Останній шаман

Опинившись по той бік паркану, Юрасик зрозумів, що потрапив на старий тартак. Недавня присутність людей ще вчувалася тут, але пустка потроху наповзала з усіх щілин й витісняла людський дух. Юрась обійшов струхнявілі колоди, що розкотилися й тепер заважали вільно пройти, натрапив на поіржавіле колесо пилки, яку невідь-чому не тільки звідси вчасно не прибрали, а й, що найдивніше, і досі ніхто не вкрав, побачив уламки дощок і купи якогось старезного мотлоху. Тартак мовчав і справляв гнітюче враження. Людей тут не бувало вже давно, але Юрасиків довгий ніс потягнув його через сміття, мокрі дошки й старі залізяки вперед — туди, де похилився півзогнилий будиночок контори.

Облізлі двері були замкнені. Юрась Булочка прихилився плечем і натиснув; двері рипнули, але не піддалися. Тоді він обійшов контору й зазирнув у вікно. В голові зринула шалена думка, що в конторі в якій-небудь шафі лежатиме карта проклятого лісу, і він не проганяв її, а навпаки — підігрівав. Крізь розбите вікно, з якого стирчав брудний уламок скла, Юрасик побачив приміщення, в якому не лишалося вже нічого: ні шафи, ні столу, ні стільця. На загидженій підлозі ще виднілися сліди великих черевиків, які наче зберігали людську присутність.

Двері до сусідньої кімнати були відхилені, і звідти зненацька долинув звук, який змусив Юрася Булочку завмерти.

В кімнаті хтось був. І цей хтось неголосно розмовляв.

— Ви мали перешкодити зустрічі, — сказав хтось хрипкувато. Юрасик силкувався зрозуміти, чий це голос — чоловічий чи жіночий, але не міг. Для чоловічого, може, й зависокий, для жіночого — занизький. Голос, у якого немає статі. Юрась Булочка обережно вийняв гострий уламок шибки та прихилив до стіни, потім виважився на руках і наполовину вліз у кімнату. Стало краще чути, але в проріз дверей було заледве видно крісло й над ним — темну маківку того, хто говорив.

— Зустріч-бо відбулася! І так невчасно! Син лікаря зразу побіг обшук у батьковій хаті робити. Що шукав?.. Ну, чого ви на мене вирячилися?

Юрасик трошки посунувся праворуч. Йому стало видно ще сантиметрів десять кімнати. В ці десять сантиметрів вмістився рукав чорного пальта, з-під якого визирав грубий п’ястук. Юрась перевів погляд нижче. Під пальтом ховалася нога, взута у важкий черевик із тупим носом. Товсті підбори міцно стояли на землі.

— Втечею ви себе, звісно, деякою мірою реабілітували, — у хрипкому голосі забринів сарказм, — але все одно певності нема, що я можу доручити вам щось відповідальне…

Той, який був у чорному пальті, явно затеплому для погожого весняного дня, хитнувся. Юрасикові очі встигли зафіксувати тяжке підборіддя й коротке-коротке русяве волосся. Рум’янець на всю щоку світився навіть у півтемряві старої контори.

— Поки що завдання просте, — говорив голос, — слідкуєте за сином лікаря. Маю знати кожен його крок, кожну телефонну розмову. Якщо той приїжджий привіз йому інформацію, він нею спробує скористатися, а ви…

Коротко стрижений у чорному пальті кивнув і ступив крок убік. Юрась Булочка побачив, що трохи позаду нього стоїть майже точно такий самий — великий, рум’яний, у чорному пальті й грубих черевиках. Другий теж синхронно кивнув і знову зник з-перед очей. Юрасик раптом із жахом усвідомив, що якби вони підвели погляд від того, хто сидів у кріслі, неминуче мали б помітити силует непроханого гостя на тлі ясного неба.

— Покладаюся на вашу кмітливість, — ядуче сказав хрипкий голос. — Щоб не мати мороки зі свідками, легше не позбуватися їх вчасно, а взагалі не набувати…

Двоє у чорних пальтах хитнулися, в очах синхронно майнула хмаринка — подив і напруга. Дивний голос розтлумачив:

— Син лікаря нехай поживе іще.

Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу — кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність:

— Убити тільки в крайньому разі.

Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення.

У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. «Копійка» нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом — подалі від старого тартака.

Розділ X

ВОВЧА ЯМА

— Тіка-а-ай!

Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим.

Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку… Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили…

Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: «Гаплик», — і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.

І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, — цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою…

На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.

Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.

Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.

— Тихше, тихше, — заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. — За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли…

Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.

— Оно вже й ріка поруч, — лагідно муркотів хованець, — ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться — то в місті світло по хатах почали запалювати… Ну то як — рушаємо?

Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.