персик і застромив у нього зуби, та не цвіркнув сік із м’якого плоду, а натомість зуби відчули спротив чогось твердого, а в роті немилосердно запекло. Валерій Нечипоренко скосив очі донизу й побачив, що тримає в руці чорну редьку, і хвіст її нахабно націлився йому в око.
Сестра священика продовжувала говорити:
— Ті двоє… Мені колись випало з ними зазнайомитися. Так от, вам не варто їх ловити, бо то нічого не дасть. Усе одно втечуть — і вп’яте, і вдесяте. Бо вони вже отримали завдання від винового короля…
* * *
Містечко Рябокінь лишилося далеко позаду. Дорога глибше вгризалась у ліс, а Юрась Булочка тиснув на газ і не хотів собі зізнаватися, що він безнадійно заблукав. Одне добре: Ліна зосталась зі своїм старим другом та його величезним псом породи ньюфаундленд, тож нікому було кпинити з бідолашного водія.
Лісова піщана дорога кружеляла й заплутувала сліди, і Юрасик покладав надії тільки на одне: десь же вона має закінчитися! «Копійка» важко перевалювалася через горбки й загрузала в ямах, але вперто пхалась уперед, у цій прикрій ситуації чи не вперше ставши господареві справжньою спільницею.
Ідея відремонтувати щітки в Рябоконі, треба визнати, вичерпала себе ще на восьмому кілометрі блукань. Той приватний гараж, у бік якого махнула рукою адміністраторка з готелю, мов крізь землю пройшов: скільки Юрась не шукав його, більше ніхто вказати на нього не зміг. Роззлостившись на самого себе, Юрасик із серця заїхав у найглибшу баюру й, глянувши на сонце, яке швидко повзло на захід, та на високий ліс довкола, заглушив двигун і спробував зорієнтуватися, в якому напрямку шукати зачаклований Рябокінь.
Удалині, де ґрунтівка губила свій сірий хвіст, з дорожньої куряви виступила жіноча тонка фігура. Рожева хмара попливла на сердитого журналіста, наблизилась упритул, і Юрась Булочка з дивним трепетом і тремом побачив карі очі в обрамленні чорного зміїстого волосся.
— Добридень, — співучо привіталася жінка в рожевому светрі, що ховався під сріблястими струмками довжезного плаща.
— Доброго дня.
— Ви, проше пана, заблукали? — в чорному оці чаїлася загадка.
— Ви вгадали.
— То вас блуд водить, — засміялася жінка притишено, — а Рябокінь — він отам, за два повороти!
— Дякую, — мовив Юрасик розгублено. «Копійка» задирчала, розвернулась і покотила в протилежному напрямку. Відьма в рожевому светрі радісно змахнула рукою і широко й весело посміхнулась.
Кілька поворотів — і дорога з розгону вдарилась об глухий паркан. «Копійка» різко загальмувала, Юрась пару разів підстрибнув у кріслі й нарешті зупинився. Щільний паркан був досить високим, щоб звичайна людина не могла рукою дістати його краю, але не аж таким високим, щоб Юрасиків відчай не зміг подолати його.
Зачепившись рукою за якусь грубу гілляку, відчайдушний журналіст вперся ногами в паркан і виважився на руках. Ліва долоня намацала край, він зробив відчайдушний кидок і завис на нетесаних дошках. Нелегка, ох, нелегка доля журналіста, та хіба дарма він з дванадцяти років чи не щодня вправлявся в «підйомах з переворотом» на вузькій трубі, забитій батьком над вхідними дверима просто впоперек коридору? Перевалившись через край паркану, Юрась Булочка важко гепнув на землю. Він шукав людей. Хто ще допоможе йому виплутатися з цього зачаклованого лісу?