Останній шаман

— Але й це не все! — збуджено провадив Орест. — Вчора, якраз перед тим, як ви приїхали, дзвонять мені з лікарні. Новий головний лікар дзвонить, він батька тут заступив… Отож, дзвонить мені й каже: приїдьте, будь ласка, тут після Святослава Палиповича лишилися книжки, речі, якась скринька замкнена, треба забрати…

— Скринька замкнена? — Ліна стрепенулася. — Кажеш, скринька замкнена…

Юрасик повів бровою. Якби ж то все було так просто! От вам ключик, а он вам і скринька! Ні, так нецікаво. Тільки-но зав’язка, ще й кульмінації не було, а ось вам уже й розв’язка. Поламає всі закони жанру! Юрась гарячково став думати, як йому проникнути в те приміщення на другому поверсі, де світилося вікно, раніше від Ореста й Ліни та тимчасово заникати скриньку куди-небудь…

Не дійшовши до ліфта, трійця завернула на сходи й піднялася на другий поверх. Довгий коридор розходився на два боки; прямий його кінець губився далеко в сутінках, а другий повертав під прямим кутом і зникав десь за рогом. Орест повів журналістів прямим відтинком коридору, відраховуючи двері. Коло дверей із табличкою «73» він зупинився й постукав. Ніхто не відгукнувся. Тоді Орест сміливо шарпнув двері й зазирнув досередини.

Просто по центру кабінету стояла велика картонна коробка, а довкола неї — в’язанки книжок. Юрасик оцінив і коробку, і з десяток пакунків з книжками та в уяві намалював багажник своєї «копійки». Ні, в «копійку» цей вантаж не влізе. Хіба що якби Орест пішов пішки, а він дещо розклав на задньому сидінні…

Ліна підскочила до коробки. Та була вщерть наповнена всіляким непотребом: ручками, м’ятими візитками, старими касетами, під стінкою вертикально стояло кілька пластикових течок із паперами, коробки з підписаними дискетами. Все це мало стосуватися роботи Святослава Пилиповича, все це можна було лишити на завтра. Сьогодні ж їх цікавила тільки одна річ… Ліна розгребла мотлох у коробці й нарешті докопалася до маленької дерев’яної скриньки, яка зачаїлась у куточку на самому денці. Світлого дерева різьблена скринька, вочевидь карпатського походження, була замкнена на маленький висячий замок. Не обертаючись, Ліна простягнула руку за ключем.

Ключ виявився завеликим. Юрась Булочка тріумфував.

— Я розчарована, — зітхнула Ліна.

— Так, розчарування має місце, — підтвердив Орест. — Маємо дві загадки замість одної: ключ без замка і замок без ключа…

— Одну загадку легко розкрити, — простягнув руку до карпатської скриньки Юрасик і, перш ніж Ліна та Орест оговталися, застромив гостре жальце ручки всередину висячого замка. «Клац», — почулося звідти. Дужка замка відвалилася. Скринька була відчинена. Обережно Юрась відкинув вічко. Три голови схилилися над загадкою.

Старі конверти за розміром точно пасували до скриньки. Оресту одного погляду було досить, щоб упізнати материну руку. Листи були адресовані Святославу Пилиповичу Шапці.

— Я не читатиму їх, — сказав Орест рішучо.

— І не варто, — підтвердила Ліна, відбираючи карпатську скриньку в Юрасика й заклацуючи замок. Вона обережно поклала знахідку на місце й закрила коробку. — Як ми це все завантажимо в твою машину? — повернулася вона до молодшого колеги.

— Отак і завантажимо, — стенув плечима той, непомітно ховаючи в кишеню маленький плаский ключик із двосічною борідкою…

…На дні багажника Юрась Булочка простелив газетку. Стоси книжок стали щільно один до одного — і все ж не вмістилися. Ні лівій половині заднього сидіння виросла гора, яка загрозливо похилилася, тільки-но Орест спробував сісти поруч.

— Тримай, тримай, бо впаде! — репетувала Ліна. Юрасик не знав, що тримати: чи кинути коробку, яку мав у руках, і ловити книжки, чи тримати Ореста, щоб не пхався до машини. Боком підперши пачки книжок, що роз’їжджалися, Орест нарешті примудрився всістися на задньому сидінні. Юрась закинув коробку йому на коліна.

— Ну, можна їхати, — промовив він і хвацько заскочив на своє місце, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стиснений із двох боків книжками й величезною коробкою, Орест мав жалюгідний вигляд, і Юрасик виповнився приємного відчуття переваги над ним…

— Ти машини не тарань! — вчув він раптом Лінин ядучий голос і помітив, що вивертає на дорогу, не мигнувши сигналом повороту і геть чисто забувши про авта, які проносилися повз лікарню. Чоло його вкрилося дрібними крапельками поту.

— Послухайте, — заговорив Орест зі свого сховку на задньому сидінні, — я тут що подумав… Цей ключик може нічого й не відмикати. Ну, розумієте, всі ж речі Святослава Пилиповича вже перевірені по сто разів ким завгодно. І я свою свою руку доклав, атож. Не було там нічого, що можна було б відімкнути. А тут оцей напис… Глупство, звісно, та все ж: а як раптом уся справа саме в тій видряпаній літері?

Ліна навіщось обдивилася нігті на правій руці, дмухнула на них, тоді потерла ними об цупку тканину джинсів, наглянсувавши до блиску, і нарешті задумливо вимовила:

— Якщо це літера…

Юрась Булочка знову завважив, як приємний холодок огортає серце. Буква, буква, така знайома буква!.. Він обов’язково згадає! Ось зосередиться — і згадає. І саме він розкриє таємницю, а зовсім не Орест, на якого Ліна дивиться дивними розширеними очима…

У Юрасиковій свідомості зринула прямокутна карточка, синя з одного боку, пописана дрібними чорними літерами з іншого боку. На синьому тлі «сорочки» вгадувався розмитий малюнок якоїсь мікросхеми. Візитка, здогадався Юрась. Він не міг пригадати, що написано на візитці, але раптом побачив цілий стос таких точно, який лежав згори на книжках у якійсь заскленій шафі. Різнобарвні корінці книжок здавалися напрочуд знайомими. Подумки він простягнув руку й узяв верхню візитку, перевернув чорними літерами до себе. З лівого боку світилася велика грецька літера. Зараз я її згадаю, подумав Юрасик…

Розділ IX

ВОРОЖКА

Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший дочекався сутінків і нарешті залишив контору. Цілеспрямовано він рушив до автобусної зупинки, кидаючи короткі погляди в кінець вулиці, наче б умів за допомогою гіпнозу прикликати автобус. Що найдивніше, автобус і дійсно відгукнувся на закличні погляди й майже відразу засвітив фарами удалині. Валерій Нечипоренко вдоволено гмикнув. Іншого він і не чекав. Якщо вже заради сьогоднішнього надзвичайного завдання він знехтував побаченням із однією вельми цікавою особою жіночої статі, автобус просто не мав морального права стати йому на перешкоді. Пропустивши пасажирів, що злізали, Валерій Нечипоренко через дві сходинки заскочив досередини.

Слухняний автобус доправив його на інший кінець містечка. Валерій Нечипоренко зліз коло старої дерев’яної церкви, на якій лежала печатка вилюднення: ця окраїна міста, колись густо заселена, занепадала. Частина мешканців, забагатівши, посувалася ближче до центру; молодь прагнула столиці. Старші люди ще зберігали вірність колись великій парафії, та тільки з роками їх ставало дедалі менше. Врятувати стару церкву не міг уже навіть молоденький священик, який одразу після академії направлений був сюди і взявся до роботи з юначим ентузіазмом. Він навіть замешкав у хаті, яка одним боком прилягала до церкви і в яку з церкви вели вузькі двері. Був у хаті й парадний вхід.

Саме до цього парадного входу і підійшов Валерій Нечипоренко. Механічно витер ноги на килимку перед порогом, тоді несміливо підняв руку і подзвонив. Двері відчинила висока чорнява жінка в рожевому светрі.

Треба пояснити, що священик мешкав разом зі старшою сестрою — веселою і легковажною, яка, незважаючи на всі застереження брата, псувала йому репутацію. Щойно священик і його сестра з’явилися на рябокінській околиці, містом поповзли всілякі чутки. Говорили й переказували, буцім пані Мокош — найкраща ворожка на всю округу, а може, і ясновидиця: кому що не скаже — все збувається. Ото послухає суперечку вболівальників, кине карту і скаже: завтра львівські «Карпати» переможуть донецького «Шахтаря» — і точно, назавтра «Карпати» побивають «Шахтаря» з розгромним рахунком десять-два.